"Ярош був нашим прихожанином. Готував хлопців до майбутньої війни з Росією"

 

— Коли вдома сказав, що хочу бути священиком, мама стала дибки. Ми тільки почали вичухуватися з безгрошів'я, — каже священик 52-річний Юрій Кролевський із Полтави.

Із Юрієм Володимировичем зустрічаємося в каплиці на околиці міста. Він — високий, має сиву бороду. На шиї — дерев'яний хрест.

— 1995 року служив у Дніпро­дзержинську, де Дмитро Ярош (зараз — народний депутат України, лідер "Правого сектора". — "ГПУ")був нашим прихожанином, — розповідає отець Юрій. — У нього тато — інженер, мама в депо працювала. На той час нашими прихожанами були 200 "тризубівців".

— Мене призначили капеланом "Тризубу" та Дмитра ­Яроша. Пояснював хлопцям, що християнство і націоналізм — речі сумісні. Ярош готував їх до майбутньої війни з Росією. Я навчав молодь, що християни — це не тільки хороші хлопці й дівчата. Це — ­воїни. Щоки під удари ворогам не мають підставляти. Бо то примітивне трактування християнства. У Біблії сказано, що ворога треба любити, але не сказано — як себе. Великий гріх — розстрілювати полоненого й добивати пораненого. У бою ж немає вбивства.

Сідає на лаву. Згадує про життя до церкви.

— Після школи працював токарем на заводі в Кам'янці-Подільському. Був головою комітету комсомолу, виявляв релігійну молодь. Мусив знати, про що говорю. ­Позичив у сусідів Євангеліє. Вразило місце, де апостол Павло гонить християн у Дамаск (апостол Павло мав єврейське ім'я Савл, був гонителем християнської віри, доки дорогою до сирійського міста Дамаск не зустрів Христа. — "ГПУ".). Христос йому сказав: Савл, Савл, чому ти мене гониш? З того часу втратив спокій та зрештою кинув роботу на заводі.

— До 1987 року Українська греко-католицька церква була в підпіллі. Легальною була одна православна церква Московського патріархату. Батюшку того всі знали. Він, колишній кадебіст, у 1960-х власноруч закривав церкви. Коли з підпілля вийшли греко-католики, я у 27 років охрестив себе й сина Максима, взяли з дружиною церковний шлюб.

— Священик мене запитав, чи не хочу вступити в Івано-Франківську семінарію, яка щойно відкрилася. ­Здивувався, бо тільки охрестився. У ніч перед вступом у нашій хаті відбувалася містика. Вимкнулося світло. Потім упав шматок стелі, вилетіла рама з вікном. Як півень заспівав, включилося світло. Ми весь цей час молилися. Зранку йшов по мосту до семінарії. А до мене підлетів голуб і крильми по голові вдарив. Зрозумів, що рухаюся у правильному напрямку.

— У Франківську ледве виживали. Стипендії не було. Наїдався борщем, картоплею і чаєм із хлібом. Вдягнутися не було в що. Дивуюся, як то дружина пережила. Тоді народила мені дочку Катю. Вона — перекладач і поетеса. Зі старшим сином Максимом спілкуюся на "ви". Він священик, військовий капелан.

— Я сам захотів служити на Східній Україні. Вважав, що тут — духовний вакуум. Наприкінці 1990-х приїхав до села Білики на Полтавщині. Місцевий батюшка вигнав 10 хлопців із церкви, бо ті були рухівцями. Вони зацікавилися нашою церквою. Я відвідав голову сільради. Той каже: порадився зі священиком, тут служити вам забороняю. ­Відповів, що таку заборону можу мати лише від свого єпископа.

— Мене погано сприймали і тяжко звикали до нашої церкви. Православний батюшка по місцевому радіо обізвав нас сектою, що приносить в жертву дітей та причащається людською кров'ю. Отримували листи з погрозами. У сина були бійки в школі.

З 2006 року живе в Полтаві.

— Віддав налагоджену парафію в Біликах іншому священику, — каже отець Юрій. — У мене таке покликання — їхати кудись і з нуля громаду робити. Дружина опікується церковним хором. Наші парафіяни — це молодь 30–35 років. Деякі зараз воюють на Донбасі. У церкві збираємо гроші для воїнів АТО. Прихожани купили два джипи і бус для "Азова", допомагають переселенцям.

— Якщо священик хоче бути успішним, мусить любити людей. Якщо живе багато і їздить "Мерседесом", він погано закінчить. У нас немає зарплати. Прейскурантів на хрестини, вінчання чи похорон теж не маємо. Якщо хтось має кошти пожертвувати на церкву, то жертвує. Не треба відривати від себе останню копійку. ­Пожертвує багатший. Колись хрестив вісьмох дітей однієї матері. Звернулася, бо знала, що грошей у неї не проситиму.

КДБ переслідувало через музику

— У 12 років навчився грати на гітарі, щоб привертати увагу дів­чат, — говорить Юрій Кролевський. — Потрапив до складу во­кально-інструментального ансамблю. Це були перші кроки до створення свого рок-гурта "Київська Русь". Грали хеві-метал, український рок. Писав тексти, хлопці — музику. Мали потужну апаратуру, що могла озвучувати стадіони. У Союзі гуртам самим забороняли гастролювати, то мусили піти на роботу до філармонії.

— Але легше з гастролями не стало. На нас косо дивилися за україномовні тексти. Вважали націоналістичними. КДБ переслідувало через музику. Пішов грати в ресторан. Заробив на дорогу професійну гітару, яких у Союзі було мало. На ті гроші міг машину купити.

×