"Капличок понаставляли, і всі зачинені. Моліться під дверима". Про що говорять на горі Пікуй

Гора Пікуй у Карпатах – найвища точка Львівської області. Її висота – 1408 м. Піднятися можна із сіл Біласовиці й Гусного Закарпатської області або Кривки й Либохори – Львівської. Залежно від місця старту довжина маршруту – 3,6 та 8 км відповідно.

Село Біласовиця, 10:00

– Стій! Куди йдеш? Там городи, – чоловік років 50 з обгорілою на сонці спиною біжить до двох туристів. Щойно порався біля трактора. – На Пікуй?

– Да. А чего тут нету вказівників? – ламаною українською відповідають ті. Вони з наплічниками й палицями для ходьби. Один підтягнутий, з gprs-трекером на грудях. Другий має черевце, що виглядає з-під сірої футболки.

 

– А мені відки знати? Шо, в людей спитати не могли? Вам направо. Так, тою дорогою, з баюрами.

– То коротший маршрут чи довший? – питають туристи.

– Якшо будете йти увесь час прямо, то коротший. Якщо звернете вище за джерелом направо – довший. Ти за півтора години пройдеш, – звертається до худішого. – А тобі важко буде, – каже до череватого. – Воду в джерелі наберіть. Далі не буде.

– Мы подъемов не боимся. Любим такое.

– Ага. Воно й видно. По пузу, – сміється чоловік й повертається до трактора.

Полонина під вершиною, 11:00

– Запостиш в інстаграмі і напишеш: "Хто не бачив Пікуя, той не бачив ні ***я!" – чорнявий чоловік років 30 фотографує супутницю. Вона в білому сарафані з букетом позує на тлі вершини. Губи сині – їла чорницю.

– А потім твоя мама мені голову відірве, – відповідає та.

– Не придумуй. Як вона то побачить? У неї нема інстаграму.

– Є. Вже писала, шо мені не пасує фотки в купальнику виставляти. І злі смайли висилала, коли я постила фото, як з Іркою і Павлом пила в центрі.

– Не пам'ятаю такого.

– Ти пам'ятаєш, що я тобі жерти до 10-ї ранку маю подати. І пельменів наліпити.

– Часто ти їх ліпиш? Видали її. Тоже мені проблема.

– Вона тобі писатиме, що я фігова невістка. Нема права перднути, чесне слово.

На вершині є обеліск заввишки майже 4 м. Його встановили 1935-го на честь першого президента Чехословаччини Томаша Масарика.

– Алло, мама? Добре нас бачиш? – чоловік у чорних окулярах, з густою бородою тримає телефон на витягнутій руці. Поруч іще один, махає рукою в екран.

– То ви де, діти? – доноситься жіночий голос з телефона.

– На Пікую!

– Де-де? Не чую! Бачу гори. В Карпатах?

– Так, на горі. Кажу, на Пікую, – підносить телефон до вуха. – ПІ-КУ-Ю! Так, у Карпатах! З Олегом учора приїхали. В селі Біласовиця. БІЛА-СОВИЦЯ! Зняли хатку. 200 гривень з людини заплатили. Умови гарні. Душ і туалет – у хаті. Нагодували нас зранку сирниками з варенням. Зараз вилізли на гору. Оленка з Юлею ще не ді­йшли, під горою пасуться, – сміється. – Чорницю їдять! Уся полонина в ягодах. Нє, не загубляться. Тут одна стежка. Завтра буду в Турці (місто у Львівській області. – Країна). З бабою все добре. Трохи тяжко ходити, ноги пухнуть від жари. Але дає собі раду. Цьотка Ольга кожен день приходить. Дає худобі їсти й бабі компреси ставить. Не переживай, все добре. Всьо. Па-па!

Трохи нижче, метрів за 20, біля обриву стоять два позашляховики. Поруч розкладені столи, за ними сидить компанія. Чоловіки та жінки п'ють горілку, закушують канапками з чорного хліба й сала.

– Та скільки можна. Коли тобі кажуть "п'ю до тебе" треба відповідати "пий здоровий". То ж неповага до колег, не знати такого, – каже один із виголеними скронями й заплетеним у косу волоссям. Наливає сусіду у пластиковий стакан. – Ану по­вторюй, бо знов забудеш. П'ю до тебе!

– Пєй здоровий! – відповідає сусід.

– Та ж не пєй, а пий! Ах ти, сепаратіст! – залпом випиває. Уся компанія сміється. – Тепер ти кажи, Сергію, – передає сусіду склянку.

– Сергей, п'ю до тебя! – перевертає чарку.

– Пий здоровий! – відповідає той.

Чарка проходить коло й повертається до першого чоловіка. Він іде до машини по наступну пляшку.

– Володя, може, хватіт? Як ти додому їхатимеш? – запитує жінка в червоній кепці та коротких чорних шортах.

– Мовчки. Ти бачила дорогою мєнтів? Чи шоб я десь сильно гнав? Пожени такими дорогами.

– Ну то хоть закусуй!

– Так, давай друге коло.

"Любов твоя… любов твоя спасе нас, Господи", – на вершині співає група з 10 людей. Усі аплодують, фотографуються.

– Шо то таке? Віруючі? – жінка років 25 сидить на галявині в компанії трьох супутників. Біля них бігає кокер-спанієль. – Торік піді­ймалися на Шпиці, то попали в хресну дорогу. Купа людей ішли по снігу, молилися. Назар не дасть збрехати, дорога тяжка, ми у снігоступах провалювалися по коліна, а там баби з палками й дітей купа. Нашо їм таке?

– То була Страсна п'ятниця перед Паскою. Я ше такого не бачив. Ми зі снарягою мерзли, а вони в чоботах звичайних, – відповідає Назар.

– То Україна. Світська держава, – додає ще один чоловік.

– Того року всі срались, бо на Піп Іван дорогу хресну мали будувати. Найскладніший маршрут. На Цицьку (одна з вершин Боржавського хребта в Закарпатті. – Країна) хрест триметровий винесли, капличок понаставляли, – каже дівчина.

– Ага. І всі зачинені! Моліться під дверима, – Назар наливає собаці в миску воду. Той спрагло хлебче.

– А який кіпіш цього року був із Пікуєм. Чули? Ні? Тут поставили пластикову статую Ісуса Христа. Навесні її хтось поламав. Казали, сатаністи. Думаю, то вітер зніс.

– Ми два роки тому ходили в Словаччині. Немає ні хрестів, ні статуй. Каплички відчинені, щоб сховатися чи переночувати можна було. Намети дозволяють ставити тільки в кемпінгах. Якщо застануть десь із вогнем – штраф такий, що до кінця життя не виплатиш. Машинам проїзд у гори – заборонений. А в нас – робіть, що хочете. Скоро з тих Карпат нічого не лишиться.

×