"Ви курите?" — пропонує цигарку Людмила Стельмах, 66 років. Запалює "Слім лайн", сівши за журнальний столик. Бесідуємо в її трикімнантному помешканні, на Печерському узвозі в Києві. Канапа й диван застелені золотавим гобеленом. На столі, між паперів і газет, платіжки.
— Така проблема, — скаржиться Людмила Вікторівна. — Раніше їх заповнював Ярослав. Тепер я по три дні мучуся. Олівцем це роблю, щоб можна було стерти, якщо неправильно.
Над канапою висить портрет Ярослава роботи Андрія Чебикіна. На столі лежить книга Людмили Стельмах "Мій кіт за тобою скучив", присвячена чоловікові.
Драматург Ярослав Стельмах — син письменника Михайла Стельмаха — 2001-го загинув в автокатастрофі на Бориспільському шосе за Києвом. Їхав на дачу "жигулями" й урізався в пасажирський "ікарус".
— Після загибелі Ярослава мене виводили з шоку в Феофанії невропатолог і психіатр, — розповідає господиня. — Лікарі, йдучи додому, віддавали мені ключ від кабінету. Приїздила моя помічниця з лептопом, і ми працювали над книжкою. Мабуть, це мене й урятувало.
Людмила Вікторівна бере книгу. На червоній обкладинці чорно-білий портрет Ярослава Стельмаха. На фронтиспісі — фото молодої привабливої жінки за святковим столом.
— То я, — усміхається вона. — Красива була. Кажуть, чоловіками крутила як циган сонцем.
На питання про рік народження віджартовується. Мовляв, як дитина війни одержує субсидії, отже, живе вже довго.
— Пам"ятаю розбомблений Київ, руїни на Хрещатику. Cпочатку жили на площі Толстого в комуналці. Навчалася в школі N57, у дворі Молодого театру. Тоді то був кінотеатр "Комсомолець України", в якому ми іноді прогулювали уроки.
Людмила викладала англійську мову в Київському держуніверситеті. А згодом перейшла до педінституту, бо в університеті багато років працювали її батьки. Мама завідувала кафедрою англійської, а за часів "відлиги" викладала в Канаді. Зараз їй 87, живе в сусідньому під"їзді.
— Подивіться, яка вона красуня, — підходить Людмила до фотографій на стіні. — Ось мої бабуня. Мій дід був кінологом, очолював у Росії мережу як їх ... розплідників. Перед війною його перевели до Києва.
На стіні висить старовинний годинник. Поруч велике фото Михайла Стельмаха з сином Ярославом.
Як познайомилися з Ярославом?
— Він намагався як це... — усміхається жінка, — мене клеїти. Це був рік 73-й. Я ще з кимось зустрічалася, ще з кимось не розв"язалася. Я ж була молода київська жінка! Мала багатьох залицяльників. І ще один мені був не потрібний.
Я побачила його на кафедрі в педінституті. Ми були ще й сусідами, жили на Русанівці. Я — в університетському кооперативному будинку, а він — у письменницькому.
Ви знали, що він син відомого письменника?
— Ні. Він ще й не сказав, скільки йому років. (Пані Людмила була старша за чоловіка на 10 років. — "ГПУ"). Та я й не допитувалася, бо не думала, що буду довго зустрічатися з ним. Приходить, а я кажу: мені треба йти на побачення. Ну, каже, то я посиджу з твоїм сином Льошею. І сидить до 12 години, доки прийду.
Розповідає, що з усіма своїми чоловіками дружить.
Чоловіками крутила як циган сонцем
— Із Віктором Залєсним — батьком мого сина — ми одружилися в інституті й швидесенько розбіглися. Мабуть, я була винна. Бо він серйозний і хороший хлопець. Нині очолює фірму, яка займається електронікою. З дружиною Віктора ми стали рідними.
А син?
— Закінчив Дрезденський технічний університет. Поїхав до Німеччини. Жив у Бельгії. Тепер — у Швейцарії. Хоча він громадянин України.
