Вівторок, 21 травня 2019 11:05

"Параджанов спав на голих пружинах, вкритий своїм єдиним демісезонним пальтом"

Іван Миколайчук пригощав Marlboro цапа, який знявся у фільмі "Вавилон ХХ"

Дивитися кіно в дитинстві ходив у сільський клуб. Перед цим там натягували велике простирадло, плівку крутили майже вручну. Перші враження – це кадр з якимсь собором, ченцями. Я перелякався і втік із клубу.

У кіно я прийшов завдяки фотографії. У школі попросив батьків подарувати фотоапарат. Цей процес захоплював. Цифрові технології – великий плюс. Але пропало таїнство, коли проявляєш плівку в темряві при червоному ліхтарі.

  Юрій ГАРМАШ, 72 роки, кінооператор. Народився 22 лютого 1947 року в селі Ковалівка Шишацького району на Полтавщині. Батько був учителем історії, мати – домогосподаркою. Нащадок шведського короля Карла ХІІ, за родинною легендою. Школу закінчив із золотою медаллю. Операторське відділення Всесоюзного інституту кінематографії у Москві – з червоним дипломом. Працював на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Оператор-постановник близько 40 художніх фільмів. Зокрема, стрічок Івана Миколайчука ”Вавилон ХХ”, ”Така пізня, така тепла осінь”. Востаннє знімав 2012 року – короткометражку ”Перекотиполе”. Викладає фотографію в Київському національному університеті культури і мистецтв. У квітні 2019-го отримав національну премію ”Золота дзиґа” за внесок у розвиток українського кіно. Лауреат літературного конкурсу ”Коронація слова” за літературний сценарій ”Тисяча снопів вітру”. Любить рибалити на Ворсклі. ”Ловиться здебільшого карась. Дражню друзів на Facebook фотографіями зі смаженою рибою”. Із дружиною Валентиною мають трьох дітей: 46-річну Ярославу, та 44-річну Ольгу та Дмитра, 30 років. ”Син працює у продюсерській групі на проекті ”Холостяк”. Дівчата – у сферах, далеких від мистецтва, але люблять його”. Живе в Києві
Юрій ГАРМАШ, 72 роки, кінооператор. Народився 22 лютого 1947 року в селі Ковалівка Шишацького району на Полтавщині. Батько був учителем історії, мати – домогосподаркою. Нащадок шведського короля Карла ХІІ, за родинною легендою. Школу закінчив із золотою медаллю. Операторське відділення Всесоюзного інституту кінематографії у Москві – з червоним дипломом. Працював на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Оператор-постановник близько 40 художніх фільмів. Зокрема, стрічок Івана Миколайчука ”Вавилон ХХ”, ”Така пізня, така тепла осінь”. Востаннє знімав 2012 року – короткометражку ”Перекотиполе”. Викладає фотографію в Київському національному університеті культури і мистецтв. У квітні 2019-го отримав національну премію ”Золота дзиґа” за внесок у розвиток українського кіно. Лауреат літературного конкурсу ”Коронація слова” за літературний сценарій ”Тисяча снопів вітру”. Любить рибалити на Ворсклі. ”Ловиться здебільшого карась. Дражню друзів на Facebook фотографіями зі смаженою рибою”. Із дружиною Валентиною мають трьох дітей: 46-річну Ярославу, та 44-річну Ольгу та Дмитра, 30 років. ”Син працює у продюсерській групі на проекті ”Холостяк”. Дівчата – у сферах, далеких від мистецтва, але люблять його”. Живе в Києві

Я навчався в московському ВДІКу. На практику пішов на фільм Леоніда Осики "Захар Беркут". У картині грали Кость Степанков, Броніслав Брондуков, Іван Миколайчук. Потрапити в таку команду було великою удачею. Сцени частково знімали у Львівській області. Потім у пошуках натури переїхали в Киргизію. Там часто фільмували високо в горах. Коли поверталися зі зйомок, заїжджали в аул і брали ящик шампанського. Пересувалися автобусом чернігівського виробництва. Амортизації не було, нас кидало і трясло. Розливали в салоні шампанське в якісь гранчаки, потім Іван Миколайчук починав співати, а за ним і інші підхоплювали. Над киргизькими горами звучали українські пісні.

