Як їжа визначає відносини між країнами?
- Панує принцип харчового націоналізму. В начебто глобалізованому світі, коли доходить до продовольства - кожна країна за себе. Один із основних проявів цього - обмеження експорту державами-експортерами, коли ціни на харчі стали зростати. Це почалося 2007-го з того, що Росія й Аргентина заборонили або обмежили експорт зернових, В'єтнам - рису тощо.
Коли експортери ставлять власні інтереси на перше місце, це створює загрозу для імпортерів. Вони втрачають упевненість у тому, що світовий ринок може забезпечити їхні потреби. Оскільки імпортери вже не довіряють ринку, то починають діяти іншими методами. Наприклад, скуповують землю в інших країнах - переважно в Африці, але також і в Південно-Східній Азії, Латинській Америці, в деяких країнах східної Європи, Росії, можливо, в Україні також.
Уряди бояться невдоволення від високих цін у своїх країнах, бояться втратити владу. Яким чином можна змусити їх діяти разом заради спільної мети?
- Найвідповідальнішу позицію в цьому зайняла Японія. Вона імпортує 70 відсотків зерна, переважно, рису. Японці запропонували світовій спільноті збільшити допомогу країнам, які розвиваються. Щоб вони розвивалися швидше, виробляли більше продовольства, і розвинуті держави могли купувати його, а не орендувати землі, аби потім вирощувати харчі й експортувати їх до себе. Але Японію ніхто не підтримав. Здається, всі більше зацікавлені в купівлі земель, ніж у розвитку агропромисловості країн, на території яких ця земля розташована. Можливо, для втілення такої ініціативи, нової харчової політики потрібна нова міжнародна організація.
Інша необхідна річ - це світовий резерв харчів. Ми можемо порахувати, скільки зерна треба людству, створити сховища, доступні всім країнам. Якщо ціни на зерно впадуть нижче за певний рівень - Світовий резерв скуповуватиме зерно про запас. А коли перевалять максимальну встановлену позначку - тоді почне продавати зерно, щоб уникнути небезпечно високих стрибків цін. Це може допомогти. Але я не бачу, щоб країни підтримували цю ідею, озвучену на урядовому й міжнародному рівнях.
Ви кажете, що людство живе на межі й невдовзі неможливо буде контролювати харчову кризу. Що треба робити, аби не переступити цієї межі? А ще краще - відсунути її.
- Нещодавно дивився зустріч Великої двадцятки. Цьогоріч головував французький президент Ніколя Саркозі. Він порушив питання продовольчої кризи, але говорив переважно про те, як побороти цінові спекуляції. Це лікування симптомів, а не причин небаченого зростання цін на харчі. Треба виявляти справжні причини, а це - збільшення кількості населення, зміни клімату, ерозія ґрунтів, скорочення запасів прісної води, зниження водного горизонту. Доки ми не ліквідуємо їх, рівень харчової безпеки знижуватиметься.
Чи можуть альтернативні джерела харчування, такі як ГМО чи вживання в їжу комах або зміна харчових звичок, наприклад, вегетаріанство, вирішити продовольчу кризу?
- Майже вся кукурудза і соя в Штатах - генетично модифіковані. Ми не бачимо жодних проблем із вживанням ГМО в їжу. Вони більш урожайні і стійкіші до шкідників і допомагають зарадити харчовій кризі.
Уживання комах, як це радить Організація з продовольства й сільського господарства, у майбутньому може стати звичне. Це дозволить вивільнити багато ресурсів і спрямувати туди, де їх бракує. Але водночас треба зменшувати родини, щоб стабілізувати кількість населення світу. Нині у 46 країнах населення залишається більш-менш на одному рівні, зокрема в Україні - тут воно навіть зменшується. Але є ще півтори сотні держав, де кількість людей зростає. А необхідно, щоб кругом приріст населення наближався до нуля.
Але тоді зменшуватиметься кількість працездатних. Скажімо, в Китаї політика однієї дитини призводить до того, що ця дитина мусить працювати на утримання дідів, бабів і батьків, які виходять на пенсію. Чи не стане це ще однією загрозою для людства?
- Єдиний гуманний спосіб зменшити кількість людей на планеті - знизити народжуваність. Тоді менше молоді приходитиме на ринок праці, щоб підтримувати літніх людей. Отже, доведеться підвищувати пенсійний вік. Або ж запроваджувати гнучкий вік виходу на пенсію, щоб люди могли працювати довше, якщо захочуть. Утім, напевно, не повний робочий тиждень, а, приміром, три дні з п'яти. Мені зараз 77, я давно мав би бути на пенсії, за нинішніми нормами. Але я працюю повний день, навіть більше, і отримую величезне задоволення від роботи. Думаю, у світі є багато людей, які хочуть працювати замість іти на пенсію. Особливо, якщо вони знатимуть, що скорочення кількості населення - це один із ключових заходів для подолання кризи харчових, та й інших ресурсів.
