Мої пригоди з постмодернізмом
У дискусії зі мною в "Країні" за 23 травня 2013 року Олександр Бойченко назвав мене постмодерністом. Не думаю перед ним виправдовуватися. Дякую йому, однак, за нагоду вияснити свою позицію. Терміни "постмодернізм" і "постмодерністи" у нас вживають так часто, а особливо щодо мого покоління – постмодерністами в Україні називають Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Наталю Яковенко та інших – що ці поняття поступово втрачають зміст. А шкода, бо їх сенсовне обговорення має стосунок до країни, в якій живемо, і до того, що з нами у ній відбувається.
У старі добрі часи сперечалися, посилаючись на книжки, які читали, чи на життєві обставини, з яких випливала та чи інша теза. Спробую зробити щось подібне.
1998 року я проводив у Львові міжнародну конференцію про постмодернізм і постмодерністів. Говорили два дні, але розмова не клеїлася. Більшість з українських учасників воліли слухати, а не говорити – відповідно до поради, що краще тримати рота закритим, аніж відкрити його і виявити всю свою дурість. У момент, коли зайшла мова про Дерріду, один знаний публіцист таки не втримався й бовкнув: проблема з Деррідою в Україні полягає в поганих перекладах. Мовляв, Дерріда мовою оригіналу звучить блискуче й афористично, а перекладачі не можуть дорівнятися його стилю.
Важко уявити більш непрозорого й герметично закритого автора, ніж Дерріда
Видно було, що Дерріду він не читав. Важко уявити більш непрозорого й герметично закритого автора, ніж цей теоретик постмодернізму. Я мав нагоду слухати Дерріду 2000 року, коли був у Стокгольмському університеті. Шведський приятель по секрету розказав, що в одному з університетських підвалів має виступати Дерріда. Але новину тримають у таємниці, щоб не набігло багато людей.
Я попросив провести мене на лекцію. Слухати її було важко, тому запам'ятав мало. Врізалося, однак, твердо, що добру половину виступу Дерріда потратив на те, щоб розказати, чому він не може розпочати своєї лекції: бо говорити він буде по-англійськи, а вже факт, що викладатиме чужою мовою, викривляє його думки. Але навіть якби він виступав по-французьки, то це мало помогло б. Про філософію говорять і пишуть словами. А слова – слизькі помічники. Вони постійно зраджують і викривляють думку. Так ми живемо і думаємо, в'язні своїх слів, як птахи у клітці, і нам ніколи з неї не вирватися.
До кінця лекції у мене сильно розболілася голова. Тому кожен раз, коли чую прізвище Дерріда, згадую про дві речі: свій біль голови та слова київського публіциста, який відкрив рот там і тоді, де й коли мав би промовчати.
Від постмодернізму я відлучився досить рано, 1996 року. Вилікував мене скандал з американським фізиком Аланом Сокалем. В одному з постмодерністських журналів він опублікував статтю про те, як найновіші відкриття у квантовій фізиці доводять тезу постмодерністів, що весь світ є соціально сконструйованим. Після цієї статті Сокал написав другу, в якій зізнався у містифікації. Він свідомо припустився грубих помилок, які очевидні для студента фізики першого курсу, але яких "не помітили" редактори журналу.
Але не тільки вони не мають елементарної уяви про фізику й математику – нічого не тямлять у цих науках самі теоретики постмодернізму. Як доказ Сокал зацитував ідіотичні фрагменти, які знайшов у текстах Дерріди, Ліотара та інших. Ось, до прикладу, цитата з Дерріди:
"Константа Айнштайна не є константою, не є центром. Вона є власне концепцією варіантності – у кінцевому рахунку, вона є концепцією гри… Однак структура – чи краще структурність структури – поза тим, що вона не має нейтрального значення – завжди була нейтралізована або применшена до фіксованого походження, через процес надання її центральності або ж покликання на неї як на точку присутності".
Не пробуйте шукати сенсу в цій цитаті. Бо чогось такого, як "константа Айнштайна", не існує. Тому не зрозуміло, як вона може бути "центром" чого-небудь, а тим більше – "центром гри". За два роки після своєї містифікації Сокал написав книжку з назвою "Модний нонсенс", яка пристала до постмодернізму, як реп'ях до собаки.
Коли говоримо зараз про свободу, то маємо на увазі, в першу чергу, партію Тягнибока, Фаріон і Михальчишина
Мої підліткові захоплення ділилися між фізикою, математикою й історією. Коли прийшов час вступати до університету, я вибрав історію. Але повага до фізиків і математиків залишилася. Їм я схильний вірити більше, аніж колегам-історикам. Принаймні містифікація Сокала мене переконала.
Коли ж говорити про ближчий до мене світ гуманістики, то три мої улюблені автори – Ернест Ґеллнер, Лєшек Колаковський і Тоні Джадт – теж були критиками постмодернізму. Зокрема, Тоні Джадт, коли "модний нонсенс" досяг британського академічного світу, навіть думав закінчити кар'єру історика. Він займався повоєнною Францією, багатьох постмодерністів знав особисто, з першої руки, і не був про них надто високої думки. Колега порадив йому не поспішати, взяти річну відпустку й зайнятися чимось конкретним та вартісним. Джадт набрав валізку заборонених після 1968 року в Чехословаччині книжок і поїхав у Прагу вчити студентів, які хотіли знати більше за марксизм-ленінізм. Це врятувало його від постмодерністської кризи.
