— Через фінансову кризу нас рідше почали запрошувати на весілля. Адже на чотирьох людей — більше затрат, ніж на одного музиканта з магнітофоном, — говорить киянин 67-річний Василь Бут. 16 років тому заснував родинний фольклорний гурт "Буття". Часто грають на весіллях.
Василь Бут із дружиною Ганною Павлівною мешкають у квартирі в Оболонському районі столиці. Тут "Буття" проводить репетиції. Двері відчиняє чорнява донька Оксана, 37 років. Грає на цимбалах, басолі та співає.
У вітальні стоїть барабан із тарілками у чохлі. Зі стелі звисають кільця для домашніх тренувань. Поблизу репетиційної кімнати на стіні дерев'яна дошка. На ній кривим почерком написані дати виступів і місце. Біля кількох стоїть позначка — "весілля".
У кімнаті чекають старший син Бутів 40-річний Олег і скрипалька Ірина Сосницька, 39 років. Василь Денисович із голим торсом — біля барабана. Усі музиканти засмаглі. Саме проводили репетицію. Виконують ще дві пісні з Гуцульщини.
— Зараз — час весіль. Їздимо всією Україною, — розповідає Оксана після репетиції. — Якось на Житомирщині з нами сільські бабці співали й проводили місцеві обряди. А бувають молоді, які хочуть і обряди, і дискотеку. Зазвичай пропонуємо сценарій святкування із Центральної України.
— У нас було весілля на мотиках, — додає Олег Бут. Має чорні вуса. Одягнутий у шорти. — Дзвонять мені у п'ятницю зранку. Запитують, чи можемо завтра зіграти весілля. Як правило, звертаються за рік, півроку. Платять аванс — потім складаємо сценарій. На імпровізації зіграли на байкерському весіллі. Це було під Києвом у Кончі-Заспі, на базі відпочинку біля озера.
— Нас привезли машиною, а всі інші гості й молоді приїхали на мотоциклах, — каже Ірина. — Наречена була в джинсах і вишиванці, без фати. Якби нас не запросили на свято, то схоже було б на звичайну п'янку біля озера. Ми залучали гостей до спільних ігор, навчали народних танців. Байкери грали на гітарах, і ми долучалися до деяких пісень. Але попсу не співаємо, навіть якщо вмовляють. "Несе Галя воду" — це не до нас. Лише "Гуцулку Ксеню" можемо виконати. Та вона вже майже народна.
— З початком війни на Донбасі частіше стали співати на весіллях повстанських і стрілецьких пісень, — додає Оксана. Кладе цимбали до спеціальної сумки. Її інструмент найважчий. Зазвичай на ньому грають чоловіки.
— Найекзотичніше весілля було на одеському узбережжі, — продовжує Василь Бут. — Справляли за рідновірськими звичаями. Обряди проводили на пляжі. Наречені були в автентичних українських костюмах. Справжнє вінчання за народними звичаями — стрибання через вогнище, над молодими замість корон тримали вінки.
Люблять запрошувати нас на весілля, де наречений — іноземець. Дівчата хочуть показати наші традиції. Якось грали на французько-українському весіллі. Зібралися вчити іноземців танців, а перекладача не знайшли. Люди зорієнтувалися за мовою тіла. Але було смішно.
Музиканти починають складати інструменти в чохли. Чоловіки збираються ввечері до столичної Деміївської бібліотеки. Там щосереди проводять майстер-клас зі співу.
"Вирубали поночі метрову гілку вишні"
Лілія та Юрій Шпотенки запросили гурт "Буття" на своє весілля до Тернополя 16 липня. Провели його традиційно. Замовили ресторан. Гостей попросили приходити в народному вбранні. Наречений надів вишиванку, молода — сукню з вишивкою та вінок із живих квітів замість фати.
— Запросила гурт за кілька місяців до весілля, — каже Лілія, 23 роки. — Сценарій готувала разом із керівником "Буття" Оксаною.
Музичний супровід весілля радісніше сприймала молодь. Першими пішли танцювати, брали участь у народних забавах. Старші спочатку, здалося, бойкотували розвагу. Літні гості почали співати місцевих сільських пісень. Не могли їх зупинити. Музикам довелося долучитися і зсунути заплановані за сценарієм дійства.
— Запам'ятався обряд "гільце", — продовжує Лілія. — До нього бояри почали готуватися за день-два. Поночі десь вирубали метрову гілку вишні. А в день весілля забули її під дверима квартири. Це від ресторану — в іншому кінці міста. За кілька хвилин до обряду брат чоловіка машиною зганяв по неї. Кожен гість прикрашав гільце стрічкою, бубликом чи цукерками. Цим бажали нам усіх благ і відганяли лихе.
Зібрали пісні з понад 300 сіл
— Окрім Василя Денисовича, всі народилися в Києві, — розповідає донька Василя Бута Оксана з фольклорного гурту "Буття". — До 20 років не знали, що таке традиційний спів. Довгий час спілкувалися російською.
Оксана має диплом звукорежисера Київського університету імені Карпенка-Карого. Викладає звукорежисуру. Має ступінь кандидата мистецтвознавства.
— Брат Олег потрапив у столичний фольклорний гурт "Володар". Якось із дівчатами попросили мене записати їх. Через півроку склалася ситуація, коли не вистачало однієї дівчини. Попросили підспівати. Так і попливло, — продовжує жінка.
Незабаром із сином та донькою став співати батько. Відтоді їздили Україною збирати пісні. З експедиціями відвідали понад 300 сіл.
Коментарі