Оскільки імпортери не довіряють ринку, то починають діяти іншими методами. Наприклад, скуповують землю в інших країнах
Мільярд людей голодуют, за даними ООН, але все ж рідко виникають протести саме через це. Де можливі харчові війни чи революції?
- Ви згадали Китай. Багато китайців стали надзвичайно багатими за останні 30 років. Але є сільські райони, в яких ні доходи, ні якість життя людей майже не змінилися. Між ними утворилася прірва.
Інша річ - у країнах, що розвиваються, люди витрачають від 50 до 70 відсотків своїх доходів на харчі. І навіть незначне підвищення цін багатьох ставить на межу виживання. Це може спричинити політичну нестабільність і народні виступи. Їжа може стати слабкою ланкою серед інших потреб сучасної цивілізації.
Цього року ми сподівалися на відновлення запасів продовольства, бо торік вони дуже виснажилися й ціни почали значно зростати. Очікували, що фермери, виробники сільгосппродукції почнуть більше вирощувати, компанії - більше інвестувати в розвиток, і ми отримаємо більше врожаю і зможемо відновити запаси. Але зробити це не вдасться. Імовірніше, що запаси зміліють. Доведеться чекати врожаю-2012, щоб поповнити запаси і зупинити зростання цін.
Чи були революції, що прокотилися на початку 2011-го Близьким Сходом, пов'язані з кризою харчів? Адже вони вибухали в державах, що є найбільшими імпортерами зерна. Наскільки невдоволення урядом було пов'язане з харчовим питанням?
- Харчі зіграли свою роль, звісно. Одне - це усвідомлення населенням того, що вони дуже залежні від імпорту, від світового ринку. А той показав себе ненадійним джерелом постачання продукції.
Інша річ - значне здорожчання харчів. Воно почалося після надзвичайної спеки й пожеж на заході Росії минулого літа, через це втратили 40 відсотків урожаю зернових. Підвищення цін на продукти в країнах, де також зростає кількість безробітної молоді, створює вибухову суміш.
Урожайність багатьох сільгоспкультур у багатьох країнах протягом останніх років не зростає. Чи можна збільшити її за нинішніх умов?
- Є три основні причини, що перетворюють це на занадто важке завдання для аграріїв. По-перше, зростання попиту на зерно у всьому світі - більш ніж удвічі за останні 10 років.
По-друге, скорочення запасів прісної води. У багатьох країнах врожаї почали падати через нестачу води - зниження водоносного горизонту від багатьох років активної ірригації ґрунтів. Це Саудівська Аравія, Сирія, Ірак. Саудівська Аравія дуже скоро взагалі імпортуватиме 100 відсотків свого зерна. Китай та Індія також потерпають від значного дефіциту водних ресурсів.
Третя причина - кліматичні зміни. Екологи з'ясували, що підвищення температури на 1 градус Цельсія під час сезону росту зменшує врожайність на 10 відсотків. Сільське господарство, як воно існує зараз, сформувалося за 11 тисяч років більш-менш стабільного клімату. Воно налаштоване на отримання максимальних урожаїв у цій кліматичній системі. Але клімат швидко змінюється. Щороку фіксують рекордні посухи й паводки.
Ще одна проблема - так звана стеля врожайності. Фермери почали наймати вчених, щоб ті винайшли технології для збільшення врожайності. Але у вчених немає таких технологій. Із цим стикаються аграрно просунуті країни, як Франція - із пшеницею, чи Японія з рисом. Урожай рису в цій країні тримається на одному рівні 16 років.
Чи є країни, що можуть не зважати на продовольчу кризу і зростання цін на харчі?
- Так, такі є серед країн, що розвиваються. Наприклад, Бразилія може прогодувати своє населення без допомоги ззовні. Це - найбільший експортер пшениці у світі. Через своє розташування і тропічний клімат, який дозволяє збирати по кілька врожаїв на рік. Але для більшості держав, особливо для людей, що живуть у містах, навіть у Бразилії - підвищення світових цін на продукти буде відчутним. Ми всі - частина світової продовольчої економіки. І якщо вона обвалиться, то наслідки зачеплять усіх.
Урожайність в Україні можна підвищити у два з половиною рази, продуктивність тваринництва - удвічі
Володимир ЛАПА, гендиректор Українського клубу аграрного бізнесу:
- Більшістю видів продуктів ми можемо забезпечити себе самі. Щодо тваринницької продукції - ще певною мірою залежимо від імпорту . Приміром, цьогоріч маємо завезти 250 тисяч тонн м'яса. Але три роки тому імпортували 500 тисяч тонн, тому тенденції позитивні. Із продуктів рослинництва бракує переважно фруктів - тропічних і яблук. Якщо з першими ради ми не дамо, то з яблуками - так: землі, щоб закладати сади, є.
Українська земля дає нам можливість себе забезпечувати. Інша справа, що шанси для екстенсивного розвитку ми вже вичерпали. Розораність земель у країні надмірна, й деякі непродуктивні ділянки потрібно заліснювати або залишати під луки. У нас є ще значний простір для вдосконалення технологій - урожайність можна підвищити у два з половиною рази, продуктивність деяких видів тваринництва - вдвічі. Нам пощастило увійти до привілейованої групи країн, що експортують продовольство, тож для нас ситуація складається вдало.
Хоча загальна тенденція підвищення цін на харчі зберігається, є короткострокові тренди. Зараз світові ціни обвалилися, і в українських аграріїв мета - продати свій урожай за прийнятною ціною. Хоча безперечно, що в майбутньому продовольство ставатиме все відчутнішим дефіцитом.
В Україні відчутна проблема з поголів'ям великої рогатої худоби - воно зменшується. У світі яловичина дорожча за свинину, а в Україні культури споживання такого м'яса немає, тому ціни однакові. Собівартість виробництва дорожча - тому й розводити корів менш вигідно.
Зараз розвиваються птахівництво і, меншою мірою, свинарство. У птахівництві Україна може стати помітним світовим гравцем, хоча для входження на цей ринок потрібні великі інвестиції. Щодо рослинництва найкращі перспективи у рапсу, кукурудзи та соняшника.
Сьогодні до столу сіли на 219 тисяч людей більше, ніж учора
Основні тези книжки Лестера Брауна "Світ на межі"
Від 50% до 70% доходу витрачають на їжу найбідніші 2 млрд людей.
Індекс цін на їжу від ООН б'є рекорди від початку року. Він зростав 10 місяців поспіль.
Історично причинами стрибків цін на їжу були погодні катаклізми: затяжні мусони в Індії, аномальна спека в США. Однак тепер на ціни впливають тенденції, що, з одного боку, підвищують попит - а, з другого, роблять дедалі складнішим нарощування виробництва. Це й стрімке зростання населення, і підвищення температури, і виснаження зрошувальних систем. Щодня до столу сідають на 219 тис. більше людей.
Раніше США - найбільший виробник зерна - мали можливості вгамовувати зростання цін чи допомогти голодуючим. Із середини ХХ ст. по 1995 рік країна завжди мала надлишок зерна чи вільні посівні площі, які можна було засіяти зерновими культурами. Зараз цього вже немає.
Близько 3 млрд людей складають середній клас. Вони починають їсти більше м'яса, молока та яєць.
Дедалі більше зернових іде на виробництво біопалива. Торік із 400 млн т зерна, зібраного у США, 126 млн т використали для виробництва біоетанолу. 2000-го цей показник становив 16 млн т. Зараз переробка зерна на пальне означає прив'язку цін на зернові до ціни на нафту. Що дорожче друге, то стрімкіше зростає ціна на перше, оскільки переробка зерна на паливо ставатиме все вигіднішою.
Перед Індією та Китаєм постала проблема виснаження водних ресурсів: фермери викачують ґрунтові води швидше, ніж їх рівень устигає відновитися. За рахунок надлишкового використання ґрунтових вод харчуються 175 млн індійців та 130 млн китайців. Щойно джерела виснажаться, ці люди опиняться без їжі.
Також у Китаї значні площі посівних земель перетворюються на пустелю. Щороку 1,4 тис. кв. миль землі в північному Китаї стають пусткою, за словами дослідника Вана Тао. Та ж проблема - у Монголії, Лесото, Північній Кореї та Гаїті.
У світі шириться практика укладання довгострокових контрактів на постачання харчів. Приміром, Філіппіни уклали з В'єтнамом контракт на поставку 1,5 млн т рису щороку протягом трьох років. Інша тактика - оренда чи купівля землі за кордоном. Саудівська Аравія, Південна Корея й Китай, починаючи з 2008-го, активно скуповують чи орендують землю в бідних країнах. Переважно - в Африці, зокрема в Ефіопії та Судані. Їх уряди віддають землю за безцінь, при тому що більшість місцевого населення виживає лише за рахунок продовольчої допомоги ООН.
Світових запасів зерна населенню Землі вистачить на 52 дні. Це найнижчий показник за всю сучасну історію.
2 
1
Комментарии