"Cусідський хлопець уже 5-й рік у школу ходить, а досі алфавіту не знає"

5

Фото: Фото: Светлана Корженко

40 днів після народження дитини циганкам не довіряють ніякої роботи

– А самі не боїтеся до них іти? – ­питає 67­річна Магдалена Вірська із Сваляви на Закарпатті, коли прошу показати дорогу до циганського поселення. Вона у чорних штанах і кофті з довгими рукавами, хоч на вулиці 28 градусів тепла. З­під квітчастої хустки вибивається сиве волосся. Каже, йде до лісу збирати цвіт суниці й ожини. Вбралася так, щоб не кусали комарі. – Наші з циганами не хотять знатися. Своїх вони в обіду не дадуть, а от з іншими ведуть себе безцеремонно. Обманюють, видурюють гроші. Якось сусідку одна циганка перестріла на базарі. Сказала: "Твій чоловік з іншою гуляє. Ходи до мене. Дам тобі зілля, і він навіки коло тебе буде". Та повірила. Повернулася додому без грошей, у старій подертій кофті й спідниці. Сказала, що грошей не стало розрахуватися, то й одяг віддала. Місяць те зілля чоловікові в суп підливала, а тоді він побачив, закатав скандал. Мусила зізнатися. Тепер сама виховує трьох дітей. Цигани будь­кого можуть загіпнотизувати. Якось дочка моя прийшла додому і давай усе золото збирать. Питаю, шо задумала, але Ніна мовчить. Я зачинила двері й сховала ключ. Вона 2 години проплакала під дверима. Коли отямилася, нічого згадати не могла.

Назустріч іде молода циганка з мішком за плечима. Чорне довге волосся розпатлане, двох передніх зубів немає. Крізь тонку футболку просвічуються груди, на червоній спідниці видно дві латки темнішого кольору. Слідом біжать троє хлопчиків і дві дівчинки у заляпаних футболках. Дівчатка тримають по оберемку кульбаб, на ходу плетуть з них вінки. Їхні щоки вимащені жовтим пилком. Циганка витирає ліву руку об спідницю, дістає з кишені булку, посипану маком. По черзі дає дітям відкусити по шматку.

– Будьте такі добрі, дайте на хліб, – кидає до рота залишок булки й простягає брудну долоню.

– Ще не наторгували, ідіть з Богом, – відказує Магдалена Іванівна.

– Та шоб ти ніколи і не наторгувала, – циганка спльовує собі під ноги.

Закидає мішок вище й іде далі.

– Наплодять дітей, а тоді на ­смітниках їжу шукають. У каждого не ­менше ­десятка, на каждого получають по ­тисячу рублів. За ці гроші і жиють. Якось чула, як одна циганка ­іншій на ­базарі жалілася: "Ходила в лікарню, ­врачі сказали, що не можу мати ­дітей. То мене тепер чоловік покине, бо в нас бізнесу не вийде". ­Цигани ­робити не люблять. ­Половина на базарі торгують, цілий ряд там зайняли. ­Їздять у Чернівці, ­беруть дешевий одяг, а тут перепродують. Інші перебиваються, весною і осінню на хрінь ходять. ­Потім його здають десь аж у Миколаїв. Тут один такий проворний був: гнав на хрінь беременну жінку і семеро дітей. За сезон заробив на коня і старий "Москвич".

Циганське поселення розташоване одразу за мостом через річку Латорицю. Маленькі хати збиті зі старих дощок, зверху накриті бляхою чи толем, подібні до курників. У ­кількох – щілини в стінах завбільшки з долоню.

– Коли з циганами говоритимеш, то старайся про хороше думать. В очі їм не дивися і про себе кожного матюкай, – радить Магдалена Іванівна наостанок.

Тут мешкають 1800 циган. Заселятися почали 27 років тому. До першої хати треба йти метрів 200 через закиданий сміттям пустир. По узбіччю 7­річна Марія із братом Василем, 4 роки, тягнуть по в'язанці дров, обв'язаних старими хустками й пакетами.

– Мама дров із лісу принесла, до хати не подужала їх дотягнуть, бо дитинку чекає, – Василь дістає з кишені спортивної кофти м'ятну цукерку. Брудними руками з чорними нігтями знімає обгортку, кидає карамельку до рота. – Тато з братом поїхали на заробітки в Мадярщину. Скоро мають ся вернути. А ми поки самі гроші заробляємо. Сьогодні коло базару просили. Мєсні нич не дають, а приєжджі потрохи кидають. Заробили 25 гривень. А якась тьотя нас ще в кафе повела, купила по пиріжку і по пляшці кока­коли. Ми такої вкуснятіни давно не пробували. А ви нам кілько копійок на хліб дасте? – складає перед грудьми дві долоні.

Даю по 2 грн. Василь кладе гроші в кишеню, Марія ховає за пазуху. Підбігає їхній брат 11­річний Гері.

– А мені? – хапає мене за руку. Його долоні вогкі й липкі. – Хоч копієчку на хліб дайте.

Даю півтори гривні копійками. Він ховає їх у кишеню на холоші сірих джинсів. Застібає її на липучку.

– Мама казала, шоб бистріше йшли, – каже сестрі. – А то вона вже крумплів начистила. Хоче борщ варить, а дров нема.

Гері складає дрова на візок. Вони сирі, бо вночі йшов дощ.

– Мама все на дровах готовить, – Гері дістає з кишені соняшникове і гарбузове насіння. Лузає, лушпайки кидає під ноги. – Як вони перегорять, ми в попелі крумплі печемо.

Їхня хата складена з дощок, ­зверху накрита старою вицвілою бляхою. ­Всередині стіни пофарбовані в ­рожеве. Вони потріскані, у кутках – ­чорні від води, що затікає під час дощів. ­Дерев'яною підлогою розсипані крихти хліба, мишачий послід, обгортки з­під цукерок і дві маленькі іграшкові машинки без коліс. Під стінами ­стоять два односпальні ліжка, застелені засмальцьованими покривалами. На одному з них сидить 35­річна Едена. Вона в ­темно­синьому халаті й ­світло­синіх гумових шльопанцях. Притримує поли халата – змійка на ньому зламалася.

– Сама виховую дев'ять дітей, ще їдне чекаю, – Едена збирає в купу дитячі колготки й труси. Розвішує їх на протягнутій над ліжком мотузці. – Государство ніяк не помагає, а дитячих грошей тільки на їду хватає. На день варю казан супу й каші. Їмо на долівці, бо ні стола, ні стільців не маємо. Посуда у нас пластикова. Вранці біля каждої лавки цього добра повно можна знайти. Он цілий кульок сьогодні назбирала, – киває на брудний целофановий пакет із логотипом супермаркету "Вопак". У ньому складені одна в одну пластикові тарілки й стакани. – Заболіти не страшно, в нас діти до всього привикли. То тільки київські такі – з'їли шось брудними руками, і вже животи болять.

У хаті темно. Прошу жінку ввімкнути світло. Вона однієї ногою стає на ліжко, рукою з'єднує електродроти. ­Трохи світлішає.

– Ніяких удобств немає. В туалет ходимо за хату, гріємося коло буржуйки. Зимою, коли дуже холодно, дітей в школу виганяю, щоб хоч трохи погрілися. Вони туди ходити не хотять. Цигани всі такі, шо на одному місці й 10 хвилин всидіти не можуть. А як же їм цілий урок витримати?

Біля похиленої хати зі старого ­ракушняка 14­річна Альона ­рубає на дрова старі віконні рами. Її двоє старших братів і дві сестри мають свої родини, живуть окремо. Батьки торгують на базарі, дівчина сама робить усю хатню роботу: пере, прибирає, готує їсти.

– Дід вигнав дрова рубать, – Альона складає руки на грудях. Перев'язує гумку на волоссі, пофарбованому в рудий колір. Робить ґульку на потилиці. – От вийду заміж і вже його слухати не буду. В мене свадьба в червні буде. Як тільки народилася, батьки нареченого найшли. Мій Іштван по сусідству живе. Його батьки з моїми спільний ­бізнес ­мають. На машині їздять по далеким ­селам, одежу продають. Він у мене гарний – високий, чорнявий, з карими ­очима. ­Будемо гуляти в ресторані "Зевс", вже запросили 250 гостей. Красти Іштван мене не буде. Це роблять, коли батьки не хочуть дочку за хлопця отдавать.

У нас є три весілля – циганське, церковне й світське. Перші два – найважливіші. Перед самим гулянням дівчина з нареченим іде в хижу любитися. Тоді свекруха перевіряє, чи є на простині кров. Якщо все нормально, наречена вдягає замість білої сукні червону й гуляння продовжується. ­Простинь усім показують, шоб ніхто не сумнівався в її невинності. Якщо крові не буде, раніше за це і вбити могли, а тепер смолою обливають і виганяють з ­табору. Та таке рідко буває. Гуляти дівчата не встигають, бо рано заміж виходять. Не дочекаюся, коли дитинка в мене буде. Тоді віддихнути зможу. 40 днів ­після родів жінку називають нечистою, ­ніякої роботи їй не довіряють. Усе ­роблять сусідки чи ­свекруха.

З хати в масних спортивних штанях і чорній майці виходить 58­річний Іван Чурей. Слинить праву долоню й пригладжує сиве волосся. Питаю, чи ходить його онука до школи.

– Не пускав до школи своїх дітей, і онуків не пускаю. Ніякого толку з тієї науки нема. Он сусідський хлопець уже п'ятий рік у школу ходить, а досі алфавіту не знає. Бігає в школу, бо там їсти дають. Поїсть і назад біжить. Та хай краще дома сидить, хоч шось поможе. Мої діти хоч і в школу не ходили, а гроші мають. Оце позавчора поставили металопластикові вікна, щоб в хаті не дуло. То весь табір збігся дивитися – тут ні в кого таких немає.

– Ідіть ще до нас в хату зайдете! – кричить зі свого ґанку сусідка 63­річна Мар'яна Фізер.

Вона в синій хустці й блискучому червоному светрі. На порозі валяються п'ять пар стоптаних кросівок, стоїть новий дитячий візок. У будинку все застелене килимами – підлога, диван і два крісла. Працює телевізор. Пахне шкварками.

– Кажуть, ви по 10 гривень даєте, то й нам дайте шось, – жінка виносить із спальні онуку 2­річну Любу. ­Садовить її на диван. – У мамки молоко перегоріло, а на дєтське пітаніє знаєте скільки треба?

– Так не видно, що ви бідуєте, – кажу їй.

– Та де там, дєточка. Це ще мій чоловік пристарався. Він мастєром на всі руки був – і коня міг підкувать, і хату построїть. Жили в достатку. Я на роботу не ходила, дома хазяйнувала. Уже рік, як він помер. Кожну ніч мені сниться, шо він по річці пливе і мене за собою кличе. Бачу, шо і я скоро помру, не приведи Господи. Тоді моя дитина сама останеться. Вдовствує вона. Три роки з чоловіком прожила, а оце в січні він під поїзд попав.

Даю десятку.

– У нас чоловіки дуже жорстокі, – Мар'яна Фізер сідає на диван. Ставить онучку на ноги. Та тягне бабу за волосся, усміхається. – Тут половина ­своїх жінок б'ють. Самі в барі сидять, пиво п'ють, а жінок гонять милостиню просити. До хати не пускають, доки не принесе 50 чи 100 гривень. У нас такий Матвій був. Якось його жона без виручки повернулася, бо дощ почав падати. То він довго не думав – ухопив ­сокиру й на місці її зарубав. Вже сьомий год в тюрмі сидить. Убити можуть і за зраду. Покійна Вєра дізналася, шо чоловік зраджує, і собі завела коханця. Чоловікові про те хтось розказав, то він вночі її зарізав.

Хата барона 54­річного ­Матвія ­Балінта – в центрі поселення. ­­Одноповерхова, побілена вапном. Є супутникова антена. Навколо ­двору – суцільна металева червона огорожа.

– Я зараз в місто їду, нема коли з вами говорити, – відмахується барон, із акуратно причесаним волоссям і сивими вусами.

Він у синій футболці, яка обтягує великий живіт. Сідає за кермо білого мікро­автобуса й їде.

– Наш барон дуже зайнятий. У нього дружина тяжко хвора, в лікарні зараз лежить, – пояснює його секретар 53­річний Микола. – Він у нас хороший, його вже на третій строк обирають. На вибори збирається все начальство з району й міліція. Дивля­ться, чи хочемо собі такого барона. Він, як мер міста, отримує офіційну ­зарплату. Має свій магазин і ресторан. Навесні й восени посилає людей хрінь збирати. Платить по 50 копійок за кілограм. А потім здає вдвічі або й утричі дорожче.

Ідемо із секретарем до ресторану "Зевс". Стіни пофарбовані в золотистий, такого ж кольору скатерті на восьми столиках. Кришталеві люстри – понад метр у діаметрі.

– Меню в нас немає, бо тільки недавно відкрилися, – офіціантка Тетяна викручує швабру в пластиковому ­відрі. ­Ставить її під стіною. – Готуємо лише на попереднє замовлення. У нас працюють білі кухарі. Українцям довіря­ємо більше, бо вони акуратніші. В циган­ській кухні використовуємо угорські, румунські й болгарські рецепти. ­Цигани люблять фаршировану рибу, птицю, шашлики й печений на ­вогні хліб. На весілля готуємо три дні, бо менше 200 гостей не запрошують. ­Обов'язково тушкуємо коров'яче ­вим'я. Його 4 години вимочують у воді, ­варять до напівготовності. Обкачують у борошні й смажать на смальці. У великому казані тушкують із цибулею і морквою, наприкінці додають томат і сметану.

Секретар запрошує до себе додому. З розбігу заскакує на високий дерев'яний поріг, відкриває переді мною двері.

– У мене прекрасні картіни є, – показує полотна із пейзажами, Ісусом і Дівою Марією.

Вони розвішані на стіні в коридорі. Поряд стоїть газовий балон, на плиті кипить гречаний суп. Мийка повна брудного посуду. Скраю стоять три гранчаки й іржава тертушка.

– Картіни наш циганський художник малював. Він добрий був, нікого пальцем не зачепив. Списали на нього якесь пограбування. В міліції бити почали, то він і зізнався, хоч нічого не крав. Ще п'ять років сидітиме. Я його картини продаю, шоб були гроші передачі купувати. Ну, якщо картини не нравляться, то покажу антикваріат.

Микола відчиняє двері до вітальні. Уздовж серванта розставлені мідні ­фігурки шахтарів, спортсменів і грецьких богів. Від покупки відмовляюся. Кажу, всі гроші вже роздала.

– То ви заходьте іншим разом. До вечора чекатиму. Тільки грошей побільше беріть.

×