четвер, 21 жовтня 2010 13:42

"За подружню зраду жінок саджають до в'язниці на сім років"

Тиждень провели в Афганістані географ Роман Лозинський та фотограф Маріан Стрільців

День перший

До Афганістану потрапляємо з Таджикистану поромом через прикордонну річку П'яндж. Двоє чоловіків у довгих сорочках, чорних жилетках і чалмах американськими міні-бусами відвозять на прикордонний пункт - будинок без вікон і з умовними дверима. Ведуть довгим коридором. По обидва боки кімнати, схожі на катакомби. В останньому кабінеті чекає паспортист. Стіл, невелика шафа й бліде світло. За нами заходить ще один чоловік і зачиняє двері. Відчуваю себе, наче в американському кіно. Прикордонник переглядає дорожню грамоту із записом, що ми приїхали вивчати культуру, ставить трикутний штамп у паспорт - і ми в країні.


У перші хвилини шокує шалений рух на вулиці. Рухаються всі зусібіч: той продає хустки, інший кричить, хтось махає руками, жебракує, ремонтує машину, їздить на мотоциклі, п'є чай, сміється, ріже м'ясо. І ніхто ні на кого не зважає.


На таксі їдемо в Кундуз, де живе українець Василь. Залишився там після афганської війни. Прийняв іслам, одружився з місцевою, працює таксистом. Дорога проходить через пустелю. Вітер закручує піщані міні-смерчі, і водій часто зупиняється, щоб пропустити хвилю пилу. Чи не на кожній поліцейській варті перевіряють наші речі.


У Кундузі Василя всі знають, але нам не щастить - він на роботі. Проте не можемо чекати до вечора, треба їхати ще 220 кілометрів до іншого міста - Мазарі-Шаріфа. Воно вважається священним для паломників. Там ніхто не воюватиме, бо рівнина.


Зняли в Кундузі дешевий номер у готелі - 15 доларів із людини плюс сніданок. Готель у будинку якогось міжнародного центру допомоги. На подвір'ї величезні купи горіхів - гуртовий базар. Їх зважують, пересипають, продають - гомін неймовірний.


Першочергове завдання - обміняти валюту. Йдемо спочатку до банку, але там направляють на базар. Валюту тут продають, як будь-який товар. На вітрині стоять пачки доларів, євро, іранських ріалів, пакистанських рупій. Безпосередньо в продавця дізнаємося курс. Він дуже занижений, тому йдемо до іншого прилавка. Справжній курс ми знаємо. За кілька хвилин міняйли на базарі починають за нас битися.


Базар не схожий на ті, що показують у фільмах про Азію: нема прилавків зі спеціями, килимами, лампами з джином. Продають в основному одяг і підроблену техніку, чомусь багато годинників. Висить корова, господар зрізає з неї шматки м'яса на продаж. А поруч мотосервіс: розібрані мотоцикли, купа запчастин і мазут. Біля нього - ларьок із паранджами й крамниця з пошиття одягу.

 

День другий

Ми проспали єдиний автобус на Мазарі-Шаріф. Виходимо на трасу, щоб їхати автостопом. Але всі водії просять гроші, таксисти називають захмарні ціни. Нарешті зупиняється пристойна машина: водій без бороди, одягнений у нормальні джинси, з хустиною на шиї, і каже "8". Перепитуємо кілька разів, чи справді має на увазі "ашт долар" за 220 кілометрів дороги. Бо здається, це надто дешево.


Їдемо 150 - 170 кілометрів на годину, дорога широка, гарно розмічена. Обабіч глиняні сільські хатини, безліч мотоциклів-вантажівок і переповнених автобусів. На узбіччі валяються уламки бронетехніки. Трапляються написи на стінах HALO Trust - американської організації, що займається розміновуванням і ліквідацією наслідків війни, а також їхні джипи з саперами. Але відчуття гарячої точки немає. По дорозі бігають діти, жінки в паранджі.


У Мазарі-Шаріф прибуваємо по обіді. Дістаю 8 доларів, і починається: "Які 8? Я мав на увазі 80!" Виявляється, афганці мають звичку називати цифри в десятках, коли зрозуміло, що це не можуть бути одиниці. Показую блокнот, у якому він написав "8", - нічого не допомагає. Тим часом збирається натовп. Нас обступають так, що рух автомобілів майже перекрився. Поліцейським, які приїжджають незабаром, байдуже до наших розбірок із водієм. Вони починають палицями розганяти глядачів. Шоу триває півгодини, ми збиваємо суму до 50 доларів.


Роздратовані сідаємо на узбіччі перевести подих. Підходить хлопчина років із 17 - у джинсах, чорній стильній сорочці, з гелевою зачіскою в стилі Енріке Іґлесіаса. Добре розмовляє англійською. Звати Шапфур. Запрошує до себе. Він живе на окраїні з матір'ю та двома братами, батько працює в Кабулі. Дорогою розказує про школу, режим талібів і як усе змінилося, коли вони втратили владу. Тепер дівчата ходять до школи, можна не носити бороди, жінки гуляють містом без супроводу чоловіка, за крадіжку не відрізують руку.


Околиця міста - район з одноповерховими глиняними будинками. На широких вулицях продають фрукти, печуть хліб, сплять і грають у футбол. Брати Шапфура теж розмовляють англійською. Мати не показується, тільки щось розпитує з іншої кімнати. Щойно повечеряли - до хати заходять двоє чоловіків у цивільному. Представляються працівниками служби безпеки й розпитують, чому ми зупинилися тут, а не в готелі. Переконують, що це задля нашої безпеки. Перевіряють документи і йдуть.

 

День третій

Зранку наш афганський друг збирається в майстерню одягу - вишиває на костюмах і сорочках. До його крамнички треба їхати на таксі. Водій під'їжджає до зупинки, кричить напрям, і до нього сідають усі, кому по дорозі. На задньому сидінні опиняється п'ять, біля водія - троє чоловік. Стара Toyota везе нас у центр.


Ніяк не можемо звикнути, що всі жінки й дівчата з 12 років з голови до п'ят запнуті чадрою. Коли розмовляють по мобільному, щосили притискають його до вуха. Чоловіки ходять у традиційному одязі, шиють його на замовлення.


Спека дужчає. Купуємо Sprite, Cola і Fanta, але вміст пляшок не відповідає етикеткам. Виявляється, тару можна здавати для повторного використання. А місцеві бізнесмени, не розбираючи, ллють напої в ту пляшку, яка потрапить під руку.


Зате приємно вражає морозиво. Його роблять на очах у клієнта. Всі складники наливають в ємність і занурюють її в іншу, наповнену льодом. Тоді продавець щосили тре цього баняка об лід, доки суміш не заморозиться.


Біля мечеті, яка сяє блакиттю, лягаємо в затінку на лавці - перечекати спеку. Якийсь чоловік пропонує гашиш. Бігають діти, які тут працюють із 6 років - продають щось, чистять взуття, надають дрібні послуги.

 

День четвертий

Ще затемна сідаємо в автобус до Кабула. Через 50 кілометрів один із пасажирів здіймає галас. Кричить на весь автобус на фарсі, решта його підтримує. Теракт, пограбування, таліби? Виявляється, це був заклик до молитви. Водій зупиняється на узбіччі, всі, крім нас, виходять, розкладають хустки на піску й починають робити вранішній намаз.


Кабул - це величезні жовті квартали на схилах гір і ще більша метушня. Правил дорожнього руху практично немає. На перехресті з круговим рухом їздять і за, і проти годинникової стрілки, на колір світлофора не зважають. Вантажівки й легковики  пістряво розмальовані. Кожен водій намагається прикрасити авто якомога пишніше.


