Ексклюзивы
вторник, 20 ноября 2012 18:12

"Після голодовки найбільше хліб люблю. Одріжу скибочку, маслом намажу, й нічого мені на цьому світі більше не треба"
5

Зі столиці до Сулимівки Яготинського району Київщини їхати 1,5 год. Село розташоване за 15 км від райцентру. З обох боків дороги ростуть верби. Гілля звисає до проїжджої частини. На сонці виблискує золотом.

– Скільки год у це село приїжджаю, а налюбуватися не можу, – біля сільської ради жінка в червоній хустці й хутряній жилетці поверх куртки запаковує коробки з печивом і цукерками. Вона щосереди їздить сюди з Яготина торгувати. Поруч пакують товар продавці взуття, одягу, овочів і фруктів. – Раніше тут торговля бойка йшла, а тепер мало люди стали купувати. За паї мають зерно. Мелють його і самі собі все виготовляють. А канфети тільки на гостинці беруть.

У Сулимівці 528 дворів, 879 жителів. Будівля сільради двоповерхова. Двері відчиняються зі скрипом. Підлога в коридорі на першому поверсі застелена домотканим килимом. Перед кабінетом голови вона рипить і просідає – дошки трухлі. На дверях на аркуші паперу великими літерами надруковано "Прийомний день середа. З 9.00 до 17.00". Уже 11.00, однак кабінет замкнений.

– Так я саме виїжджаю, – каже голова сільради телефоном. – Ви зайдіть у наш музей.

Краєзнавчий музей імені двічі Героя Радянського Союзу Андрія Кравченка за кілька сотень метрів від сільради. На майданчику під високими соснами встановлені танк, міномет і гармата.

– Наш музей присвячений Андрію Кравченку й Великій Вітчизняній війні, – завідуюча 58-річна Тетяна Кирик піднімається з-за столу. Натягує на голову шапку зі штучного хутра, руки ховає в кишені дутої червоної куртки. – По Голодомору в нас є тільки Книга пам'яті. В неї записані всі жителі нашого села, які померли в ті роки. До Голодомору в Сулимівці налічувалося 482 двори, в яких проживали 2900 людей. За рік вимерли 1300. Того року врожай був високий, але все у людей позабирали. По селу ходили групи по п'ятеро-семеро чоловік. Брат моєї матері заховав у комірчині хлібину, а ці прийшли і штирем її достали. То він одного тим штирем прямо в серце вдарив. Померлих ­ховали на кладовищі. Кожний день копали яму і туди скидали всіх, хто в цей день помер. Було таке, що й по десять людей в одній хоронили. По селу підводою їздили по двоє-троє і збирали померлих. За це їм давали по шматку хліба.

На окраїні сім'я жила: батьки й троє дітей. Батьки першими померли. Діти не дали їх хоронить, в льосі сховали. Відрізали по шматку м'яса й варили собі з нього юшку. ­Їхній онук в селі зараз живе.

Мати розказувала, що тоді люди подільчиві були. До купи сходилися, щоб тепліше було. Теперішні не такі. Бідність і голод єднають ­людей більше, ніж усі політики разом ­узяті. Ці люди після голодовки наїстися не могли. Мій свекор її пережив. Прийду з магазину, принесу хлібинку й ріжу тоненькими скибочками, щоб красиво було. А він каже: "Шо ти за пинделиків нарізала? Мені одрізай гарну скибку, таку, як треба".

До музею заходить голова сільради Олександр Макаренко, 51 рік. Поправляє картуз, з-під якого видно темне із сивиною волосся, витирає рукавом чорні вуса.

– Зараз у селі діла нормально обстоять, жителі довольні, – розповідає. – Є фермерське господарство, молочна й свиноферма, млин, крупорушка, олійниця, тік, тракторна бригада й автогараж. Фермер обробляє 3 800 гектарів землі. У нього 150 людей роблять. Зарплата – на рівні середньої в районі. Меха­нізатори зажиточно живуть, на машинах за 160 тисяч їздять. Skoda у них, Chery. За ­сезон заробляють прілічно. У селі люди мають 138 голів великої рогатої худоби. Це небагато. Були врємена, коли більше 500 було – чотири череди по 135 голів. А зараз невигодно корів тримать. За молоко дають 2,20 гривні.

Питаю, хто з місцевих пережив Голодомор 1933-го.

– Та в нас вже нікого не осталося, – каже Олександр Борисович. – Є баба одна, якій скоро 100 років, та до неї я вас вести не буду. Вона недавно сина поховала, нічого вам не розкаже.

– У нас була одна говірка жінка, Олександра Свистілка, 1910 року народження, – каже ­Тетяна Григорівна. – Та вона торік вмерла.

– Поведи їх до баби Лєнки, та може щось помне, – просить голова.

