Ексклюзиви
Вівторок, 17 липня 2007 17:49

Іван Кірчук п"ять років будував білоруську хату

Автор: фото: Андрій ШМАТОВ
  Музиканти білоруської групи ”Троіца” Юрій Дмітрієв, Іван Кірчук та Юрій Павловський на прес-конференції перед виступом на фестивалі ”Країна мрій”
Музиканти білоруської групи ”Троіца” Юрій Дмітрієв, Іван Кірчук та Юрій Павловський на прес-конференції перед виступом на фестивалі ”Країна мрій”

У Києві на фестивалі "Країна мрій" вперше виступила білоруська група "Троіца".

— Це найкращий продукт на експорт із Білорусі, — говорить про неї ініціатор фестивалю керівник гурту "Воплі Відоплясова" Олег Скрипка.

З лідером "Троіці" 49-річним Іваном Кірчуком розмовляємо за годину до його виходу на сцену. На запитання українською, Кірчук відповідає російською. Присідаємо на бетонному парапеті.

Застудитись не боїтеся?

— У мене навіть медичної картки нема, — музикант сидить склавши руки на колінах. — Коли був ще пацаном, батько знайшов книгу якогось польського абата й почав по ній загартовуватися. Загортався в холодне простирадло й лягав спати. Уночі від нього пара йшла. Ми над ним всією родиною сміялися. А років 15 тому в мене каміння в жовчному міхурі знайшли, поклали на операцію. Потихеньку від лікарів я почав обливатися холодною водою, і за пару тижнів каміння зникло. Тепер взимку кожен день купаюся.

Які враження від фестивалю?

— Вразила кількість народних ремесел. У мене є свій музей музичних інструментів, намагаюся з кожного фестивалю щось привезти. У минулі роки приїздив уже на "Країну мрій", придбав сопілку подвійну й духовий інструмент із гарбуза — не пам"ятаю, як називається. Якість вражає. Видно відразу, що майстер вклав душу. У Білорусі такого нема. Живе під Мінськом, правда, родина Жуковських. Четверте покоління робить скрипки, але продавати нема де та й кому. У музичних крамницях теж є народні інструменти, але це скоріше сувеніри — грати на них неможливо.

Музиканти гурту "Троіца", крім традиційних білоруських інструментів, використовують також екзотичні — голландський гонг, африканський барабан джамба, бамбуковий ксилофон.

— На багатьох інструментах не знаєш навіть як і грати, — зізнається Іван.

У нас говорять, що на батьківщині ваші виступи заборонені.

— Ми справді рідко виступаємо в Мінську, але скоріше з власної ініціативи. Міністерства культури зацікавлене в основному в попсі, бо попса збирає повні зали і гроші приносить. Фестивалів, подібних до вашого, в Білорусі нема. Тож доводиться шукати собі роботу по закордонах.

Я до школи тільки польською розмовляв

Іван Кірчук — доцент кафедри етнології й фольклористики Мінського педагогічного університету.

Як встигаєте з постійними гастролями іспити приймати?

— Ну, це вже мої проблеми, — усміхається. — Ще коли в училищі мистецтв викладав, мені кабінет дали. Я вирішив з нього білоруську хату зробити. Щоб коли студентам якийсь обряд показую, вони природно себе почували. Стіни оббив дошками, поставив піч із 1200 цеглин — все за свої гроші. П"ять років пішло на це. Побував у вашому Пирогові під Києвом — захотілося свій хоч і маленький музей зробити. До Академії наук звернувся, а в них колекція дуже скромна була. Подався додому до батька. Поїхали ми по Гродненщині по його сестрах. Розмови здалека починали: "Як господарство, як кури, як свині?". Потім наче ненароком: "А що це за рушник?". — "То тітка колись вишивала". — "Синові на виставку треба". — "Хай бярэ"...

Багато народних пісень знаєте?

— Не рахував. Взагалі у мене більш як 100 бобін, кожна по дві години. Там не тільки пісні. Є казки, легенди. Є просто розповіді бабусь про життя. Зняли навіть фільм "Сонцам асвячуся" — про етнографічну експедицію в Брестську область. Випустили диск "Століншчына" — він у в Європі 50 євро коштує. Там дуже цінується автентика.

У вас прізвище схоже на українське. Що знаєте про своїх предків?

— Я до школи тільки польською розмовляв: батько із Західної Білорусі, мама з Литви. Знаю, що прадіди були роботягами. Дід Томаш приїхав у Гродненську область з Сибіру, поставив млин. Енкаведисти прийшли за ним прямо на Великдень, усі за столом сиділи. "Ми по тебе", — кажуть. "Сідайте поки що за стіл, а я сходжу по пляшку до сусідки", — і як пішов, так його ніхто більше й не бачив. А могила його в Скриповцях: вві сні прийшов до бабусі, сам сказав.

До музики як прийшли?

— Батько був інженером-будівником. Якраз здавав новий об"єкт — Лідське музучилище. Сказав мені: "Я здаю, а ти йди вчитися". Вони з мамою 40 років у костелі співали по неділях. В училищі займався академічним співом. Після армії мріяв до консерваторії вступати. Але прийшов і злякався, що не приймуть, — руки на той момент тільки сокиру і бензопилу пам"ятали. На БАМі служив. Тому пішов до інституту культури на народне відділення.

На батьківщині ви стали відомими після успіху за кордоном.

— Виступали на конкурсі, який фонд Сороса організовував. Перемогли, безкоштовно записали в голландській студії 100 касет. Одна з них до Юрія Шевчука із "ДДТ" потрапила. Він нас запросив на свій фестиваль "Песни конца XX века". Виступали з ним квартетом. Ми співали, а він підтанцьовував.

1958, 14 вересня — Іван Кірчук народився в місті Ліда Гродненської області, Білорусь
1973 — вступив до місцевого музучилища, співав у жіночому хорі
1979 — повернувся з армії
1982 — почав викладати фольклор у Мінському училищі мистецтв, був керівником фольклорних колективів "Прадвесьне", "Бліскавіца", "Дабрадзеі", "Дзіва"
1985 — закінчив університет культури за спеціальністю "диригент народного хору"
1996 — зібрав групу "Троіца", перші гастролі в Голландії
1998 — почав купатися в ополонці
2004 — зіграв роль у дитячому фільмі "Маленькі втікачі"
2007 — група "Троіца" вперше виступила в Україні — на фестивалі "Країна мрій" у Києві та на "Шешорах" у Вінницькій області.
Зараз неодружений, від двох попередніх шлюбів має синів — 24-річного Іллю та 21-річного Івана. Живе в гуртожитку Мінського педагогічного університету

Зараз ви читаєте новину «Іван Кірчук п"ять років будував білоруську хату». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода