77-річну Парасковію Копчак 60 років тому виселили із села. Тоді з так званого Закерзоння — Підляшшя, Присяння, Лемківщини, які в той час відійшли до Польщі — виганяли всіх українців. Родину завезли в колгосп на Кіровоградщині. Звідти додому поверталися пішки, запрягши у воза корову.
Ми сіли в Києві, на лавочці, неподалік місця, де продають помаранчеву символіку. Вона одягнулася в усе нове: хустину, спідницю, туфлі. Приїхати на Майдан вважала за свято. Послала онука вибрати на згадку щось недороге.
Онук Володя приніс майку із зображенням Че Гевари. Бабусі не сподобався подарунок. Довелося хлопцеві шукати чогось іншого.
Онук приніс майку із зображенням Че Гевари.
Бабусі не сподобалося
— Російські солдати зайняли наші хати, — пригадувала пані Парасковія, — поки ми переховувалися в лісі. Потім зібрали всіх у сільському клубі й наказали православним іти до залізничної станції, в Кросно. Там посадили до товарних вагонів, разом з худобою, й відправили на схід. Мені тоді було 17.
Повернувся онук, приніс горнятко з написом "Так". Бабуся взяла його, повертіла в руках, усміхнулася і заховала в сумочку.
— Поселили нас у хаті, де вже жила якась сім"я. А нас було восьмеро душ! — зітхнула бабуся. — Ходили по людях, копали городи. Давали нам по кілька картоплин. Щоранку я носила зі степу, за три кілометри, солому, бо топити було нічим.
На Майдані бабусі сподобалися фонтани. Ми спустилися вниз, у кав"ярню. Замовили чай, тістечка і шоколад.
— Пішла чутка, що нас пускають додому, — надкусила вона тістечко. — Тато відшукав у степу колеса від розбитих возів і збив нам фіру. Запряг корову, й ми рушили, босоніж. А була пізня осінь. Коли періщив дощ зі снігом, ми заходили в села. Та в жодному, від Кіровограда до Проскурова, ніхто не пустив нас на ніч, навіть дітей. Ховалися від дощу під хатами, тремтіли, як зайці, — вона відсьорбнула чаю. — Господарі майже ніколи не виходили. Ішли кілька місяців. Корова ніяк не могла навчитися тягти воза. Ми їй допомагали, — вона зітхнула. — А за Проскуровом нас проганяли навіть з-під стріх і від скирт у полі.
Дід побіг на стадіон. Сторожем працює. І корів там пасемо
— Хворіли? — спитав я.
Бабуся заплакала.
— На диво — ні, жодного разу. Навіть діти, — відповіла, трохи заспокоївшись. — Насправді дозволу повертатися не давали. Тож тато оголосив, що ми зостаємося в Галичі. Звідти енкаведисти якраз виселяли поляків — на наші землі, поголовно. Відтоді ми живемо на березі Дністра. Вже й онуків виховали. Навіть правнучку, його Оленку, побачили, — вона посмикала Володьку за чуприну.
За два тижні я зустрівся з Парасковією уже в Галичі. З чоловіком Іваном живуть у старій хаті, яку побудував іще батько. Тепер там літня кухня, а на подвір"ї — новий цегляний будинок, доньчин. Бабусю я застав, коли зі стайні йшла з відром молока.
— Корову тримали завжди, — сказала, миючи руки над мискою біля криниці. — Зараз ми самі. Донька Маруся — в Америці, на заробітках, доглядає якогось пенсіонера. За п"ять років збудувала онуці триповерховий особняк. Онде дах видніється, за садом, — рукою показала поверх сусідських хат. — І Володі у Києві квартиру на Позняках "зробила". А ми з дідом самі лишилися.
— Дід удома? — спитав я, побачивши за хатою коней, запряжених у воза.
— Нема, — махнула рукою. — Побіг на стадіон. Сторожем працює. І корів там пасемо — стадіон огороджений, нікуди не підуть. А ввечері у нас футбол буде. Казав, з хлопцями розмітку вапном робитиме. Трудяга, хоч 82 роки вже йому.
Бабуся додала, що її Іван — лемко і теж був виселений. Побралися вже по війні.
— А на стадіон його влаштував син, Володимир. Він тренує галицьку футбольну команду, — гордо повідомила Парасковія. І засміялася. — У нас весь час на подвір"ї корови і м"ячі.
2 
1
Коментарі