Мої батьки були послідовними противниками онанізму, перебуваючи в полоні якихось дивних стереотипів. Рівно доти, доки їм до рук не потрапила книжка мастодонта радянської сексуальної психології Ігоря Кона "Вступ до сексології" (Москва, 1989). У ній він їм популярно пояснив, що від онанізму не відсихають руки, не слабне зір і не гасне слух, не розвивається рання імпотенція й не руйнується особистість піонера. Ба більше, мудроокий науковець прямим текстом на весь Союз оголосив: "онанізм - це прийнятна форма сексуальної поведінки". У радянській книжці було надруковано чорним по білому. І неважливо - піонер ти, комсомолець чи член партії. Відтепер тобі навіть це дозволено!
Послаблення свого зору я схильний пояснювати радше складною екологічною ситуацією після аварії на Чорнобильській АЕС. Хоч аварія на станції й початок моєї сексуальної практики під знаком мастурбації майже збігаються в часі. Тож простежити причинно-наслідкові зв'язки в цьому випадку неможливо через задавненість подій. У мене це почалося в липні 1986-го. Тоді батьки на вихідні дні їздили на присадибну ділянку боротися з першими колорадськими жуками. Саме цього року Михайло Ґорбачов почав видавати інженерам по шість соток землі. І саме цьому чоловікові я завдячую своєму першому сексуальному досвіду. Я нарешті міг залишитися один. А батьки могли, нарешті, чимось зайняти свої руки на вихідні.
Із дівчатами в мене, як і в кожного підлітка, була проблема. Інакше й не було б чогось такого, що звикли називати "важким віком". Бо воно справді важко, коли ти зависаєш між однокласницями, яким ти вже не потрібен, і малявками з початкових класів, яким ти ще не потрібен. У наших дівчат уже округлювалися груди, а відтак невпинно зростали апетити: вони дивилися на своїх потенційних наречених із випускних класів, відкидаючи нас із прагматичністю поважних матрон. Натомість нам треба було якось миритися зі своєю самотністю й навіть використовувати її на власну користь.
У батьківській уяві онанізм тісно пов'язувався з гомосексуалізмом, будучи мало не його початковою стадією. В цьому, звісно, було певне зерно істини. Я й сьогодні віддаю належне батьківській проникливості. Бо якщо серйозно розібратися, онанізмом чоловік займається на самоті з собою, тобто також із чоловіком. Не знаю, чи саме цією логікою користувалися мої мама й тато. Вистачало їхньої переконаності в тому, що онанізм - це зло, і нормальним хлопчикам, у яких попереду ціле майбутнє, цим займатися не варто. Я ніколи не питав і не наважуся запитати тата, чи він колись грішив цим. Мені забракне сміливості, хоч стосунки в нас максимально наближені до відвертих. Мій тато - прихований лібертаріанець і бонвіван, попри те, що іноді вдало маскується під порядного й навіть серйозного та ділового чоловіка. А нещодавно він навіть почав ходити до церкви.
Якось батьки не поїхали на дачу: був дощ і, до того ж, тато захотів подивитися футбол. Київські "динамівці" грали вдома зі своїми московськими одноклубниками. Був черговий тур футбольної ліги Радянського Союзу. У перерві матчу я зрозумів, чого саме в цей момент мені хочеться найбільше. Я вже звик до цього й не міг стримувати своїх бажань.
Отже, просто серед білого дня я зачинився у своїй кімнаті на ключ і почав. Зрозуміло, що час вибрав максимально невдало, але що могло тоді стримати підліткове лібідо? Уже наближаючись до кульмінації, почув за дверима перелякано-зацікавлений голос батька. Він говорив мамі: "Що Андрій там робить?". Мама бігала по квартирі стривожена, наче полярна лисиця. В її голосі вчувалися нотки страху.
Раптом цікавість батька перемогла залишки його вродженої тактовності. Він постукав і голосно наказав:
- Андрію, відчини двері!
Я зірвався з дивана й переляканий, червоний від напруження абияк натягнув спортивні штани й відчинив двері. На порозі стояв тато й так само перелякано дивився на мене.
- Що з тобою? - запитав він, наче побачив перед собою людину без голови. - Що з тобою? - повторив, помахавши в мене перед обличчям рукою. Згадав, мабуть, про згасання слуху і послаблення зору.
- Мені погано, - нічого мудрішого не міг вигадати я.
- Що з тобою, Андрію? - стурбованість синовим здоров'ям поступилась переляку.
- У мене голова болить… І серце… - брехав я. Не міг же йому в очі сказати: "Тату, я мастурбував, а ти мені перервав процес"
- Може, вип'єш якусь таблєтку? - він так і сказав: "таблєтку". - Чому ти такий червоний?
Мені довелось вдатися до спортивних пояснень - я також уболівав:
- Я дуже переживаю за наших, - після першого тайму наші, на моє велике щастя, поступались москвичам 0:1, що, з огляду на домашній матч, було тривожним симптомом. - Може, того в мене голова заболіла? І серце…
- Ну, полежи трохи, - сказав тато і зачинив двері.
Я послухався - зачинив двері й ліг на диван. На другий тайм я вже не вийшов. Той матч так і закінчився - 0:1 на користь московських "динамівців". Це був чемпіонат вищої ліги СРСР 1987-го. Того року гра киян пішла на спад: після тріумфального попереднього сезону, коли нашим удалося виграти чемпіонат країни, Кубок Кубків Європи і показати видатну гру на Кубка світу в Мексиці (із 22 гравців лише кілька не належали до команди великого Лобановського). "Динамо" посіло тоді ганебне, як на великий клуб, шосте місце, а чемпіоном СРСР став московський "Спартак" - головний суперник киян. Досі переконаний: наші програли тоді саме тому, що я не вийшов на другий тайм. Батько зіграв роль кайфоломщика й остаточно цим розладнав гру нашої улюбленої команди: він вчинив не по-спортивному.
Того ж року до армії пішов мій старший брат Павло, який, власне, і навчив мене, як це робиться. Коли проводив зі мною перші теоретичні заняття, мені було 11 років, а йому 15. Із нього вже кілька років витікала світло-сіра рідина запаху стиглого розрізаного каштана. Так він мені пояснював. Цілий рік минув у тренуваннях, але з мене нічого так і не витікало. Через рік мій живіт уперше залила світло-сіра рідина запаху стиглого розрізаного каштана. Було страшно й холодно, але без цього жити я вже не міг.
22 грудня 1987 року Павлові виповнилося 18. Наступного ж дня він пішов до військкомату й попросився, так і хочеться сказати, на фронт. Хоч міг зустріти Новий рік із нами і спокійно добути вдома до весняного призову. З весни 1988-го вже обіцяли не забирати в Афганістан. Ще через два дні він сам прийшов за повісткою, а вже 27 грудня нас покинув. Була сьома година світло-сірого вологого ранку. Надворі 0..-1?. Павло був у тілогрійці, яку потім, коли видадуть військовий мундир, не шкода було б викинути, і розтоптані зимові черевики. Замість них, як я думав, йому видадуть кирзаки, зняті з якогось убитого солдата. Ми проводжали його всією родиною. Мені більше не хотілося жити. Так закінчилося моє дитинство. В Афганістан Павла не забрали. Він служив у білоруському селі Мишанка Мозирського району Гомельської області. Це був його перший Новий рік без родинної ялинки. І, водночас, він мав море ялинок і сосен у густих поліських лісах.
До прочитання батьками книжки Ігоря Кона залишалося півтора року. Але мене вже не турбувало їхнє ставлення до підліткового онанізму. Батьки знали, що я мастурбую і їм було важко жити з цим знанням. У мені вже почав формуватися сильний і переконаний онаніст. Онанізм був першою стадією мого гострого індивідуалізму. Хоча згодом виявилося, що в цьому віці ним починають займатися всі без винятку підлітки. Онанізм - це одна з перших форм особистої свободи, коли задоволення належить тільки тобі й виходить із тебе самого. Павло подарував мені це знання, зоставивши мене наодинці з ним.
Я й тепер не знаю, чи досі мої батьки вважають онанізм чимось напівкримінальним і неприпустимим. Однак, ніяк не можу наважитись їх про це запитати. Уявляєте, приходжу до тата й кажу: "Тату, як ти ставишся до мастурбації?". Він, звичайно, щось мені відповість. Хоча я й сьогодні не переконаний, чи батько у свої 70 знає, що воно таке - "мастурбація" і чим вона відрізняється, приміром, від "турбуленції". Тому не знаю, чи буде та його відповідь достатньо кваліфікованою і відвертою? І головне: що вона в принципі змінить у моєму житті, де вже не залишилося жодних таємниць?
5 
35413
Комментарии