Як ви охарактеризуєте сьогоднішню Росію?
- Наше теперішнє - комунізм. Не знаю, як у вас в Україні, а в нас він настав. В уяві більшості людей він мав такий вигляд: товарів хоч греблю гати, працювати не треба, дивися порнофільми та їдь, куди хочеш. Усіх умов дотриманл. Не сказав би, що народ перепрацьовує. Так, багато хто жаліється на рейдерство, корупцію, що не дають займатися бізнесом. Але ж більшості росіян бізнес ні до чого. Вони або чиновники, або менеджери. Вранці встав, одягнувся, пішов на роботу. Відсидів і думаєш, куди б увечері податися. А сушити голову над закупівлею, конкурентами - кому це треба? Ну нема соціальної рівності - вибачайте, не все з обіцяного меню подали. За "совка" її, до слова, так само не було.
Головну проблему ХХ століття - пожерти - вирішили. Якби радянську людину переправили із 1990-го у 2010 рік, вона б очманіла. Подивилася б на ці будинки, машини, салони краси й кафе, на те, як убрані дівчата, - точно вирішила б, що комунізм настав. Але ж перенестися з минулого в майбутнє, клацнувши пальцями, не можна. На все це пішло 20 років. І тепер та сама радянська людина ниє: "Росія гине, життя - катастрофа".
Тобто сите сучасне настало завдяки нереформованому минулому?
- У Росії було лише дві реформи: відрубали союзні республіки й державницькі амбіції. З одного боку, перестали тягти на своєму хребті величезну кількість народу, з другого - виготовляти всі ці безкінечні ракети, бомби й інший брухт. Я не сказав би, що сировинна економічна модель, за якою живе Росія, - нікчемна. Економічно вона нічим не гірша за високотехнологічну, яка панує в США. Тим більше, що 2000-го американська технологічна модель узагалі обвалилася. Російська ж незручна психологічно: люди взагалі нічого не роблять, просто сидять біля крана, з якого гроші течуть. Але паразитарний спосіб життя не такий уже й поганий для країни. Тим більше, заміни нафті досі не придумали. А як придумають, Росія чистим повітрям торгуватиме - оно скільки його в Сибіру.
Однак багатьох така модель не задовольняє і не дає їм жодних вигод.
- У Росії незадоволення політично концентрованіше, бо в нормальних державах усе-таки спрацьовує ефективний спектакль, що дає відчуття якогось руху, - вибори. І хоча Україну вважали "найсовковішою" частиною "совка", найбільш замшілою, українську номенклатуру - найтяжчою, але ж у вас Кучму все-таки погнали. Прийшов Ющенко. Хай він комусь не подобався, але враження, що країна кудись рухається, було. Важко поки що оцінювати ситуацію, але, гадаю, для багатьох молодих українців повернення до кучмівської моделі було би принизливим. Узагалі, витягати в людей із рота свободу - доволі небезпечне заняття.
У Росії ж руху немає. Вона зупинилася. На своє щастя, в гастрономічно-парфумерному магазині. Стояти там загалом не так уже й огидно: 80 різновидів сиру, 30 - ковбаси, "Chanel номер 5". Так, людей справді не відчувають якусь велику перспективу. Але це їх не так уже й бентежить.
Що найбільше дратує в "совковому" суспільстві?
- Провінційність. У п"єсі Чехова "Три сестри" є рефрен: "У Москву! У Москву!" Ці сестри, м"яко кажучи, не голодують, живуть у Калузі, що їм там у Москві? Але ж відчуття безнадійної глухої провінції - не матеріальне, а психологічне. Пам"ятаю, 1980 року сидів у перукарні. У столиці саме готувалися до Олімпіади. Поруч сиділи двоє жінок. Одна каже: "Оскільки наші мудаки ввели війська в Афган, половина країн не приїдуть. А для них заготували продукти. Значить, вони залишаться, і треба не проґавити момент, коли після Олімпіади їх скинуть у продаж". Оце "совок"! Коли людина знає, що вона шматок гівна. А єдині, кого вважають людьми, - це партійне начальство, артисти рівня Алли Пугачової й іноземці. І недоїдки за іноземцями треба встигнути підібрати. Звичайно, і Росія, і Україна - провінційні держави. Бо моду на будь-що в світі диктуємо не ми.
