"Галичина не боїться відійти від України. Вона буде жити. А ми, Східна Україна, будемо в ж***"

"Я єдиний бізнесмен, хто не виїхав із Запоріжжя й кого не застрелили" Колишній нардеп Петро Сабашук  пояснює,  чому не хоче бути олігархом

У бізнесі я з перших років "пєрєстройки". За Горбачова з'явилися центри НТТМ – науково-технічної творчості молоді. І їм першим дали добро шабашити. Я тоді працював інженером-наладником у теплових мережах. Таких фахівців по області – ­максимум два. Був нарозхват і мав можливість заробляти. Потім, через оренду, ми практично викупили ці теплові мережі. Що в мене сьогодні є – ­заробив на приватизації. Хтось клав гроші в кишеню, а я собі залишав контрольний пакет підприємств.

Гроші для мене не значать нічого. Нуль. У кишені дуже рідко бувають. На ­карточці – 3–4 тисячі гривень. Рахунку нема. Вкладаю в розвиток, і коштів весь час не вистачає. Мені хоча б мільярд.

За братви мав службу безпеки сто чоловік. Це було дуже дорого, але я братви не боявся. Створив клуб кікбоксингу. Наїжджати пробували, потім підлогу відмивали. То була не просто охорона, а служба безпеки з розвідкою й контррозвідкою. Армія. Купа кегебешників, міліціонерів колишніх. Прийшли спокійніші часи, я їх розпустив. Маю іншу армію – юристів.

Не вважаю себе багатою людиною. Я – ­середняк. Коли виникло запитання: ставати олігархом чи ні, вирішив, що мені нецікаво жити в золотій клітці, їздити з охороною. Я сам за кермом, нікого не боюся. Бути ­олігархом не означає мати скільки-то грошей. Ти повинен мати політичну кришу, залізти в ­бюджет, не платити податків, тримати політичне лобі. Мати свої службу безпеки й бандитів, питання вирішувати інколи не тільки мирним врегулюванням. А я радий, що за все життя не дав ­команди навіть руки-ноги комусь поламати. Хоча дуже хотілося! Колись мені один злодій у законі сказав: "Петро Павлович, що ти з людьми зробиш, те з тобою люди будуть робити".

Юлії Володимирівні (Тимошенко. – "Країна") ні в якому разі не можна давати влади, бо їй хочеться бути президентом – як самоціль.

Нормально ставлюся до Януковича, поважаю його як людину, як мужика, що поставив перед собою завдання: стати найголовнішим в Україні – і став. Але він не думав про Україну, не думав ощасливити когось, облагородити. Як президента я його не поважаю. Він не є президентом України.

Під час президентської кампанії 2004 року я підтримував Ющенка і "Нашу Україну". По тонні прокламацій возив із Києва до Запоріжжя як депутат, бо в область нікого не пускали, пости на дорогах стояли. "Убив" 600-й Mercedes повністю. За Ющенка в Запоріжжі 33 відсотки проголосували. А в Гуляйполі взагалі 36. Мені дали орден – рицар помаранчевої революції І ступеня. Але він десь загубився… Не вручили. До речі, коли другий орден Ющенко дав, він теж вісім місяців десь гуляв. Мабуть, тому, що характер у мене поганий.

На Ющенка не можна ображатися. ­Просто треба було вже за рік прибирати його з президента й призначати нові вибори. Це ми зробили помилку: бачили, що не керує ­країною, й не поміняли його. Він виявився слабаком.

Гроші для мене не значать нічого. Нуль. у кишені дуже рідко бувають. На карточці – три–чотири тисячі гривень. Рахунку нема

Я категорично боровся з командою баби Вєри (Віра Ульянченко, працювала першим помічником, а потім очолювала Секретаріат президента Ющенка. – "Країна") та інших. ­Категорично був проти призначення Червонця (Євген Червоненко, з грудня 2005-го по грудень 2007-го очолював Запорізьку обласну державну адміністрацію. – "Країна"). У нас тут війна з ним була, я його за людину не вважав і не вважаю до сьогодні. Червонєц давав команду мєнтам: "Знищити Сабашука за три дні!" Два рази обіцяв мене пристрелити. Один раз при Луценкові.

Буду знову йти в депутати Верховної Ради. Наші владці вже дали вказівку, щоб Сабашука не пускати ні в ефір, нікуди.

Крім політики, ще є економіка. Вона ­основна. Я все життя займаюся енергозбереженням. Ще депутатом провів закон про теплозабезпечення. Вважаю, найкращий закон, що сьогодні є в країнах СНД. Закону про когенерацію (процес одно­часного продукування теплової й електричної енергій. – "Країна"), який ми ухвалили, навіть Прибалтика заздрить. Зараз у мене теж є меркан­тильні інтереси. Хочу провести ­програму ­будів­ництва доступного житла. В столиці ні ­Парцха­ладзе (Лев Парцхаладзе, глава ЗАТ ­"­Інвести­ційна компанія "XXI століття". – "­Країна"),  ні хтось інший не зводитимуть доступне житло.

Вони диктують моду в будівництві, але займаються комерційною нерухомістю, небо­скрьо­бами. А доступне житло має бути тут, у глибинці.

Живу в котеджі на березі Дніпра. Район Павло-Кічкас вважають непрестижним, ­раніше в оголошеннях писали: "Кичкас не предлагать". З усіх керівників Запоріжжя й області я там один живу. Не будував, купив. Як потім узнав – у бандита, у Колі Рєбьонка (Микола Бінько, запорізький кримінальний бізнесмен, якого застрелили в ресторані "Рибальський стан" у березні цього року. – "Країна"). ­Нормальний район. До нього просто треба їхати повз заводи, і оці 10 хвилин – це страшно. Але потім нормально. У нас же коли будується труба, то зона розсіювання диму має бути десь 30 кілометрів. А під ­трубою – чисто. Маю садок, виноградник, ­басейн. ­Сауна є, баня. Курятник – дружина курей розводить, подобається це їй.

З Оленою в нас  ідеальний союз – Скорпіон і Рак. Вона худенька, а я 150 кілограмів. Вчилися в одному інституті, на другому курсі поженилися. Втекли якось із пар за фіалками, випадково взяв під руку – і все. Уже понад 30 років прожили. Сваритися з нею неможливо, вона просто мовчить. ­Розвернеться й піде. Вона з родини старовірів із Черкащини. Я раніше думав, що кацапи – це прізвисько росіян. Але ні, це – старовіри. Навіть у Росії їх називають кацапами. У нас троє дітей, двоє внуків. Дружина – голова ради директорів і наглядової ради компанії "­Рассвет", але більше вдома. Займається з донькою професійним розведенням кішок. У них найкращий розплідник в Україні. Орієнтальна порода – такі, як шакали. Кішок можна розводити лише в домі, де ти живеш. Я вже звик. Люблю дружину – доводиться любити й те, що їй подобається.

Я – вільний байкер. Маю два мотоцикли – 2-літрові Yamaha і Kawasaki. Два чопери (мотоцикли з видовженою рамою. – "Країна") по 470 кілограмів. Літом їжджу на байку, а не машиною – швидше виходить. Костюмів практично не одягаю, мені в них некомфортно. Джинси, футболка, светр – це моє. Китайське, турецьке – пофіг! Знайшов великий ­розмір – ­купив, і все.

Зараз ходжу в корсеті. Три ребра зламані. Біля дому впав. На малій швидкості гнав мотоцикл, без екіпіровки, на техстанцію. Назустріч "жигуль" – я на обочину, ну й завалився. Два роки тому руки ламав. Але екіпіровка врятувала.

Добре їжджу й не довіряю керма ­нікому. Якщо не на мотоциклі, то надаю перевагу ­Cadillac'у. Скільки маю машин, не знаю – вони не мої, а фірми. З віком швидкість упала, зараз 130–160 кілометрів на годину. Було – до 200.

Років 15 тому, коли це було модно, купив ружжо. Висить у сейфі. Я – не мисливець. ­Пістолет ношу – я ж ходжу без охорони. Зброя – це від дурака: від п'яного, алкоголіка, наркомана. Був колись цілим генерал-майором Війська Запорозького. Але потім тихенько сховав погони, щоб із мене не сміялись. "Потєшниє войска".

Хабарі даю. Часто й різні. Від автоінспектора до… А що – ви не даєте? Ми – країна ­хабарів. Але точно – не беру.

Поважаю Януковича як мужика, що поставив перед собою завдання: стати найголовнішим в Україні – і став

Відпочиваю в Кіряловці (селище Кирилівка на Азовському морі. – "Країна"). Раз на три роки їжджу до Індії. Там є аюрведичний курорт, він мені допомагає. В мене цукор, те-се. На місяць їду – масажі, процедури, океан. В Європу не тягне. У США працював, маю мультивізу. Штати мені дуже подобаються. Хороші дороги, зручні автомобілі. Але залишитися не хотілося ніколи.

Я, мабуть, єдиний бізнесмен, хто не виїхав із Запоріжжя й кого не застрелили. З тих, із ким починав, нікого вже нема.

Владика Григорій (Архієпископ Запорізький і Мелітопольський УПЦ Київського патріархату. – "Країна") років 18 тому прийшов до мене: "Петро Павлович, допоможи зробити храм". А тоді в Запоріжжі Українська церква – це щось нереальне… Я все, що міг, зробив. На базі ­кіно­театру "Южний" храм з'явився, допоміг збудувати семінарію й школу. Завжди помагаю не сильним, а слабим.

2001-го ми, хто брав участь у виборах до Верховної Ради від Запорізької області, зробили піар-хід. Вирішили на Хрещення скупатися в Дніпрі. Температура була плюс 10. Чоловік 40 кажуть: будемо купатися. А тоді як задув вітрюган, холод. Владика Григорій прийшов, освячує воду півтори години. Кажу: "Владико, давайте скоріше!" Відповідає: "Петре, не можу, тому що не буде благодаті". Скупалися шестеро із 40. Минули вибори, я виграв. А Старух, тодіш­ній губернатор, сміється: "Тобі можна було й не працювати на вибори". Ті, хто купалися на Хрещення, всі перемогли! До одного!

Я досягаю того, до чого прагну. Завжди. І депутатом знову буду. Бо знаю: треба робити для себе і для всіх. От я створив закон про когенерацію – для себе, щоб будувати. Але я не звів ні одної станції для себе. А Україна побудувала їх ­сотні. Приймемо закон, щоб працював мій домо­будівний комбінат, але ж уся Україна діятиме за цим принципом.

Мене скоро пристрелять, бо тримаю чи не найнижчу ціну по Україні. Сьогодні 500 доларів за квадратний метр готового житла для мене – нормальна вартість. І ще й прибуток ­непоганий. Кажуть – криза-криза. Це для слабих. А я думаю: криза – це прекрасна річ. ­Слабкі ­помирають, виживають сильні. І розумні. ­Стане будівельний бізнес нецікавий – у нас є ­наступний, сільгоспмашинобудування. ­Україна – аграрна країна.

Років зо три тому я придбав "Львівсільмаш". Завод п'ять років "лежав". Вони страйкували, протестували. Я звільнив усіх. А взяв тих, хто звідти звільнився три-п'ять років тому. Тепер потроху пішло. У Львові тільки два заводи працюють – мій і ЛАЗ. Випускаємо обприскувачі за англійською технологією. Я дуже вигідно купив ліцензію в них. Там горілки було випито неміряно, й віскі, й що хочеш. Зараз на заводі 50 людей. Було 600. А взагалі, по всіх підприємствах під моїм началом 300 людей. Було 10 тисяч. Ну, нічого, це як кадрована дивізія. Потім розгорнемося.

Галичина не боїться відійти від України. Вона буде жити. А ми, Східна Україна, будемо в жопі, ізвінітє. Те, що ми державності за 20 років не створили – це факт. У нас є територія, на якій ми живемо. А держави нема. Державу ми не любимо. Грузини можуть Мішу (Михаїл ­Саакашвілі, президент Грузії. – "Країна") не любити, але вони – за Грузію. Давайте так: зараз Росія оголосить війну. Хто сяде за кулемети? Ніхто. Значить – нема держави. Запоріжжя теж не створило своєї команди. Дніпропет­ровськ створив команду, хоч би яка вона була. ­Донецьк – тим більше. А в нас – відсутня. Треба Запоріжжя до Дніпропетровська приєднувати й голови не морочити. Ну, немає еліти запорізької.

У місті мене не впізнають. І мені це подобається – хочу бути звичайною людиною. І воно так і є. Просто я гроші зумів заробити.

×