"Мы пекли хачапури для русских солдат. А когда их отправляли в Украину, просили: "Не убивай, сынок"

Що у грузії говорять про війну в Україні

– Девушка, девушка, а вы из Украины? Я сразу понял, что вы не русская. По лицу видно – вы добрая и красивая". Меня зовут Ираклий, – перепиняє на пляжі у грузинському містечку Кобулеті сивочолий чоловік низького зросту, на вигляд років під 70.

Вечір, неділя, заходить сонце, на вулиці близько 20 градусів. Іраклій бавиться з 3-річним онуком.

 

– Ну что там у вас? Бомбят? – питає і, не дочекавшись відповіді, продовжує: Вот суки! У нас ведь тоже стреляли, в 1992–93 годах война была в Абхазии. Русские вмешались, территорию заграбастали, а потом еще раз войной пошли, в 2008-м, – еще захватили. Все, теперь не вернется уже, пока тот в Кремле жив. И если вы, Украина, не выстоите и не победите в этой войне – мы, Грузия, следующие. Вся надежда только на вас. Мы маленькая и бедная страна, не устоим перед таким мощным агрессором. А вы большие и сильные, Запад переломили. Вы для нас – пример.

До грузинських міст Батумі й Кобулеті прилітаю на тиждень – на тренінг із конфліктної журналістики. Його для 21 журналіста з шести пострадянських країн організував IDEM – німецький Інститут демократії, ЗМІ та культурного обміну.

Перше, що впадає в око в Грузії, – величезна кількість жовто-блакитних прапорів на підтримку України. Наші стяги розвішані на балконах помешкань, біля входів у магазини, готелі, крамниці, на задньому склі машин. Чимало автівок з українськими номерами – здебільшого з Донецької, Херсонської та Харківської областей. Проте так само багато чую російську мову з помітним акцентом північного сусіда.

– Грузини так сильно вболівають? Підтримують Україну, але водночас на вулиці чую багато російської мови. Яке загалом ставлення тут до росіян під час війни з Україною? – запитую Іраклія.

– Много россиян к нам переехало в марте-апреле. За наличку покупали жилье. Из-за этого цены взлетели. Сейчас хорошая квартира у нас стоит около 100 тысяч долларов, а до войны едва 50 тысяч за нее давали. А если покупаешь жилье, автоматом получаешь вид на жительство в Грузии. Поэтому да, россиян тут очень много. Но я не встречал зазомбированных. Думаю, раз пере­ехали к нам – значит, не хотят жить в своей зомболяндии, – пояснює мій співрозмовник.

Сім'я 25-річної Дарії переїхала до грузинського Батумі в січні – за місяць до вторгнення Росії в Україну. Вони – мати, 12-річний брат і батько-грузин – жили в Херсоні, нині окупованому. Материні батьки навідріз відмовилися залишати рідне місто. В окупації чекають на визволення українськими захисниками.

 

Даша – блакитноока білявка – працює офіціанткою в батумському ресторані. На другий день приїзду заходжу туди скуштувати хачапурі по-аджарському. Замислившись, роблю замовлення українською.

– Ой, як приємно чути рідну мову, – усміхається Даша. – А ми з Херсона. До Батумі в березні багато українців переїхало, але росіян іще більше. Їх тут ненавидять. Гуляємо недавно містом, говоримо між собою російською, а люди нам услід кидають грузинською: "Дивись-дивись, окупанти йдуть". Розвертаємося до них, пояснюємо, що ми з України й це нас окупували. Вибачилися. Але завжди так: щойно чують російську – відвертаються, кажуть услід неприємні репліки. Намагаємося говорити грузинською.

Через те, що сюди масово ринули росіяни, сильно піднялися ціни на оренду нерухомого майна. Якщо в березні-квітні одно-двокімнатну квартиру в Батумі можна було винайняти за 250–300 доларів на місяць, то тепер таке ж помешкання – всі 800. І то ще шукати треба. Українцям тут допомагали й допомагають. Багато готелів у Батумі, Тбілісі селило й годувало безкоштовно. Так місяць і жили. Їжу, одяг приносили. Грузини до нас дуже доброзичливі. Вважають українців друзями.

На п'ятий день у рамках навчального тренінгу їдемо на кордон між Грузією та окупованою росіянами Абхазією, в село Орсантія. Навколо охайних двоповерхових будинків висаджено багато квітів, а на вулицях пасуться свині. На шиї мають дерев'яні обмежувачі, щоб не просовували голів у огорожі.

Від Орсантії до кордону з окупованою росіянами Абхазією кілометрів 4. Саме в це грузинське село в 1992–1993 роках абхазці масово тікали від війни. Потім хтось повернувся, хтось поїхав далі, а хтось залишається тут досі.

Так 1993-го Тінатін Джонжуа, 63 роки, оселилася з чоловіком і двома доньками в будинку культури – двоповерховій споруді в центрі Орсантії. Живе тут уже 30 років. Також у цій будівлі мешкає ще одна біженка з Абхазії. Решта сімей пере­їхала в житло, надане державою.

– Нам было очень сложно. Ничего не было – ни еды, ни одежды. Местные очень помогали поначалу. В Абхазии, в деревне Тобая, у нас остался дом. Мы там выращивали и продавали кукурузу, орехи. Туристов принимали, виноградники были. Муж через год после войны уехал домой, но был очень подавлен и покончил с собой. Я осталась одна с двумя детьми, – згадує Тінатін.

Нині її доньки вже дорослі, мають свої сім'ї та будинки в Орсантії. У кімнаті Тінатін пластикові вікна – тільки тут на весь будинок культури. Решта будівлі зруйнована й мало підходить для повноцінного життя.

Тінантін сподівається, що згодом зможе отримати від держави соціальне житло. Але поки що отримує 45 ларі соціальної допомоги на місяць ($15. Середня зарплата в Грузії – $250. – Країна).

– Если бы мое село освободили, я, не раздумывая, с большим удовольствием вернулась бы домой, хотя у меня там ничего нет, – додає Тінантін.

Місцева активістка Ціціно Біблая, з якою зустрічаємось у приймальні створеної нею громадської організації Egrisi, теж абхазька біженка. Огрядна жінка під 60 через проблеми з очима сидить у сонцезахисних окулярах. Ціціно з братами опинилася в Орсантії 1992 року. Egrisi створила 2010-го, щоб розпочати діалог з абхазькою стороною. Вони досі організовують спільні зустрічі, зокрема з тамтешніми жінками, де обговорюють можливі шляхи для нормалізації відносин Грузії та Абхазії. Але, як зазначає Ціціно, вести діалог заважає Росія. Абхазці бояться відкрито заявляти, що спілкуються з грузинами, бо це їм загрожує репресіями.

 

– Я – гуманист, а еще мать, – пояснює Ціціно. – Поэтому пытаюсь напоминать себе, что у солдат с обеих сторон есть матери, которые не могут им помочь. Что солдаты исполняют приказы политиков. Поэтому мы даже пекли хачапури для русских солдат, которые стояли здесь на границе. Когда их отправляли в Украину, мы тоже принесли им хлеб и хачапури, но просили: "Не убивай, сынок".

– Як ви могли на таке сподіватися? – перепитую.

– Извините, может, эти мои слова не понравятся украинцам, но я гуманист. При этом политику ненавижу. Путина ненавижу! Если сегодня кто-то скажет мне, что он умер, я буду радоваться.

Наприкінці робочого дня з колегами їдемо до кордону Грузії з окупованою росіянами Абхазією. Ці території розділяє річка Інгурі, але сполучає 50-метровий міст, який не діє. До 2017 року ним ще могли ходити місцеві жителі, а потім його закрили з протилежного боку.

На нашому боці стоїть пост грузинських прикордонників, а з протилежного боку – пост російських та абхазьких прикордонників і військових. Із початком великої війни в Україні останніх там поменшало. У день нашого перебування за "зеленкою" з боку Абхазії видно лише колючий дріт.

Цікавлюсь у грузинського політолога й журналіста Аблотія Тенгіза, що про війну в Україні думає грузинська влада. Президент України Володимир Зеленський 1 березня відкликав українського посла з Грузії, бо вона відмовилася запроваджувати санкції проти Росії. Мовляв, це "суперечить національним інтересам" їхньої країни і завдасть більше шкоди грузинському народу, ніж Москві.

Грузія залишилася мало не єдиною країною, перед парламентом якої не виступив президент Зеленський.

– В Грузии у власти нет никаких политиков. Есть олигарх Бидзина Иванишвили, иначе говоря, условный Коломойский, только намного более хитрый, коварный и злой. Разного рода депутаты, премьер-министры и все прочее – это просто антураж, – пояснює Тенгіз.

– У Иванишвили свои интересы, и то, что тебе и всем остальным кажется политикой, – на самом деле просто попытки олигарха сохранить власть, деньги, друзей в России и благосклонность Запада. А правительство, парламент – все это туфта, его бывшие сотрудники, привыкшие к полному подчинению, и еще пара десятков подобранных по принципу беспрекословного подчинения. Поэтому не стоит обращать внимание на то, что они говорят. Они никто, и звать их никак.

– Але ж грузини здебільшого підтримують українців? – перепитую.

– Есть свои ватники, которые не могут сказать: "Украина неправа", у них более хитрый подход: смотрите, дети погибают, разве оно того стоит? Но в целом 80 процентов грузин полностью и без­оговорочно как могут, так и помогают. У меня дома более двух месяцев жила двоюродная сестра жены из Киева с дочкой. В квартире моей жены живет украинка с мамой из Ирпеня. И таких случаев полно. Это самое меньшее, что мы можем сделать для вас. К сожалению, мы реально не можем открыть второй фронт, чтобы вам полегчало, нас слишком мало – 3,5 миллиона, разгромят без особых усилий. А вам никакого толка все равно не будет. Люди это понимают, поэтому стараются вдвойне сделать то, что могут.

А еще мы очень гордимся тем, что около тысячи грузин воюют в Украине. Уже 13 человек погибли, кстати. Так что, когда в Киеве будет парад победы – мы заслужили на нем свое место, несмотря на позицию "местного Коломойского".

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×