А хто?
- Тренди у всьому - мистецтві, піарі, технологіях, науці - диктують США. Можливо, вони не дуже дають цьому раду, і за останні 20 років проривів, скажімо, в культурі, не видно. Але, думаю, американцям дуже подобається усвідомлювати, що вони - не провінціали. Бо якщо вже Штати - провінція, то столиця десь на Марсі. На загал будь-яким націям властиві марнославство, бажання бути першим, а не наслідувати. Хоча навряд чи Україна страждає на комплекс месіанства, який має Росія.
Звідки цей комплекс узявся?
- Цю країну занапастив Достоєвський. Придумав, що ми щось комусь винні, маємо місію, "народ-богоносець". Жартую, звісно, це не на рівному місці з"явилося. Просто є народи з месіанським комплексом, а є - без. Класичний приклад - євреї. За це їх і "люблять". Англосакси, німці, французи також страждають на це, але меншою мірою. Росіяни ж - роздвоєна нація. Бо, з одного боку, мають вічний комплекс самоприниження - усі російські анекдоти про Ваньку-алкаша, Ваньку-дурника, все в нього з рук випадає, на печі лежить, у носі длубається. А з іншого - манія величі, "Матушка-Росія всьому голова". Останніми роками вона дедалі менш адекватна, справляє комічне враження: "Розмова з президентом США відбулася за ініціативи американської сторони". Боронь Боже хтось подумає, що ми могли зняти слухавку і самі комусь подзвонити!
Без жалю розкидають гроші лише заради того, щоби був молодший брат, який лизав би п"яти. Нехай це навіть буде Південна Осетія або Абхазія.
В американців комплексу меншовартості не помічав, а от із манією там усе гаразд. Усе-таки, це добірний народ, туди їхали найактивніші.
Хіба зараз у Росії не проповідують месіанство?
- Воно існувало у головах десятка інтелігентів, які мали величезний вплив на суспільство. Зараз таких немає. Лише бездарне наслідування - Михалков, наприклад. Був Солженіцин, який узагалі вірив, що він - пророк. Усе життя на це поклав. А кому потрібні ці пророцтва, коли вони всі повз касу? Бути пророком - не лише повісити на себе табличку. Треба, щоб хтось розділяв це переконання,має панувати певна атмосфера в суспільстві. У знаменитій "Пушкінській промові" Достоєвського йдеться про людську чуйність. Нічого нуднішого й демагогічного я не вигадав би. Але промова свого часу справила таке враження, що люди ридали, непритомніли, цілували письменникові руки. Бо такий був стан у суспільстві, воно було наелектризоване. Зараз такої атмосфери в країні немає. Хоч би скільки Михалков говорив про Росію - все одно смішно. Ну зняв він свій фільм "Утомлені сонцем-2" - ніхто ж не ходить, нецікаво. У те, що ми найкрутіші, не вірять. Зате досі свято переконані, що нас усі ненавидять.
Тобто Росія й досі не може розмовляти з іншими на рівних?
- Якби була впевненіша в собі, а не намагалася лише вдавати це, тоді така розмова була б можливою. Це пережитки ХІХ століття, коли весь світ зводився до п"яти країн, а за їх кордонами - пустеля, дикуни. І хоч би скільки Росія балакала про багатополярний світ, реальна психологія наших людей та сама: для нас азійці, негри - недолюди, дикуни. Люди - це лише найвпливовіші європейські країни та ненависні й обожнювані американці. Дуже важко усвідомити, що ми - одна восьма світу, водневі бомби, ракети, Пушкін, а також хокей і балет - на рівні, ну добре, що з німцями, французами. Але ж не з якимсь там Таїландом!
Заміни нафті досі не придумали. А як придумають, Росія чистим повітрям торгуватиме - оно скільки його в Сибіру
Важко усвідомити те, чого не було у ХІХ столітті, - міжнародне право. І воно ніяк не конвертується в силу. Від того, що у вас грошей більше, ви не можете на Раді безпеки ООН сказати: "Та що ми цих мудаків слухаємо, хто вони такі?" Й США нічого не можуть зробити з Афганістаном - длубаються, длубаються, а пуття нуль. І Росія - із Грузією. Ну, відкусила два шматки, які їй не потрібні. Нічого б не варто було окупувати всю країну - але ж є світова спільнота: не можна. Як то? Тисячу років можна було, а зараз - ні?
Як оцінюєте роботу грузинського президента Михаїла Саакашвілі?
- Проблема Саакашвілі в тому, що він справді вдався до великих реформ. Таких нема ніде в СНД. А реформи впираються в час. Добре цареві - править до смерті або доки не вб"ють. А переривати на півдорозі будь-який процес - історичний, сексуальний, художній - прикро. Тим більше, коли справді відчуваєш, що можеш продовжувати. То чому маєш припиняти? Бо якісь барани не так проголосували? Бо на якомусь дурному папірці написано, що президент має право лише на два терміни? Чому не 22? Саакашвілі, напевно, як і всякий політик, - марнославний, користолюбний. Словом, нормальна людина. У нього три варіанти: або розірвати конституцію, або чесно піти, покинувши зроблену наполовину справу, або - як Путін, обдурити конституцію. У Грузії кажуть, що обере останній. Але ж тоді доведеться брехати й далі, будувати систему, за якої конкуренти не тицятимуть пальцем й кричатимуть: ти збрехав. Глушити телебачення. Згодом великі цілі, заради яких усе це робилося, забудуться. Людина може перетворитися на банального тупуватого тирана. На цьому погоріли всі великі й невеликі революціонери.
Чи вірите, що в кожної країни свій шлях?
- Вірю, що в кожної людини свій шлях. Тільки більшість ніколи на нього не виходять. Просто сідають в автобус і їдуть, куди повезуть. У країн - тим більше свій шлях. Уся література, зокрема російська - саме про спроби віднайти його. Іноді це істеричні дурниці, як у Гоголя, наприклад: трійка коней, що весь час намагається обігнати когось. А іноді це дуже осмислені речі - у Блока, зокрема.
Шлях - це не відтинок із пункту А у пункт Б, це рух. Доки рухаєтеся - шукаєте. Але й кожен шлях - як людини, так і країни, - закінчується. Можливо, шлях Росії добіг кінця. Ідея країни реалізована, вмерла. Як Рим, наприклад. Одначе держава й далі існує. Знайти свій шлях у мільярд разів цікавіше й важливіше, ніж знайти шлях країни. У Путіна, наприклад, свій. І він у нього вірить. Здогадався про це з одного епізоду. Він тільки-но став президентом і давав одне з перших інтерв"ю. Журналіст ставить йому купу запитань: дефіцит-профіцит, Чечня-Росія… Путін: "бу-бу-бу". І раптом запитання: "Володимире Володимировичу, а ви в долю вірите?" Замовк. Таке враження, що йому просто врізали коліном у пах. Мовчав-мовчав, зрештою: "Я не буду відповідати на це запитання". Той журналіст влучив не те що в його больову точку, а просто проткнув наскрізь. Бо ж Путін не ідіот, чудово розумів: відповіддю продемонстрував, що не просто вірить у долю, а що лише нею і живе, що нічого, крім цієї віри - вистражданої, глибинної, - не має. Це його шлях - малого на зріст хлопчиська, який ріс у пітерському дворі 1960-х, а війна ще не так давно скінчилася. Це шлях людини, яка дуже добре знає жорстокий, боягузливий, підступний бік людей. І, попри все своє православ"я, переконати себе в тому, що люди - хороші, добрі, не може. Бо в житті стикався зовсім з іншим.
Медведєв закритіший - узагалі незрозуміло, чи є там щось.
3 
1
Комментарии
4