Хімічну отруту випробовували на кроликах
Я народився 1941-го. Батьки записали роком пізніше. Тоді всіх чоловіків забирали на війну. Тата не взяли, бо недобачав. Німців він ненавидів. Однієї ночі п'яний ішов вулицею. Попросив вартового закурити. Доки той ходив по вогонь, батько зняв пасок і забіг у казарму, де спали німці. Бив, по чому попадав. Солдати його зв'язали. Віддубасили так, що кров із носа й вух летіла, і викинули на дорогу. Зранку староста попросив матір забрати чоловіка додому.
Влітку 1945 року восьмеро солдатів поверталися з війни через наше село. Зупинилися біля двору. Баба Марія вгостила їх молоком і млинцями. Один високо підняв мене над головою і подарував червону зірку. Носив її до п'ятого класу.
У селі після війни всі сіяли коноплі. Замочували в Південному Бузі, сушили й вибивали. Робили з них рядна, полотна. В мого діда Григора стояв верстат. Ткали килими, шили сорочки, штани. Фарбували бузиною. Одяг ставав оранжевий, коли висихав.
До 6 років ходив босий, без штанів і трусів – так бігали всі діти. Перші штанці пошила тітка Гафійка зі старої бабиної сорочки. Коли після війни відкрили школу, до першого класу пішли діти різного віку. Батько пошив мені туфлі з поношених чобіт, а на зиму ще підготував чоботи. Інколи ховав їх. Казав, не треба йти до школи, бо вчені йому в родині не потрібні. Я потай читав вечорами при свічці.
Зі школи приходив із синім язиком. Батьки купили зошит, ручку з пером і чорнильницю, п'ять хімічних олівців. Слинив їх, щоб писати.
Вранці біля школи дітям видавали черпак юшки з гороху з гіркуватим присмаком. І шматочок житнього кислуватого хліба завбільшки з дитячу долоню. Тої баланди і самому хотілося з'їсти, і матері залишити.
Найважчою була зима 1947-го. Мати топила хмизом і соломою. В хаті було сиро. Вікна маленькі, стіни вкриті памороззю. До стіни прибитий портрет Сталіна, вирізаний із газети. Дивився на нього й думав: коли ж отримаю цукерки – мама казала, що він привезе їх із Москви.
У лютому закінчились олія, крупа, борошно, картопля. Цукрові буряки мати запікала в печі. Снігу випало по самі вікна. 20 градусів морозу. Батько лежав з опухлими ногами, а потім піднявся й кудись пішов. Повернувся надвечір. Свої хромові чоботи виміняв на п'ять склянок ячменю. Мати взялася молоти на жорнах. Коли вийшла по солому, я встав. Крупа виявилася така добра – більше половини з'їв. Мати як повернулася, заплакала. Мене не били. Хоч батько був запальний, тільки махнув рукою.
У березні люди масово вмирали. Коли на Південному Бузі став танути лід, річка вийшла з берегів. Бігали по рибу з відрами, кошиками, мішками, торбами. Ловили верховодок, кобликів, щук і линів. Мій дід Григор зробив із верби човна. Плавав поміж крижин і закидав сітки. Рибу варили, бо смажити не було на чому. Батько підказав матері помастити сковорідку солідолом, яким колеса від воза змащують. Страва вийшла гіркувата. Та я мовчав, щоб тато не забрав.
Коли проросла трава, різали лободу. Перемішували з вареними мідіями, які ловили в Бузі. Мати робила котлети. То вже вважалося хорошою стравою.
Бабу Марію поховали напівживою. Вже не вставала і не могла їсти. Коли мати йшла в колгосп на роботу, я мав бабцю напувати. Якось повернулася і спитала, як баба. Я пішов подивитися. Взяв за ногу – мовчить, смикнув за руки – мовчить. Вигукнув: "Бабі кінець". Із легеньких дощок сусід збив домовину з кривою кришкою. Нарядили в якусь спідницю і відспівали. На цвинтар везли підводою через село. Дорогою люди почули, що баба хропе. Прислухалися – жива. А хтось вигукнув: "Ну і що? То вмре". Баба хропіла до самого цвинтаря. Коли труну опускали, зсунулась у ямі й стала боком – головою донизу. Люди мовили: "Хай Бог простить, закопуйте".
