Для наших дипломатів найкращим гостинцем був шматок сала і чорного українського хліба

Оперна співачка Ольга ЧУБАРЕВА п'ять років заробляла гравіруванням

У кав'ярні на столичній станції метро Печерська о 10:00 – порожньо. Оперна співачка Ольга Чубарева під'їжджає власним авто. Вона у вузь­кій довгій сукні кобальтового кольору й босоніжках на підборах. Чорне волосся відтіняють масивні сережки зі світлого металу. Розміщуємося на диванах за столиком. Ольга замовляє капучино. Я беру какао.

– Мене в дитинстві какао перегодували. Воно було надто популярне – і в школі, і вдома, – каже співачка. – Тому зараз я не ласа до солодкого.

Ви народилися в Казахстані. Це історична батьківщина вашої родини?

– До міста Рудний на півночі Казахстану бабуся переїхала з маленьким сином із Сумської області після війни – піднімати цілину. Людям обіцяли райське життя, квартири.

Батько розповідав, що справжнє його прізвище – Чубаров. Татові діди були заможними дворянами. В родині – священики. Після революції 1917-го прадіда з сім'єю репресували. Мій дід мав тоді 7 років. Запам'ятав, як їх товарними вагонами вивозили в Сибір і кидали у лісових бараках.

Щоб на родину не впала тінь репресованого прадіда, у прізвищі змінили букви. Нащадки вже були Чубареви й Чубарі.

Мама народилася у приуральському місті Троїцьк. Ці землі заселяли кримські татари, яких вигнали з Криму. Мамине дівоче прізвище – Джамаладінова. Татари берегли чистоту крові. Одружувалися лише зі своїми. Мамин шлюб був перший змішаний у її родині. Поїхала до тата в армію на Забайкалля. Вони одружилися таємно.

 

Чим запам'ятався Казахстан?

– Там було багато висланих німців, українців. Казахів в обличчя майже не бачила.

На півночі Казахстану нічого не росло. Голі степи навколо. Взимку – ­морози. Сильний вітер так засипав снігом, що неможливо було на вулицю вийти. Улітку потерпали від страшенної спеки.

На цілині люди заробляли нормальні гроші, але купити не могли ні фруктів, ні овочів. У магазинах продавали самі сухофрукти – найчастіше сушені банани. Цитрусові можна було привезти хіба що з Москви. Якщо вдавалося виростити на дачах якісь яблучка, були дуже маленькі – від спеки опадали. Кавуни не родили, а привозні були недостиглі й несолодкі. Відро вишень коштувало третину маминої зарплати – 30 карбованців. Узимку кілограм яблук коштував 5 карбованців.

Коли мала 11 років, лікарі порадили їхати звідти, бо мені не підходив ­клімат. Майже всі речі батьки продали, щоб не везти із собою. Почали життя з чистого аркуша.

Полтавщина після степу здалася раєм. Не могла наїстися фруктів. Згадую, як вразила картина: абрикоси з дерев опадають від стиглості, а їх не встигають збирати. Селяни випустили свиней, щоб вони все похряпали. Я ж до України навіть не знала, що таке абрикоси. А яка велика риба водилася в Дніпрі! Чоловіки везли на багажнику велосипеда: з одного боку метлялася голова, з другого – хвіст. Батько купив катер, і ми днями ходили плавати по Дніпру.

Комсомольськ був молодим містом. Його збудували, бо почали добувати там руду. Батьки одними з перших відкрили бізнес – займалися ювелірною і граверною справою. Майстерню тато зробив в нашій двокімнатній квартирі в хрущовці. Жили там учотирьох із сестрою.

Ремесло і мене сильно виручило, коли після інституту залишилася сама з дитиною на руках і без грошей.

Чому з двома музичними освітами мусили шукати роботу?

– Завжди хотілося бути матеріально незалежною. Коли вступила до консерваторії, одразу знайшла три роботи. Була концертмейстером і викладачем. Кілька місяців керувала вокальним гуртком при кондитерській фабриці Карла Маркса в Харкові. Але популярність самодіяльності спадала. Людям було не до співів і гуртків – усі думали, як копійку заробити.

Після закінчення консерваторії народився синочок. Із дитиною на руках не могла себе завантажувати концертами. Та й у музиці були малі зарплати. Вирішила спробувати справу батька. Відкрила майстерню. За два роки взяла кредит у банку й купила квартиру.

Метал потребує чоловічих рук.

– Допоміг досвід піаністки. Хтось із відомих музикантів казав, що в піаніста мають бути настільки сильні пальці, щоб могли витримати вагу тіла, якщо стати на руки.

Наносила орнамент на каблучки, зброю, робила рамки для ікон із дорогих металів. До смішного доходило. Розлучалася подружня пара. Коли ділили майно, чоловік замовив багато металевих пластинок із дарчими написами на своє ім'я. Чіпляв їх до тих речей, які не хотів віддавати дружині – для суду створював ілюзію, що їх подарували саме йому.

Оформлювала ікони для православного монастиря у Нижньому Новгороді – на замовлення бізнесмена, який ним опікувався. Образи вишивали й писали монахині. Мала оздобити їх у ризи з дорогого металу.

Цей період тривав років п'ять. Пара­лельно їздила з оперними антреприз­ними виставами за кордон. Там класичне мистецтво – це індустрія. Ціни на концерти коливаються від 20 євро на балконі до 1,5 тисячі. На музичні фестивалі, де виконують Моцарта, Бетховена, Вагнера, квитки купують за рік. На захід під відкритим небом Arena di Verona є 15 тисяч посадочних місць.

Розвинутий менеджмент. Шанс співака пройти будь-які прослуховування залежить від його таланту і вміння. Хоча конкуренція велика.

Чому ви обрали Україну?

– Маю чимало друзів серед дипломатів. Побачила, як тужать за домом. Для них найкращим гостинцем був шматок сала і чорного українського хліба. Завжди просили привозити.

А ще бачу приховану образу на батьківщину колег, які досягли висот за кордоном. Їм хочеться бути визнаними тут. Марія Гулегіна давно співає на перших оперних сценах світу. За цей час її жодного разу не запросили виступити в Києві. А вона на кілька голів вища за розпіарену російську оперну співачку Анну Нетребко. Однак та в Росії є ідолом. А ми не навчилися цінувати своїх.

Яких культурних проектів бракує Україні?

– Некомерційного інтелектуального продукту. За кордоном із класичного концерту вміють робити шоу. У Сполучених Штатах усі знахідки Голлівуда втілені у виставах Metropolitan Opera. У нас є багато суто класичних програм, але широкий слухач до них не привчений.

Чому урвалася традиція популярності класичного мистецтва?

– За радянських часів класична музика була обов'яковою частиною всіх урядових концертів, що транслювало телебачення. Керівники держави відвідували театри. Багато музикантів були "невиїзні", тому давали концерти в найдальших закутках у межах держави. Інструмент ставили на вулиці, і маестро грав. А в 1990-ті чимало артистів емігрували. Хтось перекваліфіковувався, хтось торгував на базарі.

Дев'яте місце в інтернет-рейтингу найвродливіших оперних співачок вас здивувало?

– Зовнішність дуже важлива для артиста. Директор італійського театру Arena di Verona сказав мені, що краса співачки – це 50 відсотків її успіху.

Ви отримували коштовні подарунки. Як ставитеся до них?

– Іноді відмовлялася – коли відчувала, що буду винна цій людині.

За сусіднім столиком голосно розмовляють двоє чоловіків. Ольга пропонує пересісти в тихіше місце до вікна.

Артист повинен мати громадянську позицію?

– У січні цього року мене запросили виступити на Великому балі в Римі. Як виявилося, серед організаторів були росіяни. За кілька днів до вильоту повідомляють, що є один маленький нюанс. Сказали: "Вас не можуть оголосити як українську співачку – будемо презентувати як російську зірку". Я оніміла. Летіти відмовилася.

Маю пропозиції виступати в Росії. Але зараз це не на часі. Нинішня ситуація для артистів важка. Постає дилема: чи заробляти великі гроші в Росії, чи лишатися вірним Україні й не мати тут реалізації. З іншого боку, наша влада і бізнес зрослися з російським. Великі гроші об'єднують людей сильніше, ніж роз'єднує війна. Влада настільки цинічно поводиться, що багато артистів починають думати: а яких тоді моральних принципів я маю дотримуватися?

Розчарувалися майже всі. Та артист мусить дбати про своє ім'я. Його вчинки – на видноті.

×