Вівторок, 25 лютого 2020 11:38

"Ми з татом їхали за 60 кілометрів, щоб набрати води для чаю"

Сергій Махно носить у рюкзаку нецке і вишиванку

Кілька майстрів ліплять предмети інтер'єру, глазурують і запікають. Керамічна Майстерня Сергія Махна пахне глиною. На полицях сушиться плитка, глечики, тарелі, горнята.

– Бачите, як мідь вигоріла, – архітектор Сергій Махно у чорних штанях-алладінах і світшоті з написом Please call me girl із колегами роздивляється випалену в печі керамічну ванну розміром метр на півтора.

– Це в основному глина, змішана з попелом. При високій температурі вона перетворюється на скло. Колір непрогнозований: може вийти зелений, може – коричневий. На виробах часто утворюються тріщини. Там, – показує на одну з них, – зробимо кінцугі. Це японський метод поєднання шматочків кераміки золотим швом: золото 24 карати і лак. Це найвитонченіша недосконалість.

Автор: Сергій Кадулін
  Сергій Махно звів для своєї родини Shkrub House у селищі Козин під Києвом. Двоповерховий будинок має очеретяний дах і вікно на всю висоту стіни з краєвидом на українсько-японський сад
Сергій Махно звів для своєї родини Shkrub House у селищі Козин під Києвом. Двоповерховий будинок має очеретяний дах і вікно на всю висоту стіни з краєвидом на українсько-японський сад

Донедавна могли робити речі не більше, як пів метра. Деякі складали з частин. У новій печі можемо випалювати вазу метром в діаметрі і півтораметрову ванну.

Майстерня Сергія Махна розташована на території столичного Інституту бджільництва. У сусідньому приміщенні він оглядає покриті глазур'ю вироби, підбадьорює працівників. На підлозі лежить розколота на кілька частин керамічна таріль.

– Лопнула, коли переносили, – пояснює. – Зшиємо металевим дротом і теж зробимо кінцугі.

У наступній залі серед стелажів із керамікою стоять дві чудернацькі глиняні фігурки.

– Це наші дідо – українські обереги, – підходить до них. – Це сім'я. У нього борода у вигляді папороті, а вона тримає папороть. Її звати Кульбаба. Для нього ім'я ще не придумали.

– Грицько може бути, – підкидає ідею кераміст 34-річний Олександр Яровий.

– Тьху ти, Грицько! – протестує Махно. – Кульбаба може причарувати якогось Антипа, чи Архипа.

– Архип уже є.

– Тоді буде дід Соломій. Придумуємо їм історії. Ідеї черпаємо з українських традицій. Осучаснюємо.

Сідаємо поспілкуватися на кухні за чаєм.

Що вважаєте критерієм краси?

– Усі кажуть: який красивий цей хромований чайник. Не для мене. Більше подобається чайник із тріщинками, недосконалою кривизною. Шукав свою красу більше шести років. Вона – у недосконалому, або вабі-сабі.

Вабі-сабі – японське поняття. Як воно поєднується з українською традицією?

– Християнство – це теж ізраїльська тема, а буддизм походить з Індії. Так і ця краса у мене своя, українська.

Позавчора вийшов подихати. Дивлюся: стовп дерев'яний, такий, як стояв у моєму селі років 70 тому. Замість нього поставили бетонний, а його – чорного, потертого, наполовину тріснутого – залишили поряд. Він гарний. У нього може бути нове життя. У мене в кімнаті використано багато старого дерева. Лавку привіз із села років 15 тому. Її на дрова збиралися порубати. У цієї речі великий досвід.

Зараз жіночий ідеал краси – наколоті й нашпиговані штукатуркою дівчата, які по 20 кілограмів важать. Це потворна краса. Для мене гарна жінка – пухленька, витончена, розумна.

Автор: Тарас Подолян
  Сергій Махно, 38 років, архітектор, дизайнер. Народився 21 травня 1981-го в Києві. Батько – водій, мати – домогосподарка. У 15 років захопився графіті. Один із перших графіті-художників в Україні. Оформлював вітрини магазинів і ресторанів. Закінчив Київський університет будівництва й архітектури за спеціальністю ”дизайн архітектурного середовища”. 2003-го створив дизайн-студію Sergey Makhno Architects. Зараз у ній понад 60 осіб створюють архітектурні та дизайнерські проєкти, розробляють і виготовляють предмети інтер’єру. Реалізували близько 600 об’єктів у 21 країні. Любить подорожувати. Побував у 51 країні. Мріє відвідати всі. Захоплюється східною культурою, українською етнічною спадщиною, ­декоративно-прикладним мистецтвом. Колекціонує українську зооморфну кераміку та твори сучасного мистецтва. Має роботи Олега Тістола, Сергія Радька, Назара Білика, Романа Михайлова, Павла Макова, Тіберія Сільваші. Колекціонує вина. На правій руці має татуювання орнаменту полтавського рушника. Найсвіжіша з прочитаних книжок – ”Вабі-сабі” Акселя Вервордта. Живе у будинку Shkrub House у селищі Козин під Києвом. Одружений вдруге. Дружина Влада займається дизайном інтер’єрів та декором. З нею виховує двох синів: 4-річного Хікару і Тадао, 2 роки. Від першого шлюбу має 16-річного Івана, який мріє стати архітектором. Позаторік почав навчатися в художній школі в Римі
Сергій Махно, 38 років, архітектор, дизайнер. Народився 21 травня 1981-го в Києві. Батько – водій, мати – домогосподарка. У 15 років захопився графіті. Один із перших графіті-художників в Україні. Оформлював вітрини магазинів і ресторанів. Закінчив Київський університет будівництва й архітектури за спеціальністю ”дизайн архітектурного середовища”. 2003-го створив дизайн-студію Sergey Makhno Architects. Зараз у ній понад 60 осіб створюють архітектурні та дизайнерські проєкти, розробляють і виготовляють предмети інтер’єру. Реалізували близько 600 об’єктів у 21 країні. Любить подорожувати. Побував у 51 країні. Мріє відвідати всі. Захоплюється східною культурою, українською етнічною спадщиною, ­декоративно-прикладним мистецтвом. Колекціонує українську зооморфну кераміку та твори сучасного мистецтва. Має роботи Олега Тістола, Сергія Радька, Назара Білика, Романа Михайлова, Павла Макова, Тіберія Сільваші. Колекціонує вина. На правій руці має татуювання орнаменту полтавського рушника. Найсвіжіша з прочитаних книжок – ”Вабі-сабі” Акселя Вервордта. Живе у будинку Shkrub House у селищі Козин під Києвом. Одружений вдруге. Дружина Влада займається дизайном інтер’єрів та декором. З нею виховує двох синів: 4-річного Хікару і Тадао, 2 роки. Від першого шлюбу має 16-річного Івана, який мріє стати архітектором. Позаторік почав навчатися в художній школі в Римі

Ви назвали синів японськими іменами. Це сміливий крок.

– Ви не знаєте, скільки це мені коштувало нервів і сил. Дружина і теща протестували. Я наполіг. Хотів передати синам любов і своє відчуття, що вони – інакші.

Подзвонив другу: "Братан, сина назву Хікару". – "Та ти що! Ікарусом?!" Він дочці дав ім'я Маша. Кожен має робити, як відчуває. Немає правильного чи неправильного.

У творчості траплялося стикатися з нерозумінням?

– Щоразу. Думаєте, багато людей розуміють, що ми тут робимо?

Хто ваші замовники?

– Українці, американці, канадці, французи.

Найобразливіше, коли на прохання замовника створювали сім проєктів, а потім поверталися до першого. Багато часу втрачено. Збитки великі. Тому доводиться бути не тільки дизайнером та архітектором, а й психологом, мистецтвознавцем і фізіотерапевтом.

Ваш дім Shkrub House цьогоріч отримав золоту нагороду International Design Awards. Чому дали йому таку назву?

– Коли ми з дружиною тільки почали зустрічатися, називали одне одного Бусінками. Потім – Бу, Бубікус, Бубікус-шкрубікус, і нарешті – Шкруб. Зараз так звертаємося одне до одного.

Дім звів із глини, дерева, каменю, скла й кераміки. Треба було мати три спальні кімнати, кімнату для няні та гостьову. Потім цей функціонал почав обростати дизайном, мистецтвом. У мене була велика колекція глиняної кераміки. Вироби не могли більше жити в коробках, ми їх оселили поряд із собою.

У будинку маємо столики з пеньків. На одній із двох кухонь стільницю замінили дерев'яним столом із барахолки. Він 1935 року, за ним обідали кілька поколінь гуцульської сім'ї.

З вулиці дім закритий бетонною огорожею, але має очеретяну стріху, яку видно здалеку. Із кухні можна вийти у двір через вікно. Все зроблено для легкості прийняття рішень.

Сад виріс на пустирі. Висадив клени й сакури, висипав 250 тонн каміння. З вікон – панорама на весь сад.

Стіни оздоблені старим деревом, на яке ми розібрали 11 покинутих хат. Друге життя для речей – найкорисніше для планети.

Вдома щодня проводжу більш як 12 годин. Там майже завжди можу знайти умиротворення на дереві чи камені.

Як поєднати простоту і мінімалізм сучасного дизайну з колекціонуванням, яке передбачає багато речей, що забирають простір? Як знайти баланс?

– Він усередині. Якщо речі грузять, краще зібрати їх у коробку й жити в пустоті. Якщо людина від цього отримує задоволення, чому ні? Зараз немає канонів. Відчуття – це найголовніше. Людина має порозумітися із собою.

Найближчим часом збудуємо музей, частина кераміки перейде туди.

Я багато речей не можу відпустити. Бо вони колись подобались.

– У мене подібна ситуація. Коли річ стає валізою без ручки, немає сенсу її тягнути. Але якщо хочеться створити історію, то глечик із відбитою ручкою може бути набагато цінніший за новий.

Як ви збирали колекцію?

– У бабусі в селі малим збирав по двору побиті черепки, відмивав і створював експозиції на підвіконні. Я ріс, колекція більшала, переїжджав з однієї винайманої квартири на іншу, і глечики кочували зі мною. Потім були ножиці, старі валізи – чого тільки я не збирав.

Зараз колекціоную українську кераміку і сучасне мистецтво. Постійно в пошуках нових-старих імен. Уже й не пам'ятаю, як прийшла любов до сучасного мистецтва, але перші офорти Олександра Сухоліта купував років 10 тому.

Раніше моя колекція формувалася на емоціях – брав, що подобалося і було по кишені. Зараз поповнюю її усвідомлено й послідовно, консультуюся зі спеціалістами. Але з емоціями продовжую рахуватися – важливо, щоб колекція лишалася моєю, а не просто трендовою чи перспективною.

Останні роки вам було важко балансувати на межі мистецтва і бізнесу, казали ви.

– Мене все більше перетягує в мистецтво. На творчість іде 80 відсотків часу, а на бізнес – 20. Раніше було навпаки.

З яким матеріалом найцікавіше працювати?

– Кераміка – моя пристрасть багато років. Це і посуд, і підлога, і стіни. Глина всеохопний матеріал.

Які найцікавіші форми створювали?

– Плитка Tetrapod. Це форма хвилерізів. Аналога таких плит немає у світі. А створювати те, чого не існує, – найцікавіше. Або по-іншому осмислювати те, що вже є.

Який дизайн ніколи не зробите?

– Для мене жлобство – це кухня з вензелями, покрита акриловими й золотими рамочками. Я не проти дерев'яних панелей або вінтажної кухні у стилі XVIII століття. Але проти несмаку.

Автор: Сергій Кадулін
  Щоб оздобити стіни у своєму домі, Сергій Махно розібрав 11 покинутих хат
Щоб оздобити стіни у своєму домі, Сергій Махно розібрав 11 покинутих хат

У вашій майстерні грає музика для медитацій. Яку слухаєте ви?

– Поєдную класичну, яка мене надихає, із сучасною. Класику почав слухати після 35. До того подобався реп. 20-річки вихваляються: "Я всю ніч не спав". А люди після 40 хваляться: "Знаєш, я виспався!" Цікавить музика, яка заспокоює, бо в житті весь час біганина.

У майстерні палимо ароматичні палички і слухаємо медитативну музику. Українську бандуру нерідко. Наші гончарі грають на цих інструментах і створюють їх.

У житті трошки гавкаю по-москальськи. Раніше вважалося, якщо розмовляєш українською, то – лох із села. А якщо базарив "по-русски" – нормальний пацан. Тож я базарив. А зараз уже розмовляю, як мені хочеться.

Бачу, маєте татуювання на руці.

– У мене на животі нікнейм – МSМ: Makhno Skinny Master. На правій руці 15 років тому набив українського рушника – ще до того, як це стало трендом.

Років 10 тому ми приїхали в Японію. Дорогий готель дозволити не могли. Пішли купатися в безкоштовну міську баню. Заходимо: 17 японців сидять, і ми, троє українців. Заходять двоє густо покритих татуюваннями японців. Усі присутні вийшли. Мій друг, який в Японії живе, прошепотів, що це якудза (мафія, організована злочинність в Японії. – Країна). У них на тілі такі малюнки були, що я витріщився: дракони, люди з мечами. Друг казав: "Не дивися так, бо поріжуть". Та в мене ж немає перед якудза такого страху, як у японців. Та й вони до нас цікавості не мали. Милися хвилин 20. В Японії законом заборонено пускати в міські бані людей із тату. Але якудза нікого не питають.

А вас як пустили?

– Повісив рушник на татуйовану руку, коли заходив.

У вас є речі сили?

– Напевно, ще не знайшов. Але в рюкзаку зі мною завжди японські нецке і вишиванка. Це мої обереги.

Ви колекціонуєте вина. Знаєтеся на цьому?

– Розбираюся. Закінчив курси сомельє, колекціоную вина. Шаную Château Margaux, хоч ніколи не пив, бо дороге – 10 тисяч доларів за пляшку. Подобається етикетка.

Люблю в смаках в'язкість. У французів такі вина дорогі, а в іспанців дешевші: за 1–2 тисячі гривень можна купити пляшку крутого. Подобається і наш український "Колоніст". Коли на курсах сомельє пробував це вино, здивувався, що його роблять українці.

Залюбки п'ю домашнє вино, сливовицю. Зараз тренд у світі – це біодинамічні вина: сидр та інші компотики.

Прищеплюю старшому синові смак до вина. Йому 16, п'є вино зі мною. Це краще, ніж вживатиме якийсь шмурдяк чи водочку з братанами. Хочу показати різницю до того, як він наробить помилок.

Які смаки пам'ятаєте з дитинства?

– Маминого борщу. Смак смаженої картоплі досі люб­лю, але собі її не дозволяю. Смак щавлю і вишні, яку зриваєш з дерева. Мене примушували їх рвати. Ненавидів монотонну роботу, хотілося ганяти, щось малювати. Зараз із задоволенням заліз би на дерево. Складав би вишні в ящик одну за одною.

З дитинства пам'ятаю смак води з криниці. Років п'ять тому, коли повернувся з Японії, поставив мету знайти чисті джерела в Україні. Бо для правильного японського чаю потрібна джерельна вода. У Києві багато свердловин. І я почав читати відгуки людей: той отруївся, в того кишкова паличка, там іржаві труби. Ми з татом їхали за 60 кілометрів від міста, щоб набрати води для чаю. Зараз у мене біля дому своя свердловина.

Заряджає енергією все навколо

– Кожен наш проєкт – на межі. Ніколи не знаєш, як вийде, – говорить кераміст Олександр Яровий. – Найцікавіше працювати не на замовлення. Коли робили Сергієві Махну його Shkrub House, це була чиста творчість. Мали загальний кістяк, але "м'ясо" наростало творчо. Були вільні, не підлаштовувалися, ніхто не диктував.

Найцікавіше створювати садово-паркову скульптуру. Є багато речей, які в інтер'єр не поставиш, а от надворі, коли воно обростає мохом, припадає листям, видається органічним.

Сергій Михайлович, була б його воля, дав би нам змогу лише творити. Але треба й на життя заробляти. Доводиться працювати і на замовлення.

Сергій – як блискавка, перетворена на кулю: заряджає енергією все навколо. Надихає творчістю. Мені пощастило, що поруч є людина, яка любить і розуміє кераміку, як і я. Це рідкість.

Зараз ви читаєте новину «"Ми з татом їхали за 60 кілометрів, щоб набрати води для чаю"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 8
Голосування Чи варто проводити фінал Ліги чемпіонів без глядачів?
  • 1) так, це краще, ніж взагалі не грати
  • 2) ні, ліпше уже залишити трофей нерозіграним
Переглянути
Погода