вівторок, 13 червня 2006 14:52

"Заговорити до жінки — підписати собі смертний вирок"

  Ігор Бондаренко розповідає, що в Аль-Куті багато поруйнованих будинків
Ігор Бондаренко розповідає, що в Аль-Куті багато поруйнованих будинків

24-річний старший лейтенант Ігор Бондаренко на дев"ять місяців їздив до Іраку. Повернувся до Львова півроку тому.

Ми зустрілися на пропускному пункті військової частини. Він у формі кольору "хакі", з трьома зірочками на погонах, у чорних високих черевиках на шнурівках. Сидить за столом. На столі — старий брудно-білий телефон, списаний журнал, кулькова ручка за 50 копійок. Стіни голі, білені. Ігор записує, хто заходить і виходить із території частини.

— Вы здесь садитесь, — ставить стілець навпроти. — Я не могу от работы отрываться.

На обід хоч ходите? — питаю.

— У нас тут їдальня є, — відповідає українською. — Можу збігати. А як ні, то обійдуся. Мені не звикати — можу й добу не їсти. В Іраку харчувалися хот-догами, гамбургерами, а мріяли про борщ.

Харчувалися хот-догами

А з водою як було?

— Нам на базу ящиками привозили пiвторалiтрові пляшки питної води. У період акліматизації випивав 4–5 літрів. Навіть пиво дозволяли пити, правда, безалкогольне. В Iраку вода — на вагу золота. Коли їхали в місто, завжди брали трохи води — роздавали дітям. Спека — до 60 градусiв. Ховалися в казармах: там були кондиціонери.

Заходить хлопець у камуфляжі. Питає, чи можна пропустити машину.

— Найбільше вразило місто Аль-Кут, — продовжує Ігор. — Усе скрізь обтягнуте колючим дротом, будинки поруйновані, геть потріскалися. А піщані бурі, коли на тебе насувається суцільна стіна піску! За два кроки нічого не видно. Біліє волосся, вії, найменші подряпини на обличчі. Відразу видно, хто голився, а хто ні.

Чим ви там займалися?

— На базі був центр навчання іракських солдатів. А нас інструктори вчили інженерно-саперної справи. Крім того — графік чергування, бойові наряди, виїзди. День розпочинався о 5.30. У центрі психологічного розвантаження займалися у спортзалі, ходили в кіно, сиділи в бібліотеці за книжками, привезеними з України. Я перечитав багато художньої лiтератури. Але вже не пам"ятаю — що...

З іракцями ладнали?

— Іракці до нас ставилися краще, аніж до американців. Там багато таких, що вчилися у СРСР. Для них слава Радянського Союзу — невмируща. На базі іракці працювали перекладачами. Майже всі знали російську. Було відчуття спільної справи, як на війні.

Троє українських солдатів підірвалися на фугасі

Про воєнні сутички він розповідає неохоче. Каже, що база стояла у відносно спокійному районі. Згадує випадок, коли троє українських солдатів їхали на бронетранспортері й підірвалися на фугасі. Тоді обійшлося без жертв.

— А вже коли остаточно вирішили вивести війська, пішла чутка, що араби хочуть взяти заручника серед українців. Страшно було виходити за межі бази.

З дружиною часто спілкувалися?

— Раз на тиждень 10 хвилин дозволялося порозмовляти телефоном. А ще купували стартові пакети іракських мобільних операторів по 40 доларiв. Писали есемески, аж цифри на мобільнику постиралися, — хлопець бере ручку і на клаптику паперу починає малювати геометричні фігурки. — Дружина, Олена, не хотiла мене відпускати в Ірак. Нашому синові Iллi тоді всього мiсяць виповнився. Тiльки про них і думав. Як зустрілися, то кинулася на шию, заплакала. Нiколи того не забуду.

Ігор раз у раз поправляє погони. Зиркає у вiкно, чи нiхто сторонній не заходить на територiю частини.

— Щось про гроші хочете почути? — запитує. — Ні, я не можу казати, яка зарплата.

До кімнати без стуку зазирає юнак.

Писали есемески, аж цифри на мобільнику постиралися

— То Володя — мій друг, разом у Іраку були. Там треба було купи триматися і ніколи не забувати про правила країни. Іракців легко образити. Не можна питати про сімейний стан. Тема жінки — взагалі табу. Брати щось у них або давати лівою рукою — велика образа. Як і сильне рукостискання при зустрічі. Заведено вітатися ледь відчутним доторком руки. Перед вильотом у Ірак нам роздавали брошурки з "правилами спілкування". Ви знаєте, — робить круглі очі, — в Іраку працюють переважно жінки. Навіть у копальнях.

Залицялися до них?

— Борони Боже! — махає руками. — Заговорити до жінки — це як пiдписати собi смертний вирок. Та й усi вони на одне лице — тобто паранджу...

Дзвонить телефон.

— Мене викликають, — повідомляє. — Я дуже щасливий, що повернувся додому, але помалу починаю скучати за "Дельтою". Так і напишіть.

1981— народився у місті Олександрiя на Кiровоградщині
1998 — поїхав учитися до Києва
2003 — закінчив військовий інститут телекомунікації та інформатизації; переїхав до Львова
2004 — одружився з Оленою
2005 — народився син Ілля; поїхав у Ірак інженером відділення автоматизації у складі 81-ї тактичної галицької групи сил стримування.

Зараз ви читаєте новину «"Заговорити до жінки — підписати собі смертний вирок"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути