"Такі закони не для того, щоб захистити російську мову, а щоб мати право не знати української"

Законопроект "Про основи державної мовної політики" розглядали 24 травня у Верховні Раді. Його норми фактично дозволяють запровадити російську мову другою державною. Автори законопроекту – "регіонали" Сергій Ківалов і Вадим Колесніченко. Під час його розгляду зчинилася бійка між депутатами більшості та опозиції. "Бютівцю" Миколі Петруку проломили череп, Вадиму Колесніченку порвали сорочку

Віталій РАДЧУК, 58 років, експерт з мовного законодавства

– Новий законопроект про мови виписаний значно тонше від багатьох попередніх, що обстоювали російську мову як державотворчу. Така ж схема працює в Білорусі, де навіть у Мінську білоруських шкіл вже не залишилося. В Україні третій десяток літ попирається чинний закон про мови. Політики користуються тим, що українське суспільство винятково толерантне, тому терпить цей неоколоніалізм.

У ключових положеннях законопроекту ­Ківалова–Колесніченка російську зовсім не згадано. Але його стрижнева логіка в тому, що українська мова має поступитися російській спершу на Сході й Півдні, а ­потім – і по всій країні. Проект дозволяє не знати мови свого громадянства.

Є в моєму курсі лекцій тема про ­тлумачення. Так­от на тлумачення має право будь­хто, але перемагає думка того, у кого сила. У Німеччині в 30­літню війну загинули 60 від­сотків населення лише через те, що католики і протестанти по­різному прочитували ­Біблію. Ініціатори законопроекту так віртуозно тлумачать зміст 10­ї статті Конституції, ніби грають у наперстки. Зокрема, посила­ються на низку європейських і тутешніх експертиз. Але ж висновки там якраз проти­лежні. Наша Конституція не зобов'язує розу­міти колоніальних мов і мов національних меншин.

В Україні мовна проблема, безперечно, є. Це і матюччя на вулицях, і дика неграмотність чиновництва, і суржик. Але комусь ще треба з прекрасної мови сусіда зробити знаряддя поневолення й етноциду українців.

Росія згасає демографічно. За прогнозами їхньої Академії наук, до середини століття кількість населення країни буде менша, ніж у Туреччині. Тож Росії потрібен людський ресурс України. Колосальні кошти йдуть на русифікацію сусідніх держав. Частина цих вкладень перепадає й авторам подібних законопроектів.

Мовна проблема в Україні постколоніальна і вкрай складна – лише законами її не розв'язати. Порушувати її потрібно науково. Ученим, на відміну від політиків, завжди цікава думка опонента. Схоже на те, що домовитися в парламенті про мовну стратегію країни не вдасться – сторони говорять різними мовами. Тому й зайшли в глухий кут. Одні не відмовляться від грошей, які відпрацьовують, інші – від принципів та ідеалів. Хіба що, втомившись, антагоністи укладуть на якийсь час перемир'я або сяк­так поділять сфери впливу.

Володимир КОРНІЛОВ,43 роки, директор української філії Інституту країн СНД

– Звісно, мовна ­проблема є. Достатньо сісти наживо на радіо чи телебаченні, на ­інтернет­форумі двом людям і поговорити на будь­яку дражливу тему – чи то Чорноморського флоту, чи відносин із Росією, чи НАТО, чи житлово­комунального господарства. Триває спокійна, квола дискусія. Але варто комусь бодай непрямо згадати про мову, всі починають дзвонити, писати лише на цю тему. Решта відходить на задній план.

Доки Україна не піде канадським шляхом і не запровадить дві державні мови – українську та російську – це збудження залишатиметься. Воно й далі розриватиме українське суспільство і державу зсередини.

У Канаді мовні й етнічні сутички теж були дуже гарячі – аж до терактів доходило. ­Викрадали урядовців. Мало не два ­століття франкомовні боролися за права своєї мови. І фобії були такі самі – мовляв, це порушить цілісність держави, знищить ­англійську у франкомовних провінціях, призведе до ­від'єд­нання Квебеку. У 1970­ті канадці зробили поправку до конституції й запровадили дві державні мови. Не всі проблеми це розв'язало. Але напруження впало. ­Майже немає проблеми сепаратизму, а тим більше – терактів, викрадень абощо. Ось це і є чудовий приклад для України.

Лявон БАРЩЕВСЬКИЙ, 54 роки, білоруський філолог і громадський діяч

Досвід Білорусі красномовно показує, до чого політики можуть довести культурно­мовну ситуацію. В умовах пострадянського, пост­імперського простору будь­яка офіційна двомовність перетворюється на одномовність на користь мови метрополії. Бо вона просто сильніша. Білоруські цифри це чудово підтверджують. Якщо 1994 року 65 відсотків учнів навчалися білоруською, то тепер – 19 відсотків. А заступник міністра освіти Казимир Фарино визнав, що школярі не володіють білоруською мовою – і сам він нею не володіє. І це відбулося за 18 років! Фактично, білоруська винищена – її вигнали з університетів, державних установ тощо. У містах вона ще тримається серед молоді та інтелектуалів, але в селах – знищена. Села пережили мовну революцію – стара білоруськомовна людність вимерла, а молодь уже російськомовна.

Якщо Україна підвищить статус російської, то за 15–20 років це призведе до російської одномовності, що й у нас. Тож я радив би українцям триматися своєї мови і боронити її всіма можливими засобами.

Аргументи про те, що одномовність порушує права російськомовних, ми чули 1993–1994 року. Вони такі самі, як у вас. Але тоді ми мали лише два­три канали телебачення, не було інтернету. Нині ж російська достатньо поширена в медіа­просторі, кіно, інтернеті. Людина не може почуватися дискримінованою в таких умовах. Що ж до мови спілкування з чиновниками, то такі контакти дуже мало часу займають у житті пересічного громадянина. Він зустрічається з владою раз­двічі на рік. Хіба він не може написати українською заяву або заповнити бланк?

Такі закони хочуть не для того, щоб захистити російську, а щоб мати право не знати української. Так само трапилося в Білорусі. Більшість білоруських чиновників не володіють жодною мовою – білоруську вивчати облишили, а російської до пуття не знають. Якщо написати заяву чи звернення білоруською, тобі дадуть відповідь лише російською.

Михайло ВЕЙСБЕРГ, 55 років, президент Асоціації видавців періодичної преси

– Російська мова – це феномен, який ­абсо­лютно не потребує ­захисту. По роботі я буваю в Казахстані, ­Ізраїлі. Там люди часто розмовляють російською. Це сильне, потужне вкорінене явище. Мова жива, добре розвивається.

Ситуація з українською зовсім інша. Якщо не докладати явних зусиль для її розвитку, вона зникне. Коли депутати кажуть про права меншин, все звучить юридично правильно, але абсолютно не виходить із реалій сьогодення.

Україна прийняла рішення, пов'язані з навчанням українською мовою, спілкуванням нею в державних органах. Силових заходів у цьому напрямку вже не треба, як і не треба щось "відвойовувати" в зворотному напрямку. Політики мають заспокоїтися і облишити це питання. Нинішня ситуація з мовами є дуже справедливою. З одного боку, не зачинені двері для російської. З іншого – є певні гарантії для проростання й відродження української мови.

У мене три дочки. Старша виросла в радянські часи – її мова російська. Але у вузі викладали українською. Дві молодші потрапили в нову мовну ситуацію, коли у школі значно більше викладали українською. Зараз мої діти дуже легко переключаються з однієї мови на іншу. Тож, українська потихеньку просочується в молодіжне середо­вище. У видавничому бізнесі – те саме. ­Видавці йдуть за певною кон'юнктурою. ­Тепер вони констатують, що для успішних продажів окремих видань їх треба видавати саме українською. Процес рухається в український бік. В якийсь момент ситуація досягне певного балансу, й ми будемо країною ненапруженої, природної двомовності.

Олександр ДЕНИСОВ, 38 років, футбольний коментатор

– Я не бачу цієї проблеми в Україні. Нічого не заважає російськомовній людині поїхати до Львова, чудово провести там час і не мати жодних проблем. Те саме з львів'янами, які їдуть, наприклад, до Донецька. Ось це показник того, чи є мовна проблема в Україні і чи потрібно там щось розв'язувати. Решта – вигадки й політичні ігри. Для чого це роблять – не знаю, я займаюсь футболом.

Юрій ПЕРОГАНИЧ, 50 років, виконавчий директор громадської організації "Вікіпедія Україна", що сприяє розвитку інтернет-енциклопедії "Вікіпедія"

– Кожен має вирішити для себе питання про мову на особистісному рівні. Якщо людина підтримує українську державу, має розуміти, що мова – це один із чинників консолідації держави. Чому Польщу скільки разів ділили, а вона відроджувалася? Тому що в них єдина мова, релігія, народ.

Українська "Вікіпедія" вдвічі якісніша за чеську, угорську чи ізраїльську. Статей більше, вони повніші. Але якщо чехи та євреї читають "Вікіпедію" переважно чеською та івритом, то українці за місяць переглядають 150 мільйонів сторінок російською мовою і лише 50 мільйонів – українською. Не тому, що контент поганий, а через те, що звикли читати російською. Утім, на території України 55 відсотків редагувань – українською мовою. І лише 40 відсотків – російською.

Олексій ГОНЧАРЕНКО, 31 рік, заступник голови Одеської обласної ради

– Бійка в парламенті лише засвідчила, що ця проблема є. Я не вважаю, що вона головна на сьогодні в Україні – країні, де половина населення живуть за межею бідності. На мою думку, російська має отримати статус другої державної в Україні. Це був би цілком європейський підхід. ­Найкраще це зробити через зміни до Конституції. Але для цього потрібно 300 голосів у парламенті. А їх немає. Тому ухвалення закону про мови сьогодні – це мінімальне з того, що можна зробити. Причому, наголошую, – я розмовляю українською і не маю з цим ніяких проблем.

Підняття статусу російської ніяк не зашкодить українській. Наведу такий приклад. Коли будують нові житлові мікрорайони, часто залишають територію незаасфальтованою. Не одразу роблять доріжки. ­Дають можливість людям самим протоптати ту стежку, що для них найзручніша. І потім по їхніх слідах асфальтують. Тут так само. 20 років незалежності довели, що російській варто надати рівнозначного з українською статусу. Є ж Бельгія з двома мовами, Швейцарія – з чотирма.

Навіть за СРСР українська в Україні була дуже поширена. На відміну від білоруської в Білорусі. Це не питання статусу мови. Це питання багатьох десятиліть і навіть століть. Уже після Другої світової війни в Білорусі було досить мало людей, які вважали ­біло­руську рідною. В Україні зовсім інша ситуація.

Але я не вважаю, що російську варто робити державною саме зараз. Або завтра. Є еволюційний розвиток держави. Я розумію і шаную людей, які бояться російської, бо вважають, що це призведе до радянської руси­фікації. Тож варто почекати.

×