Найяскравіший спогад дитинства - коли пасла корову й дивилася в небо. Корова паслася, а в мене думки паслися: ну що ж воно таке велике? І чого так високо?
Билася з хлопцями. Бо мене називали Кабачихою - ми жили у Кабаковому яру. Одного разу вдарила хлопця по голові палицею. Він п'ять днів не виходив корову пасти. Думала мені перепаде. А він був гордий, не сказав батькам, що його дівчина побила.
У мої шкільні роки дівчата й хлопці не закохувалися. Надто важко жилося. Не було зошитів, дошки, олівців. Кожен хотів чогось досягти. Вчилися.
Церкви в селі не було. Вірили образам і мамі. Я ще спала, як вона вставала і молилася. По всіх кутках висіли ікони з рушниками.
Батько забороняв нам із сестрою ходити на щедрівку. Казав, що ми - торбохвати. Тоді всі бідно жили. Він не хотів, щоб ми останнє в людей забирали.
Найбільше шкодую про один випадок. Мама лежала хвора. Я прийшла з роботи дуже змучена. Лягла в іншій кімнаті. А мама, бідненька, мусила встати з ліжка і прийшла в мою кімнату. Попросила, щоб я не сердилася на неї.
Колись хотілося мати будиночок, як у мами з татом, - глиняний, із садом і городом. Але біля будинку треба мати час працювати. Тому жити й далі хочу у своїй квартирі. З вікна у мене видно сад. У село не повернуся. Мені там не вистачить спілкування. Я тут іду сваритися з олігархами, і мені вже від того приємно.
Єдиний раз відчула страх, коли мама розповіла, як ховалася від німців у ровах. Я зрозуміла, як то страшно, якби в мене не було мами.
Боюся, що настане момент, коли треба буде сидіти вдома і спостерігати за пташками. Не хочу про це думати. Може тому, що ще є енергія, нема склерозу.
Завжди мала бажання лізти в небезпеку. Уночі просто так пройшлася цвинтарем. Мамі не сказала, бо дістала би рушником.
Коли мені погрожують як депутату, страху не відчуваю. Одразу всім про це розповідаю й пишу заяву в СБУ. Колись мені кинули вибухівку під двері. Я вискочила у коридор. Чоловік кричить: втікай! А я серед ночі вниз по сходах - де ті зловмисники?
Під час навчання в "Політехніці" спроектувала частину корпусу, в якому потім лишилася працювати. Архітектура - це поезія в цеглі. Кожна будівля має бути у гармонії з природою. Побудували монстри - багатоповерхівки, де по 150-200 квадратних метрів квартира. А в подвір'ї дитячого майданчика нема.
Домовина кишень не має. Мені шкода тих, хто прагне розкоші. Їм це не на користь. Нема заповіді "збагачуйся".
Людині потрібно стільки, скільки вона може спожити. Щоб відпочити, купити книгу, мати комп'ютер.
Одні не злазять з екранів, інші не виходять із бізнесу. Пуза повідростали. Та ти візьми дитину, у м'яча з нею поганяй, повболівай за неї. Відчуй те життя.
Коли знайомлюся з людиною, дуже швидко нею захоплююся. Через деякий час наступає розчарування. І знов кимось захоплююся.
Я - вибухова, нетерпляча. Можу й по фізіономії дати. Але швидко шкодую про це.
Архітектура - це поезія в цеглі. Кожна будівля має бути у гармонії з природою
У справах, що стосуються захисту природи, сакральних споруд, людей, завжди відчуваю підтримку Бога. Знаходяться люди, які стають на допомогу.
Коли вчилася, набралася ідеологічного паскудства, бо в нас викладали сталінські теорії. Одного дня тато слухає радіо й каже: тиран помер. А для мене то була страшна трагедія. Розвиднілося, коли приїхала до Львова. Мій чоловік із родини бандерівців. У будинку культури "Світлиця" молодь збиралася. Туди приїжджали Вінграновський, Драч, Симоненко. Ми приходили й переписували таємні вірші. Наприклад, вірш "Качан кукурудзи". Досі цей зошит зберігаю.
Дуже люблю народні пісні. Але мені на вухо наступив ведмідь. Коли в школі співали, до мене підходила вчителька і шептала: тихіше. Щоб я співу не псувала.
Перша травма для мене була, коли хлопець, якого я любила, одружився з іншою. Але після того я зустріла свого чоловіка.
