"На футбол щонеділі ходжу і других бабів на стадіон кличу. Треба ж дітей підтримати! Вони наше село на всю область славлять", — каже 80-річна Юлія Плесканка із села Гординя Самбірського району Львівської області.
Односельці називають Юлію Плесканку футбольною бабою Параскою. Вона не пропустила жодного домашнього матчу сільської команди "Дністер". Приходить на стадіон з квітами, вітає переможців. Узимку заступник голови райради Михайло Павлючик вручив їй грамоту як найпалкішому вболівальникові.
— Тоді "Дністер" став чемпіоном району, — розповідає Юлія Іванівна. — У районній газеті навіть мою фотографію надрукували.
Юлія Плесканка живе біля сільського клубу в маленькій дерев"яній хаті. Під призьбою спить волохатий рудий пес.
— Тузік, ану дай гостям пройти, — господиня, у квітчастій сукенці і білій хустині, тупає на нього ногою. — Цілий день на сонці хропеш!
Бере собаку на руки, гладить. Тузик ліниво крутить головою, зістрибує на землю і знову вмощується під хатою.
— Діти хочуть з мене футбольного суддю зробити, — беззубо сміється жінка. — Кажуть: "Бабко, ви справедлива і всі правила знаєте!". Якось хлопець з чужого села вдарив нашого Миколу Задорожнього по плечах. Я вибігла на поле, взяла того футболіста за барки і кричу: "Чого на дитину нападаєш? Як не вмієш грати — йди корови пасти".
Баба Юля веде на веранду. Під вікном стоїть дерев"яне ліжко, поруч — пічка з кахлю.
На полі вже не годна робити
— Тут і кухня, і моя спальня, — каже. — Там є ще одна кімната, в ній онучка Ірина з чоловіком Володею і двома синами живуть.
18-річний правнук бабці Юлі Роман цього року закінчив Львівське училище залізничного транспорту. Осип вчиться у десятому класі.
— Учотирьох зраненька пішли буряки сапати, — розповідає бабуся. — А я дітям зупу варю. На полі вже не годна робити. 15 років тому операцію на очі перенесла, і тепер як голову донизу схиляю, недобре стає.
Біля автобусної зупинки внуки Юлії Плесканки будують хату.
— За десять років вигнали двоповерхову коробку, поставили вікна, двері. А докінчити ніяк не можуть. Володя кожної зими їздить на заробітки на Полтавщину. Годує 700 голів худоби. А Ірина в клубі прибирає, як ферма була — обліковцем працювала.
56-річна донька Надія живе на сусідній вулиці. Має двох синів, двох доньок і шістьох онуків.
— Ніхто з них у футбол не грає, — скаржиться баба Плесканка. — Кажуть, часу нема. А я сорок років, відколи в селі зробили команду, ні одного матчу не пропустила.
1941-го тоді 15-річну Юлію вивезли на примусові роботи до Німеччини.
— Разом з тридцятьма українками на полі гарувала. У 1943-му нас забрали копати окопи. То була каторжна праця, зимою руки від холоду пухли, — згадує. — Навесні ми втекли, забігли у якесь село — там усі хати порожні були. Зайшли в одну переночувати. Раптом увірвалися троє п"яних німців, закрили нас на горищі. Сказали, що розстріляють. Я і ще двоє дівчат скинули через вікно коца і спустилися донизу. У лісі натрапили на наших солдатів. Вони німців у полон забрали. А ми місяць додому добиралися. До Кракова йшли пішки, а звідти до Львова їхали поїздом.
У рідному селі жінка працювала в колгоспі дояркою. Від односельця Остапа народила доньку.
— Йому батьки не дали зі мною женитися. Хотіли для сина одиначку, щоб мала багато поля, — каже. — А в нашій сім"ї шестеро дітей було. Я Надю сама ростила. З половини батькової стодоли зробила собі хату. Остап ні разу до дитини не навідався, хоч у Гордині все життя прожив. Таки знайшов собі одиначку, мав з нею трьох доньок. Їхню землю комуняки до колгоспу забрали.
1926, 2 вересня — Юлія Плесканка народилася в селі Гординя Самбірського району на Львівщині
1941 — вивезли на примусові роботи до Німеччини
1944 — повернулася додому
1950 — працювала дояркою в колгоспі
1951 — народила доньку Надю
1970 — працювала санітаркою в Гординянській амбулаторії
1992 — перенесла операцію на очах
2005 — отримала медаль "60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні"
2007 — отримала грамоту як найпалкіший уболівальник
Коментарі