У "третій Україні" не має домінувати ані Захід, ані Схід

 

Мої пригоди з постмодернізмом

У дискусії зі мною в "Країні" за 23 травня 2013 року Олександр Бойченко назвав мене постмодерністом. Не думаю перед ним виправдовуватися. Дякую йому, однак, за нагоду вияснити свою позицію. Терміни "постмодернізм" і "постмодерністи" у нас вживають так часто, а особливо щодо мого покоління – постмодерністами в Україні називають Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Наталю Яковенко та ­інших – що ці поняття поступово втрачають зміст. А шкода, бо їх сенсовне обговорення має стосунок до країни, в якій живемо, і до того, що з нами у ній відбувається.

У старі добрі часи сперечалися, посилаючись на книжки, які читали, чи на життєві обставини, з яких випливала та чи інша теза. Спробую зробити щось подібне.

1998 року я проводив у Львові міжнародну конференцію про постмодернізм і постмодерністів. Говорили два дні, але розмова не клеїлася. Більшість з українських учасників воліли слухати, а не говорити – відповідно до поради, що краще тримати рота закритим, аніж відкрити його і виявити всю свою дурість. У момент, коли зайшла мова про ­Дерріду, один знаний публіцист таки не втримався й бовкнув: проблема з Деррідою в Україні полягає в поганих перекладах. Мовляв, Дерріда мовою оригіналу звучить блискуче й афористично, а перекладачі не можуть дорівнятися його стилю.

Важко уявити більш непрозорого й герметично закритого автора, ніж Дерріда

Видно було, що Дерріду він не читав. Важко уявити більш непрозорого й герметично закритого автора, ніж цей теоретик постмодернізму. Я мав нагоду слухати Дерріду 2000 року, коли був у Стокгольмському університеті. Шведський приятель по секрету розказав, що в одному з університетських підвалів має виступати Дерріда. Але новину тримають у таємниці, щоб не набігло багато людей.

Я попросив провести мене на ­лекцію. Слухати її було важко, тому запам'ятав мало. Врізалося, однак, твердо, що ­добру половину виступу Дерріда потратив на те, щоб розказати, чому він не може розпочати своєї лекції: бо говорити він буде по-англійськи, а вже факт, що викладатиме чужою мовою, викривляє його думки. Але навіть якби він ­виступав по-французьки, то це мало помогло б. Про філософію говорять і пишуть словами. А слова – слизькі помічники. Вони постійно зраджують і ­викривляють думку. Так ми живемо і думаємо, в'язні своїх слів, як птахи у клітці, і нам ніколи з неї не вирватися.

До кінця лекції у мене сильно розболілася голова. Тому кожен раз, коли чую прізвище Дерріда, згадую про дві речі: свій біль голови та слова київського пуб­ліциста, який відкрив рот там і тоді, де й коли мав би промовчати.

Від постмодернізму я відлучився досить рано, 1996 року. Вилікував мене скандал з американським фізиком Аланом Сокалем. В одному з постмодерністських журналів він опублікував статтю про те, як найновіші відкриття у квантовій фізиці доводять тезу пост­модерністів, що весь світ є соціально ­сконструйованим. Після цієї статті ­Сокал написав другу, в якій зізнався у містифі­кації. Він свідомо припустився ­грубих помилок, які очевидні для студента ­фізики першого курсу, але яких "не помітили" редактори журналу.

Але не тільки вони не мають елементарної уяви про фізику й математику – нічого не тямлять у цих науках самі теоретики постмодернізму. Як доказ Сокал зацитував ідіотичні фрагменти, які знайшов у текстах Дерріди, Ліотара та інших. Ось, до прикладу, цитата з Дерріди:

"Константа Айнштайна не є константою, не є центром. Вона є власне концепцією варіантності – у кінцевому рахунку, вона є концепцією гри… Однак структура – чи краще структурність структури – поза тим, що вона не має нейтрального значення – завжди була нейтралізована або применшена до фіксованого ­походження, через процес надання її центральності або ж покликання на неї як на ­точку присутності".

Не пробуйте шукати сенсу в цій цитаті. Бо чогось такого, як "константа Айн­штайна", не існує. Тому не зрозуміло, як вона може бути "центром" чого-небудь, а тим більше – "центром гри". За два роки після своєї містифікації Сокал написав книжку з назвою "Модний нонсенс", яка пристала до постмодернізму, як реп'ях до собаки.

Коли говоримо зараз про свободу, то маємо на увазі, в першу чергу, партію Тягнибока, Фаріон і Михальчишина

Мої підліткові захоплення ділилися між фізикою, математикою й істо­рією. Коли прийшов час вступати до університету, я вибрав історію. Але повага до фізиків і математиків залишилася. Їм я схильний вірити більше, аніж колегам-історикам. Принаймні містифікація Сокала мене переконала.

Коли ж говорити про ближчий до мене світ гуманістики, то три мої улюблені автори – Ернест Ґеллнер, Лєшек Колаковський і Тоні Джадт – теж були критиками постмодернізму. Зокрема, Тоні Джадт, коли "модний нонсенс" досяг британського академічного світу, навіть думав закінчити кар'єру історика. Він займався повоєнною Францією, багатьох постмодерністів знав особисто, з першої руки, і не був про них ­надто високої думки. Колега порадив йому не поспішати, взяти річну відпустку й зай­нятися чимось конкретним та вартісним. Джадт набрав валізку заборонених після 1968 року в Чехословаччині книжок і поїхав у Прагу вчити студентів, які хотіли знати більше за марксизм-­ленінізм. Це врятувало його від постмодерністської кризи.

