"Купляв газету з некрологами й щодня їздив на похорони": про що говорять у клубі анонімних алкоголіків

Субота, 6 листопада. На жовтій Ferrari до метро Лук'янівка під'їжджає білявка в короткій білій шубі. На плече закидає сріблясту сумку-футляр, на обличчя надіває маску зі стразами. Прямує до будівлі, де щосуботи засідає клуб анонімних алкоголіків.

Люди збираються разом, щоб допомогти одне одному залишатися тверезими. Всередину запускають лише за ковід-сертифікатами. У документі жінки вказана перша доза вакцини, яку зробила влітку.

– Пап, ты решил вопрос с вакциной? – кричить у слухавку. – Первая стоит, а вторую "Дія" не подтягивает. Была у семейного врача. Она тоже прививку найти не может: "Обращайтесь к тем, кто колол!" Ты можешь у себя в министерстве поспрашивать? Меня завтра в салон не пустят без сертификатов. Педикюр будешь мне делать?

У приміщенні пахне кавою. На столику біля входу – кавова машина, ваза з карамельками й чотири упаковки еклерів. Білявка додає до кави дві порції вершків, стає біля відчиненого вікна. У кімнаті збираються 13 людей: чотири жінки й дев'ятеро чоловіків. Куратор, бородань у зеленому піджаку, розставляє колом офісні стільці.

 

– У нас сьогодні двоє новеньких, – каже хрипким голосом і киває ліворуч, де сидять чоловік із татуюванням якоря на руці та темношкірий у кофті з капюшоном. – Будемо знайомитися?

Темношкірий говорити відмовляється. Кидає до рота жуйку.

– Привіт, я Макс, – чоловік з татуюванням висовує стілець уперед. – Пити почав у 16. Спочатку пиво, потім слабоалкоголку. Коли у плавання пішов, без рому й віскі не міг прожити дня. З роботи нагнали. Батькам плювати, де я зараз. Мамка в Італії, батя – в Румунії. Дівчина почала возити до спеціалістів. Кодувався двічі – безполєзно. Поки сам не вирішиш, що пора зав'язувати, ніхто не допоможе.

Йому кивають троє, які сидять навпроти. Білявка дістає з сумки смартфон, але куратор просить відкласти його на дерев'яну стійку.

– Все, що заробив за два роки, просрав за місяць. Дівчина за іншого заміж вийшла, народила дитину. А я почав бухати ще більше. Знайомий допоміг виїхати у Штати на роботу. Думав зав'яжу. Але працювати було в лом. Тому купляв газету з некрологами й щодня їздив на похорони. Вдавав із себе колегу покійних. На дурняк їв і пив. У Нью-Йорку за день міг поховати трьох незнайомців. Побухав – і спати. Щоб платити за нору, влаштувався на нелегальну роботу. Коли зловили, візу анулювали. В Україну повернувся і зрозумів: або беруся за розум, або за рік панахиду справлятимуть по мені.

– Я думав, що один такий, – перебиває дядько з опущеною на підборіддя маскою. У нього мішки під очима і шрам на щоці. – Дійшло до того, що на проводи ходив по цвинтарях і допивав усюди, де налито. Раз перехиляю чарку, на пам'ятник глип – а то друг армійський лежить! У 30 років помер від цирозу печінки. З ним разом ішли в запій на місяць, а потім ледь відкапувалися. Не п'ю рік. Вчора дружина торт замовила з лікерною пропиткою. Відмовився. Відчуваю відразу до запаху алкоголю.

Замовкає. Тишу порушує темношкірий, сьорбаючи гарячу каву.

– Усі питають, як ти зупинився? – моряк крутить у руках пляшку мінералки. – 10 років пив день у день. А потім узяв тисячу доларів і поїхав у приватну клініку поблизу Києва. За ці гроші там лікували два тижні. Не знав, що робитиму далі. Щоб не зірватися, купив продуктів на місяць і з квартири не виходив. Сусідка подзвонила батькам, бо думала, що помер. Зрозумів, що скучив не за горілкою, а за людьми. Два місяці нікого не торкався. Забув, як пахне жіноче тіло. Хотілося цілуватися.

Гурт сміється. Бородань із дредами називається Ростиславом.

– Вчора зірвався, – зізнається. – Випив 50 грамів коньяку, а потім понеслося. Тільки вранці зрозумів, що п'ять тижнів у зав'язці – коту під хвіст.

– І в мене таке було, – його перебиває Геннадій, вусань у джинсовій сорочці. – Через це пройшов кожен із нас. Добре, що сюди приїхав, а не пішов похмелятися.

Куратор Геннадій у зав'язці 12 років. У нього вітиліго на чолі. На шиї – картатий шарф.