Проблема з постмодернізмом, як і з іншими теоріями, в Україні є в тому, що їх сприймають на віру, як Боже одкровення, не знаючи конкретних обставин, за яких вони виникли, питань, на які вони відповідали, – чи, зрештою, скандалів, які з ними пов'язані. Тому погано перетравлені теорії на українському ґрунті перетворюються на карикатуру. Як писав критик про одну знану українську "постмодерністську" письменницю: до постмодернізму вона має приблизно таке ж відношення, як академік Лисенко – до генетики.
Постмодернізм подібний до сильного хімічного реактиву. Нерозведений він діє як отрута, у менших пропорціях може лікувати. У розведеній, терапевтичній дозі постмодернізм учить нас бути уважнішими до того, що робимо. Зокрема, мене він лікує від віри в об'єктивність історії. Як писав Норман Дейвіс, тільки погані історики вважають, що вони вільні від упереджень, – добрі історики усвідомлюють свою обмеженість і радо в ній зізнаються.
Я приймаю тезу постмодерністів, що наш світ повний небезпечних ідеологій. Їх треба знешкоджувати, як сапери мінне поле. Якщо не будемо деконструювати ці теорії, то лишимося там, де є зараз, – у світі, де справжні речі й цінності замінені симулякрами. Скажімо, коли говоримо зараз про свободу, то маємо на увазі, в першу чергу, партію Тягнибока, Фаріон і Михальчишина. Так само симулякром марксизму є теперішні українські комуністи.
Кожен необмежений "-ізм" вироджується в "-азм". Ми, українці, схильні себе не обмежувати. А тому маємо маразматичний марксизм і такий самий націоналізм. Інша крайність – відсутність ідеології – є також маразматичною. Досить подивитися на партію влади і – прикро про це казати – на нашу опозицію: остання ще не є маразматичною, але, як виглядає, до цього стану прямує.
Правило необмеженого "-ізму" стосується і постмодернізму. У концентрованій формі він паралізує ясність думки і заспокоює там, де треба бити у дзвони. Пам'ятаю, як наприкінці 1990-х читав текст, що Росія – це типова постмодерністська країна, а тому нічого поганого з нею статися не може. Минули кілька місяців і до влади прийшов Путін. Навчений цим прикладом, знизую плечима, коли читаю, що ув'язнення Юлії Тимошенко є типово постмодерністською ситуацією. Може, так і є. Але констатація цього факту не скасовує потреби визволяти Юлю з тюрми, Україну від Януковича, а Росію – від Путіна.
Тому потреба деконструкції є лише половиною моєї віри. Друга ж половина каже, що "деконструкція без конструкції межує з безвідповідальністю". Мішенню моєї критики є теорія "двох Україн", за якою "Захід є Захід, а Схід є Схід, і близнята ніколи не зійдуться". У відповідь опоненти пародіюють мої погляди, кажучи, що я не бачу різниці між Сходом і Заходом, проповідую моральний релятивізм за формулою "і/і".
Звичайно, я можу чогось недобачати. Але я не аж такий сліпий, щоб не бачити різниць між Сходом і Заходом. І не такий наївний, щоб пробувати схрестити Львів із Донецьком. Переконаний, однак, що багато українських земель та багато великих міст – включно з рідними Бойченкові Чернівцями, Дніпропетровськом та особливо столичним Києвом – у цей львівсько-донецький двоподіл не вміщаються.
Волію говорити про Україну багатих й Україну бідних. І як альтернативу пропоную модель України середнього класу
Коли критикую теорію "двох Україн", то не з позиції "одної України" з "і Сходом, і Заходом", а з позиції "двадцяти двох Україн" – різних регіонів, які не можна "без залишку" звести до одної чи навіть двох. Я виступаю за "третю Україну", в якій не має домінувати ані Захід – Галичина зі "Свободою", ані Схід – Донбас із "регіоналами", а центр, як географічний – Центральна Україна, так і політичний – лібералізм зі здоровим глуздом. Замість того щоб дискутувати про Україну "Сходу" й Україну "Заходу", я волію говорити про Україну багатих і Україну бідних. І як альтернативу пропоную модель України середнього класу.
А щоб ця "третя Україна" – Україна "Центру" – могла зреалізуватися, нам, серед іншого, треба подолати історію. І то двічі: як історичну траєкторію, в яку нас загнав "руський світ" за останні 300–400 років, так і ті способи мислення про минуле, які в "необмеженій" формі становлять найнебезпечнішу отруту, що може виділяти людський мозок.
Це завдання тяжке. Але не неможливе. У цьому переконує досвід інших націй, які змогли подолати свою історію, – німців, іспанців, поляків, фінів, до недавнього часу грузинів. Не вважаю, що українці гірші. Тому не бачу, чому би нам це не вдалося.
Звичайно, у своєму бажанні "передумування України" і "переписування історії" я можу бути суб'єктивним, і навіть упередженим. Але я охоче признаюся у своїх обмеженнях. У цьому сенсі я таки є постмодерністом. Чого і своїм опонентам бажаю
2 
1
Коментарі