– Мудрість – це імпотенція. Тому до мене вона ніяк не приходить. Але часом хочеться вимовити тільки одне слово і цим сказати все. Я втомився, – говорить Сергій Якутович. Торік художник ілюстрував збірку Ліни Костенко "Річка Геракліта", ювілейний альбом Богдана Ступки, драму Лесі Українки "Руфін і Прісцілла" та отримав у Римі премію імені Гоголя. Каже, що останнім часом малює все "на автоматі". Найбільшим досягненням вважає козацькі серії робіт

Першу роботу намалював у 4 роки. Батько повів мене до кінотеатру "Жовтень" на прем'єру фільму "Дон Кіхот" Григорія Козінцева. Стрічка мене так вразила, що під вечір піднялася температура. Вдома валявся якийсь польський журнал із поганенькою репродукцією Пікассо "Дон Кіхот і Санчо Панса". Батько сказав: "Оцей дядя – великий художник, а малює, як ти". Це мене завело. Намалював і підписав "Донкі Хот". У моєї бабусі ця картинка висіла до кінця життя. Тоді зрозумів – зможу намалювати все, якщо це мене вразить.

Зараз українська графіка стала вторинною, прагматичною й ужитковою, не несе громадянського запалу. Хоча може бути зроблена красиво. У 1960­х графіка домінувала над живописом. У ній можна було відійти від офіціозу й реалізму. Тоді напрямок тримав на плечах мій батько. Коли він пішов, я зрозумів, що атланта не стало й балкон може впасти. Усвідомив – підперти його маю я, хоча б криво.

Моя графіка не чорно­біла, а срібна. Даю вкраплення пурпурового, срібла й білого. Крапка й горизонтальна лінія – це тепле. Вертикальна лінія – холодне.

Питають: "Ви працюєте пензлем чи ручкою?" Я працюю головою. Це дає можливість бути вільним у театральних і кінопроектах. Ще фільм не має режисера, а я вже роблю розкадровки. Думаю, хто гратиме. Часом вношу пропозиції до сценарію.

Коли робив альбом зі сценічними портретами Богдана Ступки, у мене навіть відшарувалася сітківка ока. Треба було 100 малюнків. Зробив 80. Уже просто не міг. Завжди, коли стомлювався працювати над живописом, доля давала мені кіно. Коли і це набридало, з'являвся театр. Довіряю долі, хоча вона мене добре била. Тонув у морі, розбивався у автокатастрофі. Я і глухий, і сліпий, і лисий, і вдівець.

Нещодавно просили картини на виставку. Виявилося, що в мене нічого немає. Усе розійшлося по світах. За гороскопом я – дракон. А його спалюють після свята. Моє завдання – організувати свято, а потім бути спаленим. Я пихатий, бо знаю – зробив, що мав. Де ці роботи ділися, мене не цікавить. Живу так: якщо за годину помру, мушу бути спокійний, що на цю годину зробив усе.

Козацькою тематикою займаюся з 2000­-го. Малюю підсвідомо – не розумію, звідки все це береться. Просто знаю, що ґудзик має бути на жупані в цьому місці. Козаком себе не почуваю. Почуваюся лицарем. Не маю жодної краплини української крові. Є російська, білоруська, литовська, вірменська. Завжди хотів бути ідальго Дон Кіхотом. Усі дуелі в мене відбуваються підсвідомо. Але ворога можна перемогти тільки вчинками.

Найбільше моє надбання – серія графічних робіт "Мазепіана". Закінчив її 2002 року. Потім усе царювання Ющенка проходило з "Мазепіаною". Мої малюнки вміщували на біл­борди, коли він приймав військові паради. друзі питали: "Ти що, хочеш увести в Україні офіційний стиль?" А чому ні? Це могли би бути срібний, білий та пурпуровий кольори, ошатність і шляхетність.

Усі кажуть: "Так, це прекрасно!" А потім роблять по­своєму, з варениками й горілкою.

Мій син Антон раніше не був великий ­патріот. Відколи 10 років живе в Парижі, став ним. У грудні відвіз йому шаровари, які придумав для вистави "Урус-­Шайтан". Невістка – француженка, теж патріотка України. На свій день народження сказала Антону, аби прийшов до ресторану тільки в тих шароварах.