З ним ми сперечаємося ні за що. Добу не розмовляємо. Це той термін, що треба витримати і похникати. Потім хтось перший починає говорити. Зараз у нас більше мудрості, ніж у молодості. Колись сварилися страшно. Тепер я знаю слова: "потерпи", "будь-ласка". У нас із чоловіком є спільні цінності. Секрету успішного сімейного життя немає. Головне, щоб не були обоє вперті.
Чоловік страждає, що я мало буваю вдома. З іншими проводжу в розмові більше часу, ніж із ним.
Коли на радіо скажу щось різке, боюся йти додому. Чоловік сваритиме: "Ну як ти могла так говорити? Треба готуватися!" А як передача вдалася хороша, зустрічає у дверях, тисне руку.
Шкарпетки чоловік сам пере. Половину меблів у хаті зробив своїми руками. Не можу змиритися лише з тим, що він усього двічі в житті подарував квіти. Вітає подарунками, а квіти йому до лампочки.
Своєму чоловікові зраду пробачила б. Тому що він - порядна людина. У нього значно більший комплекс позитиву.
Цивільних шлюбів все більшає. Якщо не одружуються з волі чоловіка, є велика небезпека. Бо його ніщо не тримає. А щоб жінка не хотіла заміж, то я цього просто не уявляю.
Завжди дивлюся, як одягнений чоловік. Один раз прийшла до обласного прокурора. А в нього такі штиблети із задертими догори носами, як у короля французького. Ну ти ж не музикант! Треба вміти бути гарним і на вулиці, й у формі.
Найбільший біль для матері - паскудне слово дитини, неприязна інтонація
Жінок, які курять, називаю "фронтовичками". Там жінки не витримували й запалювали цигарку. Сьогодні бачила таку на проспекті. Не витримала, підійшла і кажу: "Ну як ти можеш? Подивися на себе збоку". Вона змовчала.
Не розумію, як можна говорити "кстаті", "поняв", "блін". Мова й одяг роблять людину красивою або навпаки. Стоїть гурт студентів. Хлопець матюкається при дівчатах. Підходжу й питаю: "Дівчата, ви це терпите?" Йому вистачило відваги сказати "Вибачте".
Люблю бути серед молодих і реготати. Не відчуваю віку. Дуже хочу працювати.
Дітей я вчила вчитися. Прибігала з роботи й одразу дивилася щоденники. На батьківських зборах хвилювалася. За погану поведінку била. Але в моїх синів був дід-тілоохоронець - батько мого чоловіка. Які чудеса він витворяв! У щоденнику червоним написано: "Шумів і заважав проводити урок". Унизу червоною ручкою, але іншим почерком: "До кінця дня виправився". Думаю, ну що це таке? А то дід мене випередив. Або беру ременя, дивлюся, а син і не збирається тікати. А йому дід у штани подушку підклав.
Найбільший біль для матері - паскудне слово дитини, неприязна інтонація.
Мої депутатські запити майже всі скандальні. Комусь попадає. Люблю депутатську роботу.
Хабарів ніколи не пропонували. Цукерки з коньяком приносять. Кажу: ставте отут, колись вип'ємо. Якщо солодощі приносить знедолена жінка, обнімаю її, кажу: віднесіть своїм дітям.
Документи у мене скрізь - на балконі, у спальні кілька ящиків. Папки називаються так: "Справа 328 гектарів", "Справа 32 гектари", "15 земельних ділянок", "Справа Тюрма на Лонцького", "Бучми, 6-А".
На одному засіданні суддя не витримала тиску з Києва, коли її змушували прийняти комусь вигідне рішення. Вона бачила всю несправедливість. Третій раз справу повертали в першу інстанцію у Львів. Суддя була в істериці, кричала до відповідачів, махала руками. Потім бере папери і штовхає через стіл. "Я відмовляюся від цієї справи!". Я встаю і кажу спокійно: "Ваша честь, нам з вами доведеться до кінця випити цю чашу. І нікуди ви не дінетесь". Вона закінчує засідання. Усі виходять, а ми кидаємося одна одній на шию.
Дорогого одягу не купую. Бо довго одне й те саме не ношу.
Щастя буває різне на смак. Велике щастя відчуваю, коли виходжу із суду в Києві, якщо справу виграла. Коли забирають у бандюг усе, ліси повертають державі, - можу стрибати від радості.
Недавно в мене народилася друга правнучка. Мене впустили в пологовий. Дивлюся, яке воно гарнюнє - і таку радість відчуваю.
Я не хотіла би ще вмирати. Хочу жити стільки, щоб побачити нашу країну з іншими керівниками. Без олігархів.
Чоловік дуже боїться сам залишитися. Мені було би боляче його залишити самого. Тому його смерть я би змусила себе пережити.
2 
1
Комментарии