Кілька діалогів із білорусами й росіянами на відпочинку в Шрі-Ланці

– Почему это украинцы считают Лукашенко диктатором? Всем белорусам он нравится. У нас чисто, спокойно. Я вот, например, могу без опасений идти домой в любое время суток и на 100 процентов уверена, что никто меня не изнасилует, не даст по голове и не ограбит. Преступности нет, зарплату платят. Что еще надо для комфортной жизни? – реагує 30-річна Анна з Мінська на моє запитання: чи вважають білоруси Олександра Лукашенка диктатором. Вона – стрижена під каре блондинка. Сидимо поруч у літаку з Києва в Коломбо, столицю Шрі-Ланки. Анна з матір'ю 55-річною Іриною вибралися на острів у відпустку. Батько залишився вдома, бо не любитель екзотичних країн. Торік літали на Кубу, тур купували через Москву.

– Летели новым самолетом "Аэрофлота". Тихий такой, вообще не слышен этот ужасный шум моторов, – киває на літак МАУ, виліт якого через поломку затримався на 6 год.

– Чому літаєте через Москву? Із Мінська хіба нема турів? – цікавлюся.

 

– Есть, но только через Москву, Киев или Вильнюс, – відповідає. – Наша "Белавиа" летает в Киев и Москву. Других рейсов в стране, по сути, нет. Сейчас белорусы чаще летают через Киев. Так удобнее по стыковкам, от вас больше маршрутов на Запад, да и экономнее. Вот этот получил­ся на 800 долларов дешевле, чем из Москвы.

Про російську політику не говорить. Каже, аполітична.

– Мне все равно, что там у них и как. Вот у нас стабильность, и это круто. А что? Лучше, как у вас, – Майданы? Не понимаю, зачем вам это? Революции какие-то…

– Ну, чего ты так, – Анну перебиває мати. Помітно, що жінці ніяково через позицію доньки. – Люди, наверное, не с добра на улицы выходили?

– Мам, ты серьезно? – донька підвищує тон. – Ты считаешь, что в XXI веке надо майданить вместо того, чтобы жизнью наслаждаться? Посмотри, что у них происходит. Помнишь, я тебе историю рассказывала, что знакомые поехали в Украину на машине и в Черниговской области на трассе их остановила не то полиция, не то непонятно кто. Какие-то гопники, короче. Сказали платить 400 долларов или машину отберут. Ребята заплатили. А что было делать? И ты считаешь это нормальным?

– Дивно. Таку саму історію я чула років зо два тому в Ризі. Це з вашими близькими знайомими таке трапилося, чи ви по телевізору почули? – перепитую.

– Это фейсбучные знакомые перепост сделали, вот я и прочитала. У вас там такое творится, что вполне может и правдой быть, – каже Анна.

– Господи, как же здесь жарко, ужас! И зачем только мы сюди приехали? – з півтори години ниє до свого чоловіка блондинка в автобусі, яким їдемо в курортне містечко Ваддува. Пізніше дізнаюся, що вона з Білорусі, звуть Анастасія, 27 років. Її чоловік Амір – іранець, на початку 2000-х перебрався до Мінська. Вчився там на стоматолога.

Амір слухає дружину й час від часу кидає:

– Дорогая, потерпи чуть-чуть. Ну что ты, как ребенок?

 

Знайомлюся з ними ближче під час екскурсії по річці Бентота-Ганг. Розпитують, як живеться в Україні, адже четвертий рік воює і має економічний спад.

– Якщо працюєш і не ниєш, то все гаразд, – відповідаю.

– Ой, а в Беларуси этот Лукашенко не дает заработать, – каже Амір. – Вот у нас в Иране стоматологи по пять тысяч долларов имеют. Минимум. А в Минске еле две тысячи можно натянуть. Свой кабинет открыть нереально, лицензию не получишь. Решить вопрос тоже нельзя. Работаю в государственной клинике. Грубо говоря, лечу зубы пенсионерам. Но в частном порядке принимаю тоже.

– Чому в Іран не пере­їжджа­єте? – за­питую.

– Ты что? Что я там делать буду? Сидеть дома днями и ждать мужа с работы? На улицу не выйдешь без паранджи. Никогда! Я там жила два года, растолстела так, что в зеркало на себя страшно было смотреть. Хорошо забеременела и уговорила мужа рожать в Минске. Вот уже три года живем у меня. Не, я туда ни ногой, – категорично хитає головою Анастасія.

– Разве тебе было так плохо? – запитує Амір.

– Скучно ужасно! У них очень классно, если в гости приедешь. Добрее людей не видела. Это только кажется, что страна типа закрытая, мусульманство, женщины в парандже… На самом деле там все продвинутые. Очень любят стиль американский. Дома такие, как в американских фильмах, – розповідає Анастасія. – Мужчины щедрые. Никогда для жены ничего не пожалеют. Украшения? Да какие хочешь. Камни всякие дорогие большущие дарят. Не так, как у нас, жлобы. Да и у вас, наверное, так же. Это русские немного щедрее.