У серпні 1947 року на полі за селом із хлопцями збирали колоски. Я набрав цілий букет. До мене під'їхав на коні здоровенний худорлявий дядько. Тримав гарапник, схожий на батіг. Схопив за чуба й підняв перед собою: "Ще раз спіймаю – вб'ю!" Ті колоски видер, а мене відпустив. Хотів гарапником влупити, та я відскочив. Заплаканий побіг додому. Так злякався, що трясло до самого вечора.
Батько мав міцні руки. З дощок ними витягував заржавілі цвяхи. У селі його вважали бандюганом. Іноді я жалівся, що хлопці в школі побили. Він казав: "То шо, не можеш взяти шпичку і в живіт всадити?"
Батько й мати за рік роботи в колгоспі отримали по мішку ячменю та пшениці, майже 10 кілограмів цукру. Цього вистачало до Різдва. Наприкінці 1950-х видавали ще насіння соняха, з якого чавили олію.
У селі жив ще один Микола Сарахан. Він був Пантелеймонович, а я – Микитович. Він закінчив школу зі срібною медаллю й вступив до медінституту. Я не мав таких привілеїв. Мусив рік працювати в колгоспі. Пішов у тракторну бригаду. За рік Микола приїхав на канікули. Пішли купатися. Він намагався перепливти річку й став тонути. Коли я його витягнув на берег, уже був синій. Та таки врятував. Тоді сказав: "Більше у воду не лізь". Того літа я поїхав до Києва подавати документи, а він утонув.
Свої перші гроші заробив на птахофабриці в столиці. За 87 рублів купив костюм, сорочку.
Наступного року теж не вступив до університету. Дізнався, що в медичному училищі недобір. Пішов туди. У студентській столовій чай, хліб і гірчицю давали безкоштовно. Мав 12 рублів стипендії. В автобусі часто їздив зайцем. Навідувався на птахофабрику. Там хлопці час від часу мені півня рубали. Напихали в пазуху яєць. Умудрявся за раз узяти 40 штук.
В армії я був старшим санінструктором. Наш полк стояв на околиці естонського міста Кохтла-Ярве. 1966 року послали на полігон у Калінінградську область. У перші дні посадили за книжки – вчили, як випробовувати отруту на тваринах. На п'ятий день почали прибувати підрозділи хіміків із різних частин Прибалтійського військового округу. З півсотні чоловік. Наказали всім одягти захисні костюми, чоботи, рукавиці, протигази. Ті хіміки привезли ампули із зарином і зоманом – рідинами нервово-паралітичної дії, без кольору й запаху. Літом отрута тримається в повітрі кілька годин, взимку – пару днів. Від зоману людина сильно пітніє, голова паморочиться, тече слина. А тоді розбиває параліч і настає смерть. Ці отрути можуть проникати з повітрям усюди. Піддослідними стали 20 кроликів. У їхній бік розбризкували отруту з ампул. За 15 хвилин лежали на траві напівмертві, тільки лапами дриґали.
На другому році служби розміновували територію під містом Нарва. Я мав поїхати в частину, аби поповнити запас медикаментів. Зупинився біля хутора взяти води й сірників. Зустрів місцевого, в якого захворіла донька 14-річна Мільвіль. Оглянув їй живіт, визначив гангренозний апендицит. Службовою машиною відвіз до лікарні. Діагноз підтвердили й прооперували. За місяць той естонець привіз могорич – вино, ковбасу, самогон, хліб. Солдати влаштували гулянку.
На весілля з першою дружиною Вірою найняли духовий оркестр. Моєму товаришу музикантові Гриші Радіончику на святкуванні стало зле. Коли йшов із весілля, сказав: "Я йому ще дограю".
Із Вірою в нас не виходило народити дитину. Думали всиновити. Доки вчився в Одесі, до неї став ходити один чоловік. Мені казали, проте я не вірив. Попросив знайому простежити. Розповіла, що він пізно приходить до Віри та йде на світанку. Бачила, як цілувалися. Як приїхав додому, попросив, щоб за дві години її не було вдома.
Жінка, яка стала моєю другою дружиною, була гостею на першому весіллі. Ліда на 15 років молодша. Вона сирота. Жила бідно, але намагалася чимось пригостити. Досі згадую суп із великою кількістю моркви. Щоразу виглядала мене на платформі. Приходила туди навіть тоді, коли я не мав приїхати. Зрозумів, що це жінка для життя. За 10 років після першого одруження Гриша Радіончик грав на моєму другому весіллі з тим самим духовим оркестром.
3 
35413
Коментарі