Проблема з постмодернізмом, як і з іншими теоріями, в Україні є в тому, що їх сприймають на віру, як Боже одкровення, не знаючи конкретних ­обставин, за яких вони виникли, ­питань, на які вони відповідали, – чи, зрештою, скандалів, які з ними пов'язані. Тому ­погано ­перетравлені теорії на україн­ському ґрунті перетворюються на ­карикатуру. Як писав критик про одну ­знану ­українську "постмодерністську" письмен­ницю: до постмодернізму вона має приблизно таке ж відношення, як академік Лисенко – до генетики.

Постмодернізм подібний до сильного хімічного реактиву. Нерозведений він діє як отрута, у менших пропорціях може лікувати. У розведеній, терапевтичній дозі постмодернізм учить нас бути уважнішими до того, що робимо. Зокрема, мене він лікує від віри в об'єктивність історії. Як писав Норман Дейвіс, тільки ­погані історики вважають, що вони вільні від упереджень, – добрі історики усвідомлюють свою обмеженість і радо в ній зізнаються.

Я приймаю тезу постмодерністів, що наш світ повний небезпечних ідеологій. Їх треба знешкоджувати, як сапери мінне поле. Якщо не будемо деконструювати ці теорії, то лишимося там, де є зараз, – у світі, де справжні речі й цінності замінені симулякрами. Скажімо, коли говоримо зараз про свободу, то маємо на увазі, в першу чергу, партію Тягнибока, Фаріон і Михальчишина. Так само симулякром марксизму є теперішні українські комуністи.

Кожен необмежений "-ізм" вироджується в "-азм". Ми, українці, схильні себе не обмежувати. А тому маємо маразматичний марксизм і такий самий націоналізм. Інша крайність – відсутність ідеології – є також маразматичною. Досить подивитися на партію влади і – прикро про це казати – на нашу опозицію: остання ще не є маразматичною, але, як виглядає, до цього стану прямує.

Правило необмеженого "-ізму" стосується і постмодернізму. У концентрованій формі він паралізує ясність думки і заспокоює там, де треба бити у дзвони. Пам'ятаю, як наприкінці 1990-х читав текст, що Росія – це типова постмодерністська країна, а тому нічого поганого з нею статися не може. Минули кілька місяців і до влади прийшов ­Путін. ­Навчений цим прикладом, знизую плечима, коли читаю, що ув'язнення Юлії Тимошенко є типово постмодерністською ситуацією. Може, так і є. Але констатація цього факту не скасовує потреби визволяти Юлю з тюрми, Україну від Януковича, а Росію – від Путіна.

Тому потреба деконструкції є лише половиною моєї віри. Друга ж ­половина каже, що "деконструкція без конструкції межує з безвідповідальністю". Мішенню моєї критики є теорія "двох Україн", за якою "Захід є Захід, а Схід є Схід, і близнята ніколи не зійдуться". У відповідь опоненти пародіюють мої погляди, кажучи, що я не бачу різниці між Сходом і Заходом, проповідую моральний релятивізм за формулою "і/і".

Звичайно, я можу чогось недобачати. Але я не аж такий сліпий, щоб не бачити різниць між Сходом і Заходом. І не такий наївний, щоб пробувати схрестити Львів із Донецьком. Переконаний, однак, що багато українських земель та багато великих міст – включно з рідними Бойченкові Чернівцями, Дніпропетровськом та особливо столичним Києвом – у цей львівсько-донецький двоподіл не вміщаються.

Волію говорити про Україну багатих й Україну бідних. І як альтернативу пропоную модель України середнього класу

Коли критикую теорію "двох Україн", то не з позиції "одної України" з "і Сходом, і Заходом", а з позиції "двадцяти двох Україн" – різних регіонів, які не можна "без залишку" звести до одної чи навіть двох. Я виступаю за "третю Україну", в якій не має домінувати ані Захід – Галичина зі "Свободою", ані Схід – Донбас із "регіоналами", а центр, як географічний – Центральна Україна, так і політичний – лібералізм зі здоровим глуздом. Замість того щоб дискутувати про Україну "Сходу" й Україну "Заходу", я волію говорити про Україну багатих і Україну бідних. І як альтернативу пропоную модель України середнього класу.

А щоб ця "третя Україна" – Україна "Центру" – могла зреалізуватися, нам, серед іншого, треба подолати історію. І то двічі: як історичну траєкторію, в яку нас загнав "руський світ" за останні 300–400 років, так і ті способи мислення про минуле, які в "необмеженій" формі становлять найнебезпечнішу отруту, що може виділяти людський мозок.

Це завдання тяжке. Але не неможливе. У цьому переконує досвід інших націй, які змогли подолати свою історію, – німців, іспанців, поляків, фінів, до недавнього часу грузинів. Не вважаю, що українці гірші. Тому не бачу, чому би нам це не вдалося.

Звичайно, у своєму бажанні "передумування України" і "переписування ­історії" я можу бути суб'єктивним, і навіть упередженим. Але я охоче признаюся у своїх обмеженнях. У цьому сенсі я таки є постмодерністом. Чого і своїм опонентам бажаю

×