— Я его узнала! — кричить жінка, на вигляд років 50, на площі перед захопленою будівлею СБУ в Луганську. Показує рукою на місцевого правозахисника Костянтина Реуцького, 39 років. Разом із ним спостерігаємо за барикадами. — Видела его по телевизору, он из "Правого сектора".
Біля нас одразу з'являються люди в камуфляжі, ведуть у будівлю. В холі стоять кілька чоловіків у балаклавах з автоматами. Просять показати документи, обшукують. Ведуть далі коридорами.
— Сидите здесь, сейчас к вам придут. Я оставляю с вами человека, никаких вопросов не задавать, — військовий, виходячи з кімнати, щось нашіптує вартовому, той киває головою. Як тільки двері зачиняються, пересмикує затвор автомата.
У кабінеті стоїть старий письмовий стіл, на ньому — комп'ютер. Є декілька стільців і шафа. На підлозі лежить матрац. Щоб розвіяти страх, починаємо обговорювати з Костянтином кімнату, старі меблі. Хвилин за 10 заходить чоловік, сідає за стіл.
— Ну, рассказывайте, — крізь прорізи для очей у балаклаві видно довгі світлі вії чоловіка. — Кто такие, зачем пришли?
— Я из Луганска, живу тут, часто бываю у вас на майдане. А еще участвую в организации митингов у памятника Шевченко в поддержку Евромайдана, — розповідає Костянтин. — Пытаюсь с разными людьми вести переговоры. Можно сказать, это счастье, что удалось попасть внутрь, раньше меня не пускали. Мне кажется, у нас много общего — одни и те же требования, все хотят жить лучше.
— Только методы у нас разные, — відповідає чоловік у масці. — Не получится нам жить хорошо с правосеками. Вы думаєте, мы просто так тут сидим, делать нам нечего? Если бы мы это не сделали, они бы уже были тут, я за своих детей боюсь.
Під час розмови переглядає телефонні книги в наших мобілках, час від часу уточнює, звідки знаємо ту чи іншу людину.
Хвилин за 15 починає допитувати мене. Пояснюю, що журналіст, висвітлюю події.
— Ты только правду пиши, — говорить чоловік. — Почему на Майдане герои, а мы — террористы, сепаратисты. Чем отличаемся? Мы не бросали камни в милицию и не поджигали их. Мы заняли это здание без жертв.
У кімнату заходять ще кілька чоловіків. Мене просять вийти. Ведуть до сусіднього кабінету. Пропонують сісти, пригощають цигарками, чаєм. Двоє чоловіків залишаються зі мною.
— Что же вы, журналисты, пишете всякую х… ню. Ну какой я террорист? Я 18 лет служил в армии, восемь из них — в горячих точках. Тимошенко вот говорит: Донбасс нужно забором оградить, что нам только в шахтах сидеть нужно. Турчинов войска сюда привел, награды за наши головы назначили.
— Мы не хотим стрелять, — продовжує інший, показує пальцем на свій автомат. — Это же не для стрельбы. Это сейчас наш аргумент. Мы хотим, чтобы нас услышали.
— Я тоже был против Януковича, — продовжує перший. — А кого вы привели? Они нам говорят, что за русский язык сажать в тюрьмы будут. У меня пятеро детей. Половина родственников — в России, половина — в Украине. Ярош ваш говорит, что приедут и будут нас убивать. Вы видели видео, как на днях украинскому милиционеру эти фашисты отрезали голову — на глазах у его жены? Говорят, со всеми нами так будет.
— Да не дай Бог моего ребенка тронут, — говорить другий, знімає балаклаву. — Я с 13 лет в Суворовском учился, потом в Рязанском десантном служил, в Чечне воевал.
Запитую, як можна розв'язати конфлікт мирним шляхом.
— Дайте провести нам референдум. Вы же там на Майдане за демократию стояли. Так дайте и нам решить, как жить дальше.
— Я тебе историю расскажу, — говорить чоловік, що зняв балаклаву. — В одном доме тут на Донбассе жила ветеран войны. А на доме была табличка памятная, мол, живет герой войны. Как-то утром она вышла на улицу — табличка сбита, а на стене написано "С…ка, щоб ти здохла". Не выдержала женщина и умерла на месте. Как тебе такое? Это была моя бабушка. Я в тот же день из армии ушел. Гордился своим флагом, гордился быть украинцем. А тут пришли эти фашисты. Говорят: мы вам говорить на родном языке запретим.
Чоловіки розказують, як захопили будинок СБУ.
— Среди нас тут афганцы, десантники, бывшие военные, милиционеры и эсбеушники — тоже. Те, кто тут работал, не могли нас поддержать прямо. У них присяга, мы их понимаем. Но когда мы пришли, они не стали в нас стрелять.
— А як ви зібралися, організувались? — запитую. — У вас тут військовий порядок. Це не просто зробити без підготовки.
У цей час чоловік у масці отримує сигнал по рації про групу людей спортивної зовнішності біля табору. Йде перевіряти.
— В день ВДВ мы постоянно встречаемся, контакты знаем, вот и собрались, — пояснює той, що залишився. — Или вы думаете, что только на Майдане могут люди собраться? У меня два образования, а работы нет. Заводы закрываются. Деньги в Киев идут, нам тут ничего не остается. Говорите, Донбасс никого не кормит? Конечно, не кормит. Наши шахты в Киеве зарегистрированы, уголь тут копают, а налоги там платят.
До кімнати заходить невисокий худорлявий чоловік у чорній формі. Боєць, з яким розмовляли, виструнчується.
— Вы кушать хотите? — звертається до мене. — Так пошли. Я понимаю, что вы в таком состоянии, что не до еды, но посмотрите, как у нас питание обеспечено.
За дверима вже чекає Костянтин. Спускаємося в їдальню. Усі столи зайняті, ще десяток людей стоять у черзі біля роздачі.
— Вам что? — питає жінка, років 30. — Есть гречневая каша с мясом, суп, несколько салатов.
Беремо кашу з підливою і шматком курки, олів'є, сало, хліб. Сідаємо за стіл накритий червоною скатеркою.
— Я — командир разведроты, — пояснює чоловік у чорній формі. — Никто не сможет взять штурмом это здание. Здесь около 500 бойцов. Большинство — опытные военные, оружия хватит надолго, и оно качественное — мы же СБУ взяли. Нам нужно договариваться. Я не хочу стрелять в пацанов, которых сюда пригнали, чтобы с террористами бороться. Хотя смешно, когда говорят будто мы — террористы из России. Тут кого ни спроси — все с Донбасса. Каждый может показать паспорт с пропиской.
— Чого ви добиваєтесь? — запитує Костянтин.
— Мы хотим, чтобы на Донбасс обратили внимание — мы же не быдло какое-то. Дайте нам самим решать, как нам жить. Дайте самим тратить наши деньги. А то до нас крошки долетают, и те на лету ловят, чтобы нам не досталось. Мы хотим федерализации, хотим жить по-людски.
— А якщо на референдумі, якого ви вимагаєте, більшість проголосує проти федералізації?
— Так и будет. Мы уважаем честные решения. Но если мы победим, то и вы тоже уважайте.
Костянтин і командир роти обмінюються телефонами.
— Скажите, вам все вещи отдали? — запитує, коли виходимо з їдальні. — Вы — свободны. Надеюсь, нет никаких обид. И расскажите, что мы — не сепаратисты. Мы просто хотим свободно жить на своей земле.
3 
1
Коментарі
9