"Путін не є божевільним у клінічному значенні" - психолог Світлана Чуніхіна

Ми говоримо в контексті війни, а на неї не можна екстраполювати розуміння злочину і норми в тому сенсі, яким ми послуговуємося у мирному житті. Почнемо з того, що ця війна як така є злочином агресії. Хоча з точки зору самого агресора, впевненого у своїй правоті і навіть праведності - вона є не злочином, а скоріше "подвигом". Їхні моральні координати ніяк не перетинаються з нашими: те, що ми бачимо як чорне, для них є білим. Якщо говорити про військові злочини, то їх варто сприймати як патологію, відхилення від норми, порушення законів і звичаїв ведення війни. Коли йдеться про граничну жорстокість, про завдання надмірної і невиправданої шкоди неозброєним людям, про розстріли чи тортури - то подібні дії передбачають серйозне порушення регуляції поведінки. Тобто відповідь на ваше питання, чи є психічно здоровими агресори – і так, і ні. Все, що робить російська армія в Україні є безумством. Проте вони роблять це цілком свідомо.

 

Скоріше за все, що так. З нами відбувається щось справді жахливе. І щоб продовжувати функціонувати в таких умовах, нам треба знайти пояснення - чому це так. Як все це могло статися, як влаштований цей світ, як мені у ньому бути? І найпростіше пояснення: коїти такі страшні речі можуть тільки хворі, збочені, схиблені люди. Адже нормальна особа такого вчиняти не стане. І в принципі, так воно і є, якщо йдеться про нормальну людину в звичайних обставинах. Але нам потрібна інша оптика, коли аналізуємо обставини війни.

Для людини, яка натискала на кнопку - це просто робота. Війни не були б можливими взагалі, якби для певної категорії людей вони не були би просто виконуванням обов'язків. Не слід забувати і про такий механізм військової агресії, як дегуманізація ворога. Після атаки на "Охматдит" на російському ресурсі, афілійованому з православною церквою, вийшла показова стаття про те, як не слід жаліти українських дітей. Бо, мовляв, населення України – це не люди. Це не перший подібний текст, але досить показовий. Жахлива реальність агресивної війни полягає у тому, що для агресора немає жертв, тільки "супутні втрати".

Схиблення треба шукати глибше – у самому початку цієї війни, у тій пояснювальній системі, якою послуговувався Кремль, і яку прийняли як належне більшість росіян. Саме там – витоки патології.

Бо Путін не є божевільним у клінічному значенні цього слова. Але він не може вважатися нормальним в тому сенсі, який ми вкладаємо, говорячи про функціонування звичайної людини. В цьому розумінні він, безумовно, є схибленим. Корозія його особистості відбувалася під тривалим впливом необмеженої влади. За таких умов розвивається ціла низка патологоподібних процесів. Зокрема, відчуття власної величі, невразливості, безкарності, непохитної правоти. Тобто всього того, що зазвичай може бути сприйнято як ознака мегаломанії чи іншого психотичного процесу.

І це перший рівень нездоров'я. А другий – це стан, в якому цю війну зустріло російське суспільство. З одного боку, воно було заляканим та безпорадним. Пропаганда роками культивувала думку про те, що навколо вороги і тому виживання потребує покірності кожного. А висловлювати незгоду з владою – це тяжкий злочин, який має жорстко каратися. Мовляв, нагорі знають краще, а від простих людей нічого не залежить і залежати не може.

 

В нормі дорослій людині потрібно достатньо свободи і автономії для того, щоб діяти проактивно і відповідально. А повна безпорадність і безвідповідальність – це не норма. Схожі стани бувають притаманні жертвам насильства, які зазвичай є дезорієнтованими з точки зору того, наскільки вони є агентними та суб'єктними у своєму житті.

З іншого боку, у росіян є відчуття власної правоти, навіть щастя від того, що відбувається ("Росія встає з колін!"), причетності до якоїсь великої непереборної, непереможної спільноти. Щось дуже схоже відбувалося з німцями під час Другої світової війни – це все детально описано в науковій літературі і публіцистиці.

Тобто йдеться про стан розщепленості. На колективному рівні – "накачка величі", "можем повторить!". На індивідуальному – "я людина маленька, від мене нічого не залежить"... Все це створює значний дисонанс, навіть розрив у свідомості, і саме тому такий стан є паталогічним.

Хоча це не обов'язково уживається в одній особистості. Можуть бути "яструби війни", котрі насолоджуються переконанням, що увесь світ їм підкоряється. І можуть бути люди, цілковито розчавлені своєю незначущістю.

Але водночас обидва стани можуть бути присутніми і в одній людині. І мені здається, що частка росіян з розщепленою свідомістю є досить суттєвою.

Варто також додати, що у тих, хто тривалий час зазнає важкого насильства - часто розвивається ідентифікація з агресором. Бо коли ти розумієш, що не можеш захиститися і припинити насильство, то одним зі шляхів забезпечити собі хоча б ілюзорну безпеку є перехід на бік агресора, утотожнення себе із ним.

Така небезпека дійсно існує. І певна частина людей, котрі є відвертими колабрантами або латентними "ждунами" – можуть проходити через таку ідентифікацію.

Проблема в тому, що у нас немає іншої можливості закінчити війну, окрім того, щоб продовжувати її до якогось фіналу. Або ми переможемо, або нас переможуть. Третього - не дано. Але навряд чи люди, які скаржаться на те, що вони "не вивозять", мають на увазі капітуляцію. Адже насправді війна триває не тільки тому, що Путін продовжує її, але й тому, що українці досі чинять йому опір. А для того, щоб зламати цей опір й відбуваються події на кшталт обстрілу "Охматдиту".

Недарма зараз найбільш розповсюджена версія цього обстрілу – це та, що саме у такий кошмарний, ієзуїтський спосіб ворог викликає у нас стан, коли ми скажемо: "так, я не вивожу. Я більше так не можу, мені цей жах не витримати"...

Наше суспільство все ж таки налаштоване продовжувати опір. Це головне.

Ну так в цьому ж і полягає ключове питання цієї війни, на яке ніхто поки не знає відповіді. І саме тому війна іде так, як іде. Саме тому українців підтримують обіцянками надати зброю, і не більше того, а зброю дають мікроскопічними дозами.

Безумовно, є дефіцит розуміння росіян. Тривалий час українське суспільство було дуже лояльно налаштованим до сусідів. У нас домінувала думка, що від них не може бути жодної небезпеки. Саме тому росіяни могли вісім років вести війну у гібридній формі та просто говорити: "Нас там нет". І саме тому повномасштабне вторгнення стало таким шоком. І тільки люди, які добре знають історію - щось розуміли краще. Хоча не бракувало й цілком поважних істориків, які також займали цю психологічну позицію ідентифікації з агресором, про яку ми говорили раніше. Навіть їм легше було уявити колективного ворога на Заході, аніж побачити його в Росії.

Тож в цьому відношенні – Росію ми знали погано. Хоча це було взаємно. Вони теж нас не розуміли і не намагалися зрозуміти. І виходить так, що легше вбити когось, аніж зацікавитися тим, хто перед тобою. Вони нас знищують саме тому, що не хочуть нас знати. Ми досі залишаємося в цій точці фактичного незнайомства один з одним. Залишається сподіватися, що військове керівництво заглиблено у психологію ворога набагато краще, бо від точності цього знання залежить напряму успіх на фронті.