– У свою першу групу анонімних алкоголіків у Львові я прийшов з будуна, – каже. – За місяць мені подарували улюблений печінковий торт. Тепер ним щоразу святкую чергову річницю без алкоголю. У мене не було грошей на текілу та віскар. Пив горілку. Спочатку "Столичну", потім брав самогонку в бабки на ринку. Мати перепробувала наркологів і психологів, а потім за руку привела до священника. Духівник не вчив жити, а лише порадив: "Хочеш кинути пити – допоможи зав'язати іншим". Так 2010‑го став компаньйоном по тверезості. Переїхав працювати до Києва й поселився у квартирі жінки, яка сім років сиділа на стакані. Я контролював Настю, а вона – мене. Сусіди думали, що ми пара, але до неї приходили чоловіки, а я водив жінок. Бо ночувати на чужій території, за умовами нашого договору, не можна. Там легко зірватися й набухатися.

Куратор оголошує перерву на 10 хв. Брюнетка, від якої пахне солодкими парфумами, відчиняє вікно. Білявка забивається в куток кімнати й гучно розмовляє по телефону.

– Забудь його, – каже, цокаючи довгими нігтями по столу. – Якщо покинув раз, покине і вдруге. А Ромчик що? Кажеш, записку лишив? Якщо чоловік сподобався, я теж лишаю на подушці номер телефону. Якщо ні – втікаю, доки спить. Мало з ким лягаю в ліжко вдруге, але подарунки можу отримувати ще пів року після сексу. Кажеш, годинник подарував? Краще би він iPhone 13 тобі купив. Ну й що, що він 37 тисяч? Дружині він нову тачку щороку дарує. Марусь, це депутат, а не двірник! Я на твоєму місці витягнула б із нього по максимуму та зав'язала. Принципово не зустрічаюся з женатіками.

За столом навпроти дверей троє чоловіків у схожих светрах обговорюють президента.

– Екватор пережили. Ще половину витримаємо. Ті, хто вибрали цю владу, давно прозріли. А замінити немає на кого. Олігархи до влади патріота не пустять. Депутати змушують людей вакцинуватися, а самі не колються. Для них що закони не писані? Я їх теж від роботи відсторонив би на кілька місяців без збереження заробітної плати.

Куратор знову збирає людей у коло. Коли доходить черга білявки, вона закидає ногу на ногу. До підошви її зам­шевих чобіт прилипла жуйка.

– Я Алена, не пью два года, – закушує нижню губу. – У меня по папиной линии у всех родственников проблемы с алкоголем. Папа бросил после операции на сердце, а я – через месяц после него. Папа обещал, что за это будет давать 2 тысячи долларов в месяц. Но через неделю я пожалела о нашем соглашении. Пошли с девчонками в клуб – и за старое: коктейли, мартини, кальян. Папа забрал ключи от машины. Это тоже остановило ненадолго. А потом был визит к врачу и вердикт: "Пока не поздно, давайте заморозим ваши яйцеклетки. Боюсь, что через полгода вы станете бездетной". А мне только 22 года. Я еще даже замужем не была! И отрезало. Дружбу с девчонками пришлось прервать. Они от веселой жизни не готовы отказаться. В клинике дали визитку Леси. Она привела меня сюда.

Леся, яка сидить поруч, ховає підборіддя у плетений снуд. Жінка рудоволоса, ніс і щоки – в ластовинні. На зап'ясті – фітнес-годинник, на пальцях – чотири персні, але немає обручки.

– Я не п'ю чотири роки, – Леся картавить і ковтає закінчення. – Для того щоб вилікуватися, мусила розлучитися. Чоловік пиячив і кидати не збирався. Біля нього я теж не зав'язала б. По 100 грамів ми могли випити під час сніданку. Паша за день видудлював літр горілки чи 4 літри пива. Я удвічі менше. 10 років жили у шлюбі. Думала, що кохаю його, й ненавиділа себе. Психолог пояснила: людина лише тоді може любити інших, коли полюбить себе. За рік Паша помер від інсульту. Я зайшла у квартиру й ревіла пів дня. Збирала по хаті пляшки з-під горілки. Він випив 60 літрів за два місяці.

Наймолодшого у спільноті кличуть студентом. Він носить на шиї великі навушники, має тунелі у вухах, у носі – сережку.

– Мені 19, пити почав у 14, – говорить. На зубах брекети. – Після випускного однокласник пригостив таблетками. Від передозування в мене зупинилося серце. Пам'ятаю, як летів на небо, але щось важке вдарило в груди й магнітом притягло у власне тіло. Батько забрав мене в матері, яка після розлучення не дбала про виховання. Почав лікувати. Тепер боїться, коли я повертаюся додому в доброму настрої. Я кажу: "Па, розслабся. Діти сміються 400 разів на добу, а дорослі – тільки 15". Повірив у себе. За рік після школи здав ЗНО, вступив в універ. Тепер живу, як учив Стів Джобс: "Зроби крок – дорога з'явиться сама собою".

Група прощається до наступної суботи.

– Завтра ніхто не хоче зі мною на вакцинацію? – Студент закидає на плече гітару у футлярі. – Ковід-сертифікат купив за 3 тисячі. Але тепер дійшло, що треба вколотися. Барабанщик у нашому гурті спочатку кликав усіх на акцію протесту проти ковід-щеплень, а тепер лежить під апаратом штучної вентиляції легенів. Заразив батьків, вони померли.

×