Шрі-Ланка – острів-держава в Індійському океані. Клімат тропічний – дуже спекотно й волого. В обідню пору доходить до 45 гра­дусів. В іноземних туристів часто виникає алергія на сонце. Набрякає обличчя, піднімається температура.

Кругом – зелено, все аж буяє. Із травня по жовтень – сезон дощів, можуть іти днями. Однак температура повітря не опускається нижче 30 градусів.

Середня зарплата – 25 тис. рупій. Це 6 тис. грн. Мінімальна, на наші гроші, може бути і 500 грн. Ціни вищі, ніж в Україні, приблизно в півтора разу. Обід на одного обійдеться мінімум у $5. Це велика порція рису й овочі. З рибою коштуватиме до $10. Правда, порції може вистачити на двох. Фрукти дешеві, кілограм бананів чи манго – 15 грн. Вони ростуть майже в кожному дворі, як в Україні яблука й груші.

2004-го острів накрило цунамі. Тоді загинули майже 30 тис. осіб. У пам'ять про це на виїзді з курортного містечка Хіккадува спорудили пам'ятник. Неподалік, у селищі Пералія, 15-метрова хвиля змила переповнений проїжджаючий поїзд. Загинуло до 2 тис. осіб. Ця залізнична катастрофа вважається найбільшою у світі.

– Так много людей погибло потому что был Рождество. Много туристов тут был, – пояснює гід. Туристів возить білим мікроавтобусом. – Сейчас рашин турист тут немного. У них кризис в стране, не так много экскурсии берут, как раньше. Там война у них, Раша и Юкрейн – тыдж, – зводить кулаки докупи.

Коли чує, що я з України, вибачається.

– Мадам, я не хотеть вас обидеть. Я не знаю, где именно находится Юкрейн. Слышал по телевизору, что война. Раша приезжает, говорит война. Юкрейн приезжает, говорит война. У нас люди не знают, где это и что это. Раша знают. Их много у нас, побольше, чем Юкрейн.

– Крым всегда был российским. Всегда! Что бы ни говорили – дорого там, сервиса нет, добираться неудобно, но на майские все туда поехали. Я хотела купить, но ни одного билета не было, – розповідає чоловіку на пляжі фарбована блондинка років 45. Йому – під 60. Слухає і киває головою. Не підтримує жінку, але й не заперечує їй.

Побачивши мене з кульком фруктів, блондинка починає розпитувати:

– Ой, а где вы были, что там такого вкусненького купили? – цікавиться, не зводячи очей із пакета.

Звідти стирчать ананаси. Їх продають по півтора долара.

– Ходила на ринок, купила фруктів, – відповідаю українською.

Жінка, не сказавши й слова, різко збирає свої речі й переходить на лежак за метрів 30 від нас. Решту вісім днів відпустки обходить і навіть не дивиться в наш бік.

З відпочивальників із колишнього Радянського Союзу понад половина – росіяни, ще чверть – туристи з Білорусі, решта – українці.

Їдемо з двома парами росіян на південь острова подивитися містечка Хіккадува та Унаватуна. Лариса та Валерій із Підмосков'я, обом на вигляд – під 45. Інша пара з Ярославля, на Шрі-Ланці проводять медовий місяць. Росіяни обговорюють рівень зарплат, ціни на продукти в магазинах, скаржаться на падіння доходів.

– Не знаю, как дальше будет. С женой в прошлом году в Мексику съездили, а в этом на Шри решили. Это дешевле где-то на тысячу долларов. Теперь не так легко эти деньги заработать, экономим. В следующем году вообще в Египет полетим, если нашим туда разрешат, – каже Валерій.

– Черт знает что творится! – каже інший чоловік. – Жить стало тяжело, жить стало трудно. А главное – никто не знает, как будет дальше.

До Києва повертаємося через 12 днів перебування на острові.

В аеропорту Коломбо виявляється, що зламалася система реєстрації, тому на жоден рейс пасажирів не реєструють. У терміналі хаос. Врешті система запрацювала. Розсідаємося в літаку, готуємося до зльоту. І тут у гучномовець капітан судна каже, що виліт відкладається на невизначений час через технічні несправності. Ще 5 годин чекаємо, доки відремонтують кнопку на табло, що не засвітилася перед зльотом.

За 10 годин приземляємося в Києві. У терміналі зустрічаємо наших білоруських знайомих Анастасію та Аміра, поверталися одним рейсом. Вона запрошує до себе в гості, у Мінськ. Але за два тижні видаляє мене з друзів на Facebook.

×