Не хотів показати козака, що відповідаєвиразу: "Отакі ми українці – що в кишені, те й в ширінці". Ми хочемо бути європейцями.

Бажаємо приїздити до Парижа і говорити французькою. Але кричать: "Чому ми повинні говорити якоюсь мовою, якщо української ніхто не розуміє?" Пардон, якщо навчимося говорити французькою, то за рік французи заговорять українською. Бо доб'ємося поваги власною освіченістю. Мій батько казав: "Щоб стати українцем, мусиш стати стовідсотковим європейцем". Таким європейцем є Богдан Ступка.

Українське козацтво – насамперед лицарський орден. Захотів показати козаків самураями, які мали свій кодекс честі. Зробив 35 малюнків для серії "Запорожці". На їх основі потім працював над фільмом "Тарас Бульба" Володимира Бортка. Йому мене рекомендував Ступка. Чомусь вважав, що я все знаю про козаків. На зйомках малюнки висіли у костюмерній. За ними гримували й одягали. Коли звичайні люди з масовки бачили, що вони схожі на моїх козаків, їм хотілося бути такими. Починали згадувати, що вони – українці.

Мазепа – мій герой. Бо він європеєць, лицар, коханець. Не входить у контекст нашого життя, бо програв усе. Люблю тих, хто робить великі ставки. І не щоб виграти, а просто інакше не можуть. Коли остання геніальна людина в Україні, Юрій Іллєнко, зняв "Молитву за гетьмана Мазепу", цим зробив собі харакірі. Це – чоловічий вчинок. На "Молитві" у мене були 16 помічників. Вони пиляли, забивали, розводили фарби. Пам'ятаю, як вишу під стелею, а Юрій Герасимович репетує: "Заберіть у цього Якутовича пензля, нам зараз кіно знімати!"

А я недочуваю, далі собі вимальовую. "Женіть його звідти! Туди все одно камера не дістане!"

Маю серію, де зобразив усіх гетьманів України. Раніше їх зазвичай перемальовували із книжки в книжку – виходило хтозна­-що.

Захотів показати гетьманів такими, ніби вживу їх побачив у метро. У мене козацька голота – кам'янець­-подільські бомжі. Бо нормальні люди з наїденими пиками працюють в Італії.

Погано чую, тому постійно вдивляюся в обличчя. У створенні образів вільно користуюся фотографією. Якщо бачу на фото натовп, а в ньому голівку, яка мені сподобалася, вирізаю. Усе це зберігаю у теці.

Хтось написав, що Якутович малює старих жінок із обвислими животами. Кожна жінка красива, якщо ти її любиш. Не вважаю вродливими моделей із біл­бордів. Дружина таких називала "сосиска в целлофане". Якщо художник малює жінку, він має її хотіти.

Не обов'язково повинен її мати. Мій ідеал – та, що може народити дитину і яка потребує кохання. Тільки жінка здатна чоловіка зробити чоловіком. Сам він ніколи не стане таким. Ми – нікчеми, слабкі, конфліктуємо самі з собою. Жінці варто сказати: "Я тебе люблю. Давай, зроби це!" І все – виростають крила.

55 років граюся. Малим сам собі повзав, не мав іграшок, навколо були розкидані якісь клаптики картону, мамині паспарту, олівці. Все, що малював, я вирізав. Якось кажу батьку: "Цілий день малював, а гратися вже не хочу". А він: "То ти ж уже награвся. А тепер винеси на вулицю малюнки й подаруй їх хлопцям у дворі".

Можу побачити картину й розплакатися. Це не сентиментальність, а можливість побачити. Коли вмієш по­справжньому плакати, тобі не нудно жити.

Не володію комп'ютером. Мої студенти сидять на парах за ноутбуками і не знають про художників чи режисерів, про яких їм розказую. Говорю до них іншою мовою.

Я – не художник, а інтерпретатор і перекладач. Художник – це той, хто щось відкриває. Я нічого не відкриваю, я знаю.

×