У Кабулі вперше по-справжньому побачили афганок. Вони красиві: виразні очі, темне волосся, смагляві, щиро усміхнені обличчя. Жінки в столиці хочуть бути сучасними, беруть приклад з іранок і туркень, навіть одягають джинси. Але поверх носять короткі спідниці, щоб не було видно живота й сідниць. Й неодмінно покривають волосся хусткою. Якщо афганка покаже волосся, поліція може побити її прямо на вулиці. За подружню зраду жінок саджають до в'язниці на сім - десять років.


Повертаємося до затишного Мазарі-Шарифа. До нашого товариша Шапфура прибиваємося вночі. Кидаємо рюкзаки під дверима й лягаємо спати.

 


День п'ятий

Уранці Шапфур перепрошує, але більше не може прийняти. Знову приходили працівники служби безпеки, розпитували про нас і казали, що в сім'ї можуть бути проблеми. Допомагає знайти дешевий готель. Знімаємо номер за 20 доларів на двох.


Увечері хлопець тягне нас на дах сусіднього біля готелю будинку. Тут стоїть старе ліжко й величезний біґ-борд із рекламою мобільного оператора. Видно все місто: з одного боку - голуба мечеть, з іншого - базар і новобудови.


За деякий час Шапфур планує перебратися до батька в Кабул, де є постійний доступ до інтернету. Тому дає свій e-mail і просить написати, коли повернемося додому. Він розуміється на комп'ютерних брендах, подобається фірма Dell.

 


День шостий

На обід захотілося гречки з рибою, і ми розпалюємо примус прямо в номері. Шапфур жартує, що готель загориться, а всі подумають, що це теракт.


Увечері виїжджаємо до аеропорту. Рейс літака на Герат  о п'ятій ранку. Це одне з найтепліших міст країни.

 

День сьомий

Приземлилися. В аеропорту стоять літаки NATO, їздять туди-сюди австрійські бронетранспортери. Широка довга вулиця, чисто й спокійно. Відчувається вплив сусіднього Ірану.


Знаходимо готель за 10 доларів на двох. Посеред ночі хтось голосно починає стукати в двері й кричати. Зробилося страшно. Виявилося, це ходив чоловік із рецепції й перевіряв, чи всі є в номерах.

 

День восьмий

У Гераті є один банкомат на все місто. На вході в банк мене перевіряє охорона, потім проводять в окрему велику кімнату, в центрі якої стоїть банкомат. Зачиняються двері, я залишаюся сам.


На обід рушаємо до чергової "кебабної точки". Аж нас перепиняє чоловік - в Афгані можуть запросто з тобою заговорити на вулиці й запросити в гості. Незнайомець дізнався, що ми українці й зрадів: він бував у нас і його гостинно приймали. Запрошує на заручини свого брата. Саме туди, каже, йду.


На заручинах хлопець знайомиться з дівчиною. Але це відбувається десь за стіною. Гості цього не бачать, сидять в окремій залі без молодих, їдять і п'ють щось безалкогольне. Жінки мають свою залу, чоловіки - свою. Нас пригощають солодощами й фруктами, сидимо та спостерігаємо. Музиканти грають, дехто починає танцювати.


Церемонія виходу до гостей заручених затягується, і ми прощаємося - поспішаємо на вечірній літак. Брат нареченого каже, що його приятель їде до іранського кордону. Його звуть Доктором, бо має посвідчення медика й може перетинати кордон за спрощеною процедурою.


Іран - найрозвинутіша країна в регіоні. На неї рівняються, як ми на Євросоюз. Щоб пройти перевірку, ми з Доктором розділяємося. Нам швидко повертають паспорти, речі не дивляться. Чекаємо, чекаємо, а Доктора нема. Уже починає смеркати - і ось нарешті його машина. Виявляється, він контрабандою перевозить мобільні телефони, і лише зараз вдалося проскочити. Заїжджаємо в провулок і починаємо розпихати ці телефони під обшивку в салоні, у підголовники, сидіння, під килимки на підлозі, під капот і багажник. Доктор тішиться, що ми з ним, бо при кожній зупинці поліція звертатиме увагу насамперед на нас.

Зараз ви читаєте новину «"За подружню зраду жінок саджають до в'язниці на сім років"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути