— Зараз по радіо і телебаченню нема такої пісні, щоб можна підхватити і собі співати. Крім Івана Поповича. Коли співає, а біля нього танцює колектив, то вони гарно одіті. Не так, як у Поплавського. Що це за українка — вінок на голові, а пузо голе? Або як можна російською співати, коли наших хлопців на фронті вбивають? — каже 81-річна Надія Роздабара з села Крячківка Пирятинського району на Полтавщині. Вона понад 50 років співає в народному колективі "Древо". Гурт відомий за кордоном. Видавав там альбоми, їздив на гастролі до Польщі, Франції, Німеччини та Угорщини.
Надія Микитівна разом зі співачкою з "Древа" 69-річною Ніною Ревою щойно провели з дому групу гостей. Вони приїхали в село на музичний табір — вчитися співати. У кімнаті по колу стоять стільці. Жінки сідають на диван.
— Спів у Крячківці передавався сім'ями — Загорулько, Попко, Роздабари, Маліженко. Вони збиралися на свята, весною чи як свиню заколють. І не так п'ють, як більше співають, — говорить Надія Роздабара. Вона рухлива і невисока. — 1958 року в Крячківку приїхав фольклорист Володимир Матвієнко. Собирав по Україні пісні. Пішов на поле. Жінки саме збирали горох. Сіли обідати, та й стали співати в три голоси. Матвієнко сказав: "Так це ж Грузія". З 1960-го почали виступати на сцені. Запросили до "Древа" і мене. Я була там наймолодша.
Надія Микитівна йде в іншу кімнату. Повертається з картонною текою з газетними вирізками та буклетами. Починає перебирати аркуші.
— "Я формувалася на творах Леонтовича. Але коли почула селянський спів Крячківки Пирятинського району, у моєму житті стався перелом, стрес, землетрус. Не повірила, що таке є насправді". Це казала про нас Ніна Матвієнко, — читає з пожовклої газети жінка. Бере яскраву брошуру на глянцевому папері. — Це Люблін осьо. Найбільше запам'яталися перші гастролі в Польщу. Як там сприймала наші пісні молодь! Приїхали студенти Варшавського університету, долі посідали — нас слухали.
У Германії на кожного була кімната. Якимовна (Ганна Якимівна Попко, художній керівник колективу, померла 2011 року. — ГПУ) каже: "Я спать сама не буду, давай удвох. Перетягнемо до тебе мою кровать".
— Ми як їхали туди, — додає Ніна Петрівна, — то голови повикрашували. Заходимо в номер, а там наволочки накрохмалені білі. Ще й канхвети лежать зверху. Полягали спати. Повставали — а подушки красні. Перевернули їх і пішли на репетицію. Приходимо — все чистеньке, поміняне.
А годували як гарно! Ото хіба що у Франції, де вина да сири, шо наче б його зроду не нюхав.
Париж, Варшава — завжди тягне додому. День там валяєшся-валяєшся — мааатінко! Та це б удома і курчат нагодувала, і траву пішла б нарвала, і з сапою побігла. У Львові були чотири дні. Кожен день считали, скільки ще ночей осталося до повернення.
Стіни вітальні завішані фотографіями. На них "Древо" в народних костюмах під час гастролей, удома в колі гостей.
— Раніше більше людей до нас приїжджало. Одні поїхали, другі приїхали. Ледь одбували. Поляки, американці. Он фотографія — ми з американським театром у нашому клубі. А це з Олєгом, із тим, Карамазовим, — Надія Микитівна розвертається до світлин над диваном. На одній вони поруч із гуртом "Брати Карамазови". — Ми в палаці "Україна" відкривали їхній концерт до 15-річчя гурту. Перед цим вони приїхали сюди.Три дні в клубі проводили репетиції. Кажу Олєгу: "Та як же — у тебе рок-музика, а ми — баби". Але в день концерту "Україна" була забита. У проходах стояли.
Спочатку на сцені говорив батюшка. Потім Олєг нас виводить. Як ми закінчили співати — секунда повної тиші. А тоді такі аплодисменти — щось невероятне.
Виконання відомої пісні "Ой там на горі" з мультфільму "Жив-був пес" приписують "Древу".
— 1982 року ми поїхали виступати до Москви. Усього було 15 республік, — продовжує Надія Микитівна. — А тут Брежнєв помер. Отклали виступи. Нас фірма "Мелодія" везе на дачу Дмитра Шостаковича. Там записуємо 24 пісні. Де той Назаров (Едуард Назаров, режисер мультфільму. — ГПУ) взяв ту пісню, не знаю. Но приїжджав один чоловік із Москви. Казав: "Я взнавав, це — дійсно ваша пісня".
Наступного дня з двору Надії Микитівни звучить пісня. Чути аж у центрі села. Біля дерев'яного паркану припаркований автобус. На подвір'ї стоїть зо 20 людей переважно зрілого віку. Приїхали послухати "Древо" з Німеччини, Швейцарії, Великої Британії.
Співачки — у народних костюмах, вишитих сорочках, червоних спідницях і керсетках. За годину йдуть із гостями до клубу. Там усіх частують варениками, співають разом пісні.
Через день біля подвір'я Надії Роздабари — легковик та фургон. Команда литовського телебачення прибула знімати "Древо" для передачі про традиційну культуру.
"Свадьбей було багато. Гуляли тиждень"
Надія Роздабара з гурту "Древо" приїхала в Крячківку працювати вчителем молодших класів, викладала російську мову, 10 років була директором школи. Вийшла в селі заміж. Чоловік Федір теж співав у колективі. Помер узимку цього року. Виховали двох дочок.
— У школі була моєю вчителькою, — каже про Надію Микитівну співачка з "Древа" Ніна Рева. Вона 35 років працювала швеєю в майстерні. Приєдналася до гурту 1994-го.
— Я з бабусею співала. І батько в мене співав гарно, — каже Ніна Петрівна. — Як порося кололи, до нас сходилися всі сусіди, повна хата. А ми на піч позалазимо і слухаємо. Так мені вже наравилися старовинні пісні, шо це страшне.
Коли підросли, то на вулиці співали. Йдемо з клуба — співаємо. Або коли хлопців в армію виряджаємо. Свадьбей було багато. Гуляли тиждень. Зараз нас теж часом запрошують. Недавно співали на засватуванні. Але давно все не так, як раніше. Та й діти пісні собі не переймають.
5 
1
Коментарі