Не забуває вас?
— Зідзвонюємося щотижня. Це моя онука Зоєчка, — показує на кольорове фото на стіні. Під ним на дерев"яній таці стоїть швейцарський прапорець. — Уже має швейцарський паспорт.
Як далі розвивалася історія з Ярославом?
— Я стала до нього заходити — жили ми в сусідніх будинках. Побачила його бібліотеку. Це нас зблизило. У Михайла Стельмаха в Ірпені був будинок. Там жила його мама, бабуня Ганя. Познайомилися ми насторожено, хоча виду не подали. Він знав, що в мене є дитина, були чоловіки.
Потім стосунки налагодилися?
— Аякже. Чи любив він мене, не знаю. Михайло був дуже стриманим. Іноді дивився на Славочку й перепитував: "Правда ж, він — красень?" Я погоджувалася: "Красень, красень..." І знала, що до мене Михайло Панасович теж прихильно ставиться. Якось він їхав електричкою до Ірпеня з письменником Анатолієм Хорунжим. Хорунжий каже: "Михайле, я часто стикаюся з твоєю невісткою. І вона мені симпатична". Стельмах відповів: "Толя, там усе гаразд. Я спокійний за Ярослава". Ярослав шалено любив батька. До речі, як і мого сина Льошу. На жаль, у нас із Ярославом дітей не було.
Відчували славу чоловіка?
— Якось були на банкеті в Житомирському театрі на прем"єрі першої Славкової п"єси. Актори — люди прямі. Випили й сказали прямо: слабенька п"єса, витягнув її лише режисер. Але це було лише раз. Якось я сказала мамі: мабуть, він найкращий драматург в Україні. Мама назвала ще пару прізвищ. Але їх ставили за дзвінками з ЦК. А за Ярослава ніхто не дзвонив.
Чоловік обговорював твори з вами?
— Я вичитувала всі його п"єси! Часом кажу: "Ярославе, діалоги мають бути лаконічні. А коли ти починаєш оці епітети, синоніми — стаєш подібним до графомана". Він відповідає: ну ясно, ти ж можеш краще, ти ж у нас Булгаков. Потім мирилися, — усміхається.
Пригадує, що 1983 року Ярослав тяжко переживав смерть батька.
— Думала, не виживе. Поминальний обід був у Маріїнському палаці. Чоловік устав і сказав: "Коли чотири роки не пускали "Чотири броди", то, мабуть, тоді почалася батькова смертельна хвороба". Коли закінчився обід, Павло Загребельний, він тоді очолював Спілку, сказав: "Ось так мусить виступати письменник!".
Людмила Вікторівна зізнається, що чоловік часто їй сниться.
— Була на Великодні свята в Карпатах, під Косовом. Жили у звичайній гуцульській сім"ї. Батьки запросили Ярослава стати хрещеним їхньої доньки. Зараз та мала вже дівка на виданні. Коли я була в церкві, батюшка спитав, чи сниться мені чоловік. Сказала, що так. То, може, відмолити, питає, часом люди просять. А я зранку прокидаюся щаслива! Якщо подумки повторити сон і ще подзвонити подружці й розповісти, то я його запам"ятовую. Якось посварилися уві сні, — усміхається. — Я кажу: ну нічого-нічого, прийдеш додому, я з тобою розлучуся. Він тут, Славко, тут. Я сказала батюшці: "Боже упаси, я хочу, щоб він до мене приходив".
1940, 29 липня — Людмила Хмелевська народилася в Києві
1958 — вступила до Київського інституту іноземних мов
1961 — одружилася з однокурсником Віктором Залєсним
1962 — народився син Олексій
1975 — взяла шлюб із драматургом Ярославом Стельмахом
1989 — народилася онука Зоя
2004 — вийшла книга "Мій кіт за тобою скучив"
2005 — веде програму "Золоте руно" на телеканалі "Культура"
Віце-президент фонду Михайла і Ярослава Стельмахів
2 
35413
Коментарі