Хата 92-річної Олени Дворник за 50 м від сільради. Перед двором велика калюжа. У ній купаються гуси й качки. Тетяна Григорівна заходить у двір, 10 хв стукає в шибку. Ніхто не відчиняє.

– Піду до сусідки, – каже. – Може, діти поїхали, а бабу в хаті замкнули.

За 4 хв із двору виходить 49-річна Ольга Іванівна, невістка Олени Дворник.

– У нашої баби давлєніє підскочило, нічого вона вам не зможе розказать, – накидає на плечі пухову хустку, ставить руки в боки. – А мені вона про голодовку ніколи не казала. Не любить про це згадувать.

 

– Не фотографіруйте бабу, – просить Наталія, невістка 95-річної Ганни Роженко. – Як дочка її в газеті побачить, то кончиться. Вона з нею вже багато год не балакає.

Ганна Яківна сидить на ліжку в куфайці й валянках. Об її праву руку треться біла кицька Марфа.

– Ми голода не знали, батьки в колгоспі робили, корову тримали. Весною 1933-го мати пішла корову доїть, а її нема – хтось украв. Коли хтось сказав, шо за селом коло стовпа вона прив'язана. Брат поїхав і привів назад. Біля корови чоловік із сусіднього села мертвий лежав. Видно, вкрав, а довести не зміг. Батько у 1933-му году вмер. Та не од голоду, а гангрена в нього була. А тоді лікарств же ніяких не було. Мати прикладала йому до ноги полотенце з кисляком. Та нічого ті компреси не дали. Сусіди тоже не голодували. Вони в колгоспному начальстві були, то там усе крали: то свиню притаскають, то вола. Наташка, а ти в мене вже затопила? – питає невістку.

Та киває.

– Такої невістки на всьому світі не найдеш, – говорить Ганна Яківна. – Гарна вона мені, бо сама її вибирала.

– Да, ваш Вася мене посватав, а вже потом протверезів, – каже свекрусі. – Нам із бабою мороки повно, – додає пошепки. – Вона в нас вісім год жила, а це на старості захотіла вернуться в свою хату. А тут за ці года труби погнили, газу немає. То я це каждий день бігаю в хаті топить.

У хаті 85-річного Олексія Кирика двері відчинені, голосно говорить радіо. ­Господар виходить в окулярах. Знімає й кладе їх на стіл у веранді.

– Я нашу районку читав та й заснув, – повільно сідає, тримаючись за спинку стільця. – А баба не чула, як ви зайшли, бо радіо слухає.

6 год мені тоді було. Счас балакають, шо в 1932-му дощів не було і врожай поганий видався. То все неправда. Хліба не дали спеціально. Людей тоді багато було, хотіли їх унічтожить. На нашому кутку було 120 дворів, 40 після голоду ісчезли.

Лободу їли, бур'ян разний. Даже бурякове зерно перетирали. Добавляли трохи води, шоб купи трималося, і пекли дирники. Зараз би желудок такого не прийняв. У нас була корова, то благодаря цьому вижили. Мати якогось бур'яну наварить, а тоді молочком поллє, так і їмо. Поки батько дома був, корову держали в хліву. А тоді він поїхав на Кавказ материні юбки на хліб вимінять. Мати зразу сообразила завести корову в сіни, шоб не вкрали. Ранком встали, а на хліву путо залізне, яким двері закривали, хтось зірвав.

Із кімнати в сіни човгає босими ногами господиня – 80-річна Віра Іванівна. Повільно переступає через поріг. У сінях взуває валянки. Стає перед чоловіком.

– Тікай, бабо, а то стала, як стіна. Це вже третя жінка в мене. Ще цю кончу, тоді вже вмру. З першою прожив 16 год, з другою – 46. А з цією вже 17-й год живемо. Женщіна є женщіна. Хоч їсти наварить.

Віра Іванівна обв'язує поперек смугастою хусткою, сідає навпроти чоловіка.

– У голодовку дітям гратися в м'яча хотілося, але хто міг подужати? – продовжує Олексій Федорович. – Якось вийшли гратися із сусідським хлопцем. Він ногою м'яч вдарив і на місці вмер, тільки очі розплющеними осталися. Ми перелякалися з братом, ­давай в хату тікать. Після того в м'яча не ­гралися. Весною мали одну розвагу – шукали по канавах їжаків. А тоді їх на вогні пекли. То дуже вкусне м'ясо. Хліба у матері ніколи не просили, самі бачили, шо немає.

Якось прийшов до нас сусідський хлопчик. А батько саме виміняв трохи кукурудзи. ­Добавили в неї перетертого листя й напекли коржиків. Дали тому хлопчику шматочок, а він ще просить. Сказали, шоб на другий день прийшов. Він каже: "Я завтра не схочу". Під вечір вийшли з братом на вулицю, а він під тином мертвий лежить.

Нас у яслах годували галушками й затіркою. Але все одно голодні ходили. Перед обідом на вулиці калачики рвали і їли. Дохлих коней одкопували. Сусідка було несе по вулиці шмат м'яса, а він уже на куски розпадається. Наварять, наїдяться, а тоді від того і мруть. Воно ж на желудок тяжоле.

– Це чиє таке? – кричить до дітей біля школи жінка в сірому пуховику.

Їй назустріч біжить цап із мотузкою на шиї. Підстрибує і б'є в живіт. Жінка притуляється до паркану, відбивається від худоби ногами. Просить дітей, щоб відігнали. Хтось із хлопців відламує гілку від сухої абрикоси й жене цапа.

– Ти ба, який розумний, – каже ­жінка. – ­Одв'язався і не побіг кудись гулять, а в школу прийшов, шоб і його чогось навчили. Та в нас і без нього тут козлів хватає.

Троє школярів переходять дорогу й прямують у бар-магазин. До 15.00, коли там закінчується перерва, ще 10 хв. Хлопці гупають у двері.

– Дайте нам чіпсів і сольоних горішків, – просять продавщицю у синьому фартуху.

За ними двоє чоловіків із тракторної бригади купують дві пляшки пива, 200 г горілки й одну сардельку. Виходять на літній майданчик, сідають за білий пластиковий стіл.

– Мы не местные, – один представляється Віктором. – Отработали уже и решили с товарищем отдохнуть. Голодовка здесь, конечно, была, но мы тех времен не застали. Но что такое голод, хорошо знаем. В ­Киеве на стройке работал. Уже домой собрался ехать, а в метро кошелек вытащили. Так я два дня голодный ходил, пока жена привезла денег на билет.

– О, гості приїхали, – з пофарбованого в зелене будинку визирає 89-річний Василь ­Северин у спортивних штанях і картатій сорочці. Він живе на хуторі Божки, що належить до Сулимівки. Показує на стільці у вітальні. – Ви тут сідайте, а я піду ордєна одіну, щоб із ними мене фотографірували.

Василь Андрійович був на фронті, потрапив у німецький полон. Має звання полковника. Повертається зі спальні за кілька хвилин. Поверх сорочки накинув піджак. На ньому – зо 20 орденів і медалей.

– Нас четверо в сім'ї було, – сідає, руки кладе перед собою на стіл. – Батько в колгоспі тракторістом робив. Йому там хліб давали, але він не їв, а нам приносив. Ховав у пазуху, шоб ніхто не одняв. Мати на чотири шматочки розрізала й усім давала. Як батьки на роботу йшли, нам наказували: "Надвір не виходьте і нікому не відчиняйте". Тоді время таке було, шо дитину могли вкрасти і зарізать чи продать.

Василь Андрійович піднімає кришку 20-літрової каструлі, що стоїть поряд на табуретці. Витягує порізані на шматки батон і плетінку.

– Оце син мені сніданок привіз, – відкриває пластиковий судок. У ньому – заправлене смаженою цибулею картопляне пюре і курячий биток. – Син лає, шо мало їм. А шо я зроблю, як не хочеться? Після голодовки найбільше хліб люблю. Одріжу скибочку, маслом намажу, й нічого мені на цьому світі більше не треба.

– У 32-му году їли лободу, а в 33-му году помирали на ходу, – зі своєї кімнати виходить 99-річна Віра Бусло.

Шкіра на спухлих ногах порепалася. ­Повільно переставляє капці кінчиками пальців. Сідає на диван. На коліна кладе зморшкуваті руки. Говорить тихо й нерозбірливо:

– Про ті года згадувати не можна, шоб таке не вернулося. В моєї сестри було три хлопчика й дівчинка. Вона й чоловік зразу померли. Дітей в ясла оддали. Мати моя дуже за них переживала, та до себе взять не могла, бо їсти і самим не було чого. А тоді якось приходить до неї жінка з тих ясел і каже: "Нема чого вам більше переживать. Всі внуки вночі померли". То мати слідом за ними пішла. А я й досі живу. Сина поховала. Оце скоро 40-й день буде. Вже і лікарства ніякі не п'ю – і не вмираю.

Сейчас вы читаете новость «"Після голодовки найбільше хліб люблю. Одріжу скибочку, маслом намажу, й нічого мені на цьому світі більше не треба"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 1111
Голосование Чем закончится встреча Зеленского и Путина?
  • Ничем. Все останется, как есть
  • Украина пойдет на уступки России
  • Путина убедят остановить войну
  • Зеленский согласится вписать особый статус Донбасса в Конституцию
  • Президент поймет, что с Путиным договориться невозможно. На Донбассе начнут строить стену
  • Договорятся по газу, но не по Донбассу
Просмотреть
Погода