Пʼятниця, 09 жовтня 2015 00:25

"Молотками кидався, кричав на неї так, що потом заливалася"

Автор: ФОТО: Геннадій ГНИП
  Швець Володимир Олійник працює у своїй майстерні в центрі столиці. За два місяці навчає робити взуття
Швець Володимир Олійник працює у своїй майстерні в центрі столиці. За два місяці навчає робити взуття

— Цей місяць — аншлаг. Вісім чоловік. Уже не маю, куди брати, — каже 53-річний Володимир Олійник. До столиці з Бердичева на Житомирщині переїхав чотири роки тому. Відкрив курси з пошиття взуття. Мав близько 200 учнів.

Майстерня Володимира Олійника розташована в підвалі житлового будинку неподалік станції метро Палац "Україна". На стінах розвішані картинки з видами взуття, схеми, як правильно знімати мірки. Курс у майстра триває два місяці. Коштує ­$500 —10,6 тис. грн.

Володимир Михайлович на заготовці показує учениці за столом, як підрізати шкіру. Зшиває деталі на електричній китайській промисловій машинці. Працює швидко — учениця ледь устигає фотографувати кожен крок на телефон.

— Зранку накрутив себе на швидкий темп, бо треба все вспіти, — не відривається від роботи майстер. — З 1988 року, як навчився шити, ні собі, ні сім'ї обуві не купую. Рука не підніметься віддати гроші за дєрьмо, що продають. Бо зроблене машиною. Яка б вона розумна і хитра не була, а людські руки не замінить.

Якщо за моєю технологією ­зроблять пару, носиться мінімум п'ять ­років. Якщо підошва не лопне — 10. Бо в задник ставлю дополнітєльний слой формопласту, а в пучках — кожа до кожи — теж дополнітєльний слой. Як казав дядя Ізя, що мене вчив: я знаю, за шо беру дєньгі.

Должен зробити так, щоб людина мені привела ще 10 заказчиків. Якщо зліплю пільмєня, вона й десятому закаже дорогу до мене.

Володимир Михайлович запрошує поговорити в кімнату для відпочинку. Тут іноді ночує. У приміщенні стоять два дивани, умивальник, стіл. На DVD- програвачі йде серіал про війну.

— Дівчата набагато скоріше улавлюють, чим хлопці. Хоча робота сапожніка считається чоловічою, — Олійник розвалюється на дивані. — Ми перейшли на єврейський метод роботи — залучаємо людей з опитом. От — швея. 20 років сидить за машинкою. Чотко й бистро шиє. В учнів цього досвіду немає. Тому вони кроять і разрабатують моделі. А з пари, яку продають, платять зарплату затяжчикові і швеї. Літню пару продають за півтори штуки. Її сєбєстоїмость — гривень 400. При цьому добре платять швеї та затяжчикові. Но штуку в карман кладуть. А в них щодня клієнтів мінімум три-чотири, буває й вісім.

До кімнати заходить учениця — блондинка років 25. Миє руки і прощається.

— Учитися приходять домохазяйки, костюмери, модельєри, топ-менеджери. Наймолодшим — 20 років. Дітей після дев'яти класів не беру. Ножі дуже гострі, як бритва. Єслі гавку зловить, нанесе собі травму. Беру людину, і я за неї отвєчаю.

Сама старша учениця — ­Свєта, 62 роки. Приїхала з Гремихи под Мурманськом. Ох і натєрпєлся з нею. Вона — лівша, а в мене ножі заточені під праву руку. Вона там ізвращалась, викручувала руки. Боявся, щоб не порізалася. Молотками кидався. Кричав на неї так, що сиділа, потом заливалася. Но пошила собі сапожки, босоножки й ботінки. Молотка в шубу замотала і поїхала додому бізнес відкривати.

Була женщина 36 років. Робила в санстанції у Вінниці. За місяць пошила 11 пар обуві. Та ще й женську пару — вищий пілотаж. На підошву прикрутила каблуки так, що я сам ох...єл. І це перший раз у жизні. В санстанції її сократили. Потроху робить обув на заказ. Має хороший кусочок хліба з маслом і ікорочкою, — додає Володимир Олійник. — Та старих спеціалістів меншає. Такі, як я вчу, — молекула в морі. А в училища, понімаєш, який контингент іде. З них такий сапожнік, як з мене іспанський льотчик. Професія відживає.

"Настріляє кум собак — роблю ботинки на собачій шкурі"

Володимир Олійник народився в селі Іванопіль Чуднівського району на Житомирщині. Вивчився на зварника. Працював кіномеханіком, директором Будинку культури, годинникарем, ремонтував холодильники. Був дизелістом, електриком, механіком на рефрижераторних поїздах. Із музикантами грав на весіллях, був та­мадою.

– 1988-го по мусорках збирав взуття. Розбирав, дивився, як зроблене, — розповідає. — Експериментував: настріляє кум собак — роблю ботинки на собачій шкурі. Важезні, але тепленні. Перші свої женські туфлі поміняв на 6 літрів бензину.

1995 року Володимир Михайлович переїхав до Бердичева.

— Єврейський город, — каже. — У них навчився з людьми жити. Мій старший друг, дядя Ізя, продавав газовану воду в маленькій будочці. Її називали газбулька. Там навчили торгуватися. Прийшла сьогодні жінка — главбухша з фабрики, яку закривають. Хотіла продать матеріал — 50 гривень за метр. Кажу: віддаєш по 25 — і ми забираємо. Зійшлися на 30 гривнях. Молнії хотіла по "десятці" віддати — купив по 5. Як казав дядя Ізя: чєм нє імєть нічєво, лучше хоть шото імєть.

У Бердичеві я по телефону міг рішити любий вопрос. Бо всі начальники хочуть у хороше ­взуватися.

Та дійшло до того, що став заробляти гривень 50 у день. Якраз вистачало на бензин для машини. Більше не заробиш. Бо все стоїть, зарплати в людей нема. Мій партнер із Харкова, з яким торгуємо швейним оборудованієм, каже: Вова, надо технології продавать. На цьому набагато больше дєнєг заработаєш, чєм руками. Приїжджаю додому, кажу жінці: сиди вдома. Я попробую закрутить в Києві курси.

До 1 вересня на курси записалися 10 чоловік, прийшли троє: Професор, Аркашка-молчун і Артьом. А через півроку продав квартіру в Бердичеві, добавив грошей і купив однокімнатну в новобудові в селі Петрівському під Києвом.

Син і донька живуть у Києві. Доньці — 25, біля мене. Теж шиє взуття.

Зараз ви читаєте новину «"Молотками кидався, кричав на неї так, що потом заливалася"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 860
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути