Те, що відбувається зараз у Єгипті й Лівії, великою мірою нагадує теперішню Україну – вважає сходознавець Ігор Семиволос
Що спричинило арабські революції?
– Скажу чесно – ніхто з відомих мені аналітиків та експертів не передбачав їх. Узагалі, важко відчути чи зрозуміти, коли й де буде революція. Можна лише гадати про сценарії уже після того, як щось відбулося. Але вирахувати чи передбачити поштовх – ніхто не може. Це завжди чорт із табакерки.
Однак причини все ж були.
– Об'єктивних – декілька. Перша: знайшлися ті, хто зміг сформулювати просту й чітку ідею, що в різних державах означала "геть владу", а особливо осіб, які персоніфікували суспільні негаразди й корупцію.
Друга: готовність критичної кількості людей до активних дій. Не просто писати злобні коментарі чи статті в інтернеті, а вийти на вулицю і взяти участь у сутичках з репресивним апаратом.
Третя: сила обставин. Усі ці режими існували приблизно по 30 років. Вони були результатом попереднього етапу національновизвольного руху. В їх основі – ідеологія арабського націоналізму із соціалістичними вкрапленнями. Коли ці режими прийшли до влади, то були великі очікування. Але згодом усе устаканилось, надії залишилися лише надіями. Відповідно, режими трансформувалися в націоналконсервативні політичні проекти. Ідея радикальної зміни суспільства була провалена. Країни опинилися в ситуації застою.
Четверта: усі ці режими прийшли до влади під гаслами модернізації. Але вона проводилася в інтересах дуже обмеженого кола осіб – старої бюрократії, що представлена старими міськими класами. У результаті модернізації значна частина населення рухається із села в місто. Вчорашні селяни шукають себе в новому середовищі, але не знаходять. Паралельно з модернізацією зростає ісламізм. Адже вирвані з традиційного суспільства люди хочуть спиратися на щось, на їхній погляд, непорушне. Як наслідок – у 1980–1990-х виникають ісламські політичні групи, що кидають виклик поміркованим націоналістаммодернізаторам.
П'ята: глобалізація створює умови, за яких приховувати реальність стає важко. Люди бачать, що в демократичній Європі, де є певні принципи, живуть краще, а араби, з їхньою висококультурною цивілізацією, живуть погано. Отже – щось не так.
Шоста: різні ідеї – демократії, ісламізму, прагнення соціальної справедливості тощо – переплелися і взаємодіяли. Їх носії знайшли одне одного завдяки соціальним мережам: Facebook, Twitter, каналу "АльДжазіра" та YouTube. І раптом з'ясували, що між ними немає великих розбіжностей. Навіть ісламістам потрібна демократія, принаймні поки що.
Остання, сьома: спусковий гачок. Ним стало самоспалення 27-літнього тунісця Мухаммеда Буазізі. 17 грудня 2010 року на знак протесту проти свавілля поліції, що конфіскувала його товар, чоловік облив себе бензином і підпалив. Одразу пішла хвиля копіювань – серія самоспалень у Єгипті. Розпочалася соціальна епідемія: велика кількість людей виявилися зараженими ідеєю змін, що швидко почала поширюватися.
Це була ланцюгова реакція?
– Так, це було копіювання певної поведінки. Ще важливе значення для поширення соціальної епідемії мали ЗМІ – особливо "АльДжазіра". Вона робила онлайнтрансляції, що психологічно залучали людей до демонстрантів. Якщо виходить у тунісців, то вийде й у єгиптян, єменців чи алжирців. Створилася ситуація, коли всі протестні групи злилися в одну – об'єднались проти влади. Усе циркулювало довкола ідеї демократії. Спершу вона проходила повз вуха, але раптом почала зачіпати.
Чи демократія може стати там реальністю?
– Так. Але йдеться про специфічну форму демократії, що відфільтрована в свідомості арабів. Хоча, на відміну від українців чи білорусів, вони більш схильні до пошуку суспільного консенсусу та діалогу. Суспільство, для якого торг є частиною культури, може побудувати демократію скоріше, аніж ми. У нас звикли інакомислячих знищувати під корінь. Ми менше усвідомлюємо необхідність вирішувати проблеми так, щоб виграли всі сторони конфлікту, а не тільки ті, хто при владі. Плюс і те, що в арабських країнах нова політична еліта здобула освіту на Заході.
Чому в Марокко чи Алжирі конфлікти були не такі глибокі, як у Єгипті або Сирії?
– У Марокко – монархічна влада. Автократія, що спирається на тривалу традицію, освячену релігією, є набагато стабільнішим політичним режимом, ніж псевдореспубліканські авторитарні режими. А в Алжирі виробився певний імунітет на заворушення. Громадянська війна, що прокотилася цією країною у 1990х та на початку нульових, випалила людські ресурси. Це унеможливило зараз нову хвилю гострого внутрішнього протистояння в країні.
Як назвати події, що зараз відбуваються в Сирії?
– Це – масові протести, що переросли в громадянську війну. Сирійське суспільство складається з різних ідентичностей. Там є доволі впливова алавітська меншина – 12 відсотків усього населення. Вона контролює силові структури. Є сунітська буржуазія, що мала частину національного пирога і загалом була переважно задоволена своїм життям. Але існують і сунітські широкі маси, які становлять 72 відсотки населення Сирії. Хто формує кістяк повстанців? Діти колишніх селян, які осіли в передмістях, створюючи кільце довкола старих міст. Бойові дії йдуть саме у передмістях.
Однак на початку все було мирно.
– Так. На перші демонстрації в березні 2011го люди виходили з вимогою демократизації режиму. Спільно виступали суніти, християни, яких 10 відсотків населення, друзи – 3 відсотки, і навіть алавіти, бо не всі вони підтримують президента Башара Ассада. Але рушійною силою протестів були нові міські класи, переважно суніти за віросповіданням. Їхні вимоги відкидають, бо зрозуміло, що сунітів більше, і за умов чесних виборів вони візьмуть владу в країні. А це невідомо чим для алавітів закінчиться в матеріальному та фізичному плані.
Влада розуміє, що мобілізувати своїх прихильників можна тільки спільною загрозою. І тоді застосовується метод "поділяй та володарюй". У алавітський квартал в'їжджають озброєні суніти, які демонстративно погрожують, а в сунітський – алавіти. Зростає недовіра між групами, що виливається в акти насильства, а вони породжують сегрегацію. З травня минулого року влада, одночасно з військовими підрозділами, для розгону демонстрацій користується послугами парамілітарних груп, набраних здебільшого з алавітів, які звуться "шабіха". Останні – напівбандитські угруповання контрабандистів, афілійованих з режимом. Уряду зручно – цивільні б'ють цивільних, а влада ніби над конфліктом. Але низка нападів на демонстрантів призвела і до мобілізації іншої сторони – сунітів. Почастішали випадки дезертирства. Дезертирисуніти, які відмовилися вбивати своїх одновірців, стали основою для формування загонів так званої "сирійської вільної армії". Країна поступово починає сповзати у громадянську війну.
Асад може утримати владу?
– Егуд Барак – ізраїльський міністр оборони сказав: "Асад програє". І додав: "Шкода, що цей процес затягнеться". Я думаю, Барак знає, про що говорить. І не через те, що не любить президента Сирії, а тому що громадянська війна призводить до складних і непередбачуваних негативних процесів у країні. Її затягування подвоює їх і автоматично створює проблеми Ізраїлю.
Захід допомагав лівійцям і не допомагає сирійцям.
– Тому що дві країни в Раді безпеки ООН заблокували таку підтримку – Китай та Росія.
Чому вони це зробили?
– Політику Росії адекватно спробував пояснити аналітик Федір Лук'янов. Він, зокрема, писав, що російська політика гнучкіша та прагматичніша за європейську, бо не обмежена жодними цінностями. Суцільна ситуативність: сьогодні ти Будьонний, завтра – його кінь, і все нормально. Натомість Захід обмежений цінностями, що змушують його діяти в чітко визначеному діапазоні.
Але росіяни не підтримали Каддафі.
– У Лівії вони, мабуть, не розраховували, що повстанці відіб'ють танки від Бенґазі. До речі, війська Каддафі повторили помилку німецького генерала Роммеля – розтягнуті комунікації спричинили, в першому випадку, брак боєзапасів, у другому – не вистачило пального. Результат однаковий: і ті, й інші зазнали поразки. Приблизно в цей самий час розпочалася операція повітряних сил Франції, які поставили крапку в каддафійському контрнаступі. Із Сирією все складніше. Окрім наявного економічного інтересу, є інші чинники. Але чи не найважливіший – Кремль ковбасить від самого слова "революція".
А Китай?
– Провідна ідея Пекіна полягає в незмінності соціального порядку та повноцінного суверенітету. Маючи проблеми з правами людини у себе вдома, Китай робить усе, аби ідея "гуманітарних інтервенцій" не набула поширення та популярності. Це ніби відчуття відкладеної небезпеки для себе.
Що відбувається в Єгипті?
– Уявімо пересічного єгипетського виборця. Це здебільшого авторитарна людина. Він хоче змін, але одночасно прагне порядку. Підтримує діяльність Вищої військової ради, проте голосує за ісламістів, які уособлюють для нього справедливість. У результаті виходить шизофренічна ситуація. Люди одночасно хочуть змін і щоб усе лишилося постарому. Це дуже нагадує Україну. Такі процеси характерні для будьякої країни в стані транзиту.
Як буде далі?
– Не знаю. Залежить від того, як поводитимуться "Братимусульмани". Вони отримали владу, але не мають повноцінного контролю над країною, не розпоряджаються нею. Бо справжня влада в Єгипті, по суті, належить військовим. Військові ж, навпаки – мають владу, але вже не мають легітимності. Отже, і військові, і "Братимусульмани" зацікавлені в переговорах та досягненні компромісу. Бо ані тій, ані іншій групі не потрібна дестабілізація. Тому "Братимусульмани" заплющують очі на те, що військові розганяють демонстрації, і хочуть зробити все, аби революція якось уже устаканилась.
Чому до подій у Лівії втрутилася Франція?
– Початок "арабської весни" став для французів такою самою несподіванкою, як і для інших. Коли почалися заворушення в Тунісі, вони навіть пропонували БенАлі допомогу в їх придушенні. Бо розглядали їх через "алжирський бінокль", де упродовж десятків років точилася громадянська війна між ісламістами та військовими і де Париж був боці останніх. А в цьому випадку все пішло не так. Перемога революцій у Тунісі та Єгипті спонукала французів до активних дій. У такий спосіб вони намагались реабілітуватися. Є й інші причини.
Які?
– Поперше, це поруч. Подруге, Франція завжди нерівно дихала до цього регіону. Потретє, громадянська війна в Лівії могла призвести до напливу біженців у Францію. І Париж вирішив зіграти свою гру. Давайте, мовляв, покажемо, що ми ключова країна у Середземномор'ї. До того ж, у Франції є велика мусульманська громада, переважно вихідців із Маґрибу (територія, що включає в себе Мавританію, Західну Сахару, Марокко, Алжир, Туніс та Лівію. – "Країна"). Невідомо, як вона відреагувала б, якби Франція не втрутилася. А ця громада голосує – тож це мала би бути інвестиція в майбутню перемогу на виборах. Спрацював і доволі простий розрахунок: ми знаємо, хто такий Каддафі, чого від нього можна чекати і що справи з ним краще не мати. Якщо підтримаємо іншу сторону і вона виграє, то, можливо, матимемо зиск для бізнесу, просування на ринок, участі в тендерах тощо.
І що буде далі в Лівії?
– Поки що важко про це говорити напевно. Тривають дискусії, країна готується до парламентських виборів. Багато говорять про скупку голосів. Одночасно лунають заклики не продаватися, а голосувати серцем. Усе так само, як і в Україні.
Які країни можуть розпастися внаслідок оцих революцій?
– Найвразливіша – Сирія.
Хто прагне стати лідером серед арабських країн?
– У перспективі – Єгипет. Усе залежить, яким він вийде з цих пертурбацій. Його потенціал незрівнянний з іншими арабськими країнами. Але зараз на них всіх чекають зміни. І ніхто не знає, як ситуація розвиватиметься далі. Наприклад, як поводитимуться ісламісти у форматі правлячих партій. Це абсолютно нова реальність.
Чи можуть араби збудувати щось на зразок ЄС?
– Навряд чи – хоча ця ідея існує.
Скільки років ще триватиме формування нової реальності в арабських країнах?
– За умови, що демократичний процес буде неперервний, якісь зміни стануть помітні вже за дватри роки. Якщо ж буде погіршення, то падати можна нескінченно довго. У таких процесах дна немає. Залежить від того, як політичні еліти впораються з цими викликами.
"Народ хоче повалення режиму"
Арабські революції розпочалися наприкінці 2010 року вуличними заворушеннями в Тунісі. Швидко перекинулися на сусідні країни. У Тунісі це призвело до повалення уряду та відставки президента у січні 2011-го.
В Єгипті уряд пішов у відставку в лютому.
В Ємені президент пообіцяв відійти від влади, що й зробив у листопаді.
У Лівії революція закінчилася громадянською війною, внаслідок якої, за військової підтримки Заходу, опозиціонери скинули режим Муаммара Каддафі.
В Алжирі, Бахрейні та інших країнах опір придушили.
У Сирії від 15 березня 2011 року триває громадянська війна.
Революції відбуваються під гаслом "Народ хоче повалення режиму". Його вигадали демонстранти в Тунісі, але застосовують у всіх країнах. Тунісці навмисне склали його літературною арабською, для застосування всіма арабами.
У Європі та США революції назвали "Арабською весною", за аналогією з "Празькою весною" – мирними протестами чехів 1968 року та лібералізацією політичного режиму. Термін з'явився на початку 2011-го разом з протестами в Єгипті. Політолог Рашид Халіді опублікував статтю з такою назвою в американській газеті The Nation.
Комментарии