Моя друга операторська робота – фільм "Серед літа" Василя Ілляшенка. У головних ролях знялися Кость Степанков і Богдан Ступка. На кожній картині оператор шукає колористичне рішення. Я не думав тоді про прапор України. Просто для мене поєднання синього й жовтого – одне з найгарніших. Багато кадрів було в цій колористиці. В одній зі сцен Степанков, який грав голову колгоспу, лежав із коханкою в ліжку а-ля Людовик XIV. Блакитні стіни й великий букет жовтих квітів біля ложа. До нас були претензії: як могли так показати героя соцпраці та ще в синьо-жовтих кольорах.

Із Василем Ілляшенком придумували для стрічки деякі сни, які бачили герої. Один із них: персонажу Богдана Ступки сниться, як на зеленому моріжку лежить вишитий рушник, а по ньому повзе гадюка. Перед цим художник знайшов вужа і зафарбував йому жовті вушка. Пустили його, і на 12-му дублі він точно, як нам треба, проповз. Коли здавали фільм у Держкіно, нам зауважили: "Розуміємо, що вишитий рушник – це символ України. А що ви хочете сказати змією? Хто це повзе по Україні?" На худраді виступив на захист Василя Ілляшенка. Це була нахабність: молодий оператор сивочолим членам художньої ради щось доводить. Після цього на парткомі мене рік не затверджували на роботі у фільмах.

Моя візитна картка – "Вавилон ХХ". Вдався насамперед завдяки режисеру Івану Миколайчуку. Він дав мені як оператору свободу. Також склався дружний колектив акторів. Усі були заражені бацилою фільму.

Виконавицю ролі Мальви не могли довго знайти. Претендентки були красиві й талановиті. Але не вписувалися в акторський ансамбль пластикою, статурою. Асистент режисера по акторах поїхала з безнадії в Москву. Пройшлася по театрах, переглянула всю акторську картотеку на "Мосфільмі". А ввечері в розпачі та з нудьги пішла на якийсь концерт. На ньому майже заснула. Аж тут на сцені з'явилася актриса, висока, статна і з "африканським" гримом. Коли почала рухатися, роль Мальви була вирішена. Наступного дня Любов Поліщук приїхала до Києва, зайшла в кімнату групи. Усі без слів зрозуміли: Мальва. Потім Люба врятувала мене під час зйомок. Глупої ночі витягла з Дніпра в Новоукраїнці на Київщині. Там бистрина і бетонний берег, слизький від річкових водоростей, що не давали вибратися на берег.

Для зйомок "Вавилону ХХ" потрібен був цап. Він мав постійно ходити за головним героєм – філософом Фабіаном, якого грав Іван Миколайчук. Нам принесли його зовсім малим. Хтось дав цапу сигарету. Він її зжував і став тютюнозалежний. В основному йому згодовували дешеву "Приму" по 14 копійок за пачку. Миколайчук завжди курив Marlboro й інколи пригощав ним козла. Для однієї сцени потрібно було, щоб цап підійшов до Івана. Групу попросили не давати йому цигарок. На зйомках епізоду він швидко занюхав тютюн у кишенях Івана. Коли благав дати, аж копитом його гладив. Вся група аплодувала.

Іван Миколайчук увів мене в коло своїх друзів. Та не все було в наших стосунках ідеально. На картині "Така пізня, така тепла осінь" почалися творчі розходження. Більш як півроку не спілкувалися. Коли на студії Довженка йшли один одному назустріч, то або я звертав, або Іван. А потім якось зустрілися і не стали тікати. Обнялися і сказали: "Все, забули".

  Кінооператор Юрій Гармаш сидить біля паровоза під час зйомок серіалу ”Десь гримить війна” українського режисера Артура Войтецького. Воєнна стрічка вийшла 1986 року
Кінооператор Юрій Гармаш сидить біля паровоза під час зйомок серіалу ”Десь гримить війна” українського режисера Артура Войтецького. Воєнна стрічка вийшла 1986 року

Із режисером Сергієм Параджановим познайомився, коли попросили передати йому сценарій. Тоді до його квартири забіг на дві хвилини. Я був стилягою – у жовтих вельветових штанях, сорочці в червоно-синю смужку, волосся по плечі. Параджанов лежав, бо прихворів. Каже жартома: "А що це ви мені привели за Алена Далдона?"

Коли прийшов працювати на кіностудію імені Олександра Довженка, місць у гуртожитку не було. Дружина вчилася на будівельника в Полтаві. Мене влаштували на квартиру до генеральської вдови – у підвал триповерхової вілли на Печерську. Допомогли з умовою – господиня не повинна знати, що я одружений. Вона мала незаміжню 30-річну доньку і на мене будували плани. На день народження до мене приїхала жінка. Ми поселилися в готелі "Київ". Та через кілька днів нас виселили через масовий заїзд іноземців. Зима, нікуди діватися. Я поїхав до Параджанова. Він пустив і віддав своє місце. Сам спав на голих пружинах похідного ліжка, такого малого, що мусив скрутитися в позу ембріона. Вкривався своїм єдиним демісезонним пальтом.

До Сергія Параджанова часто приходили журналісти, особливо – московські. Вони добре знали: якщо у режисера довго розглядати якусь річ, захоплюватися нею, то вона перейде у твої руки. Часто віддавав дорогі предмети. Якось двоє московських журналістів попередили про свій прихід. Параджанов сказав, що має чачу. "Чачі не хочемо, – відповіли. – Хочемо пива". У режисера був неймовірної краси порцеляновий антикварний нічний горщик. Казав, ніби належав Катерині ІІ. По вінця наповнив його пивом, а зверху кинув кілька сардельок. Це була помста за зухвальство.

Коли французький президент Шарль де Голль приїхав із дружиною в Радянський Союз, вона сказала міністру культури Надії Фурцевій, що хоче побувати в Києві й познайомитися з Сергієм Параджановим. Адже у Франції навіть кінотеатр назвали "Вогняні коні" – так переклали назву "Тіней забутих предків". У тому кінотеатрі щодня їх показували. Параджанов жив на сьомому поверсі. Ліфт і світло були відключені. До приходу першої леді Франції він по всьому шляху до своєї квартири поставив весільні гуцульські свічки і посипав пелюстками троянд.

Коли Параджанова випустили з в'язниці, ми з дружиною допомагали пакувати йому речі для переїзду в Тбілісі. Зовні він змінився, але дух залишився незмінний. Коли жив у нього в Грузії, пішли якось у гості до фотографа Вігена Вартанова. Я вирішив їх удвох зняти на фоні старовинної шафи з красивими тарелями. Віген собі й Параджанову дістав еполети з царських часів. Був у береті. Параджанов теж захотів такий. Питає: "Віген, у твоєї дружини є чорні трусики?" Той приніс. Параджанов зробив із них собі берет.

Актор Лесь Сердюк не мав ворогів, був світлою людиною. Якось на картині "Така тепла, така пізня осінь" він взув нові черевики. Я підійшов і жартома сказав, що все життя про такі мріяв. А я ходив у чорному шкіряному пальті, яким Лесь захоплювався. Після зйомок ми їхали в автобусі. Лесь саме подивився відзнятий матеріал. Йому сподобалося. Раптом розшнуровує черевики. І при всіх дарує мені: "Я їх усього третій раз надів. Бери". Мені нічого не лишалося, як зняти своє шкіряне пальто і вручити йому.

Зараз ви читаєте новину «"Параджанов спав на голих пружинах, вкритий своїм єдиним демісезонним пальтом"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1784
Голосування Чи потрібно відновлювати постачання води з Дніпра в окупований Крим?
  • Ні. Окупанти повинні самотужки забезпечувати окуповану територію
  • Так. Там також живуть люди
  • Потрібно воду продавати задорого
  • Ваш варіант (у коментарях)
Переглянути
Погода