Михайло Іремчук, 52 роки, таксує в Івано-Франківську:
- Я працював інженером на місцевому радіозаводі, доки його не закрили. На початку 1990-х залишився з дипломом, але без роботи, грошей і перспектив. Промисловість усюди зупинилася. "Човникував" у Польщу й Румунію. Хтось на цьому відкривав за рік магазини. Я ледь покривав витрати й на їжу заробляв. Дружина "пиляла", потім пішла жити до батьків. Дітей у нас не було.
Такі, як я збиралися в кафе на "Байконурі", обговорювали за пляшкою, як жити. 1996-го колишній однокласник порадив зайти до Світлани, спільної знайомої. Вона виграла зелену карту. Була самотня й шукала чоловіка для фіктивного шлюбу, аби заробити грошей.
Це було, як ясний день після року шквальних дощів. Я уявив себе в Нью-Йорку. Як іду вулицями, наспівую щось веселе, а довкола хмарочоси. Клас!
Прошу відпустку. Бос подумав і каже: "Даю два тижні". Я прошу місяць. Він: "Тоді даю сім днів"
Зі Свєтою порозумілися. Вона хотіла від мене 6 тисяч доларів та аби я зник по приїзді в Америку. О'кей. Жив у неї два тижні, аби краще вивчили одне одного. Бо співбесіда в посольстві - не жарти. Увесь час до розмови з дипломатами я шукав гроші. Ходив, клянчив у всіх під проценти й розписку. Нашкріб 8 тисяч доларів.
Співбесіду пройшли успішно. Того ж року вилетіли з Варшави на Нью-Йорк. Віддав новоспеченій дружині 6 тисяч "зелених". У Нью-Йорку відмітилися у відділені соціального страхування. Нам одразу видали поліс на сплату всіх податків. Залишили зі Світланою адреси, куди вислати зелену карту. Я дав адресу знайомого, який там жив упродовж року. Через два місяці надійшла бандероль. У пакеті - пластикова картка, подібна до нашої банківської. На картці - моє велике фото і закодована інформація, включно з відбитками пальців.
До Америки я привіз великі плани розбагатіти й малу валізу із джентельменським набором. Жив увесь час у Нью-Йорку. Поселився у знайомого. Заплатив йому за місяць 400 доларів. Спав на підлозі - кімната була одномісна. Почав шукати роботу. А її нема.
Бувалі емігранти порадили піти на двомісячні мовні курси. Там люблять, коли чужинці хочуть учитися. Курси безкоштовні, давали кілька сотень доларів стипендії, так заробляв на нічліг. За цей час здав на права. Міг читати газети й шукав роботу через них. Бо агенції за послуги треба платити. А на мене в Україні чекали борги.
Пішов таксувати - без вихідних і відпустки. Лише на п'ятому році почав працювати на себе. Але так звик економити, що й далі пахав, як коняка. Винайняв на двох зі знайомим поляком маленьку квартиру. Ліжко там було одне. Ми таксували в різний час. Коли я приходив, він ішов на роботу. Як я вставав із ліжка, сусід повертався з праці. Потім винайняв квартирку, жив у ній сам.
Бос таксофірми був задоволений моєю роботою. Але 2005-го важко захворіла мама. Я прошу відпустку. Кажу, 10 років відпахав, мушу їхати додому. Бос подумав і каже: "Даю два тижні". Я прошу місяць. Він: "Тоді даю сім днів". У таксопарк я повернувся на 11-й день. Сказали, що мене звільнено. Плюнув, пішов із фірми без будь-яких виплат. Просив знайомих підшукати мені роботу. Але земляки в Америці не допомагають. Кожен живе за приципом "моя хата скраю".
Знайти роботу не вдавалося. Підробляв на тимчасових - вантажником у магазині, підсобним на будові. Так минуло два роки. Я не був на весіллі племінника. Маму в Україні похоронили 2007 року без мене. І тут я засумував. Багач із мене не вийшов. А на будові можна було й удома заробити. Узяв стару валізу, напхав подарунків рідні. Купив квиток до Львова і - Good Bye, America!
Оселився у старшої сестри в батьківській хаті. Через рік збудували зі швагром врем'янку. Там і живу. Купив зеленого Mercedes'а, таксую. На життя вистачає. Друзі й постійні клієнти кличуть мене "Міша-американець".
1 
1
Комментарии