Уривок із книжки Сергія Жадана "Месопотамія"
Вже до вечора алкоголь стояв у моїй крові, як вода у повінь, – готова будь-якої миті залити порожні вулиці беззахисного міста. Все, що я випив, все, на що я зважився й до чого приклався – а були це дивні суміші та несподівані комбінації з шампанського, хересу і рому – всього, на що стало моєї гарячої фантазії, вся ця волога охолоджувала моє серце зсередини, уповільнюючи непоправне, ніби графіт у ядерному реакторі, не даючи, втім, жодних приводів засумніватися, що воно, це непоправне, терпляче чекає на мене попереду. Я надто любив себе, аби знатися на алкоголі, я був надто самовпевнений, аби вчасно зупинитися. Я ходив різними підозрілими місцями, зазирав до всіх тих нір та підвалів, які вона згадувала, був у арабів, зазирав до в'єтнамців, братався з працівниками макдоналдса, пив на брудершафт із туберкульозниками, замовляв шампанське в сауні "Здоров'я", втратив пам'ять у підвалі навпроти синагоги, прийшов до тями в дитячому кафе, запиваючи молочні коктейлі гірськими бальзамами, питав адреси в продавців піци, помер від коньячних випарів у барі, що тримали грузини, воскрес від запаху мадери в порожньому супермаркеті. Тримався, вперто п'ючи за її здоров'я, наполегливо пропонуючи зустрічним славити її химерний профіль, пити за її голос і шкіру, за її перукарку, яка чаклує над нею, створюючи з її міцного волосся космічні ландшафти. Стояв на ногах, легко погойдуючись, наче юнга. Встрявав у дискусії, доводячи всім, що жодна жінка в цих кварталах не має таких зелених очей, жодна з них не вміє так переконливо сипати прокляттями й просити вибачення, в жодної з них немає таких високих підборів, таких тонких зап'ясть, такої біографії. Дивно, що мене не побили туберкульозники. Прикметно, що мене не пограбували в'єтнамці. Приємно, що мене викинули з макдоналдса. Жити мені залишалося кілька годин. Я вирішив провести їх із користю. Але не зміг.
Вона знайшла мене на сходах коло під'їзду. Я сидів, притулившись до дверей і не даючи нікому вийти з будинку. Спочатку вона розгнівалась. Потім злякалась. Підхопила мене, як змогла, потягла нагору, до себе. Доки тягла, я прокинувся, намагався присвічувати їй мобільником, набирав при цьому випадкові номери, вдало, як мені здавалося, жартував із приводу її імені, доречно, в чому був переконаний, пропонував вийти за мене заміж, ніжно, за власним визначенням, висів на ній, обіймаючи однією рукою її, іншою – перила. Вона посадила мене на кухні й попросила заткатись. Ходила й вирішувала, що зі мною робити. Спочатку надумала телефонувати моїй мамі. Потім вирішила зробити мені міцного чаю. Потім зовсім уже нервово запропонувала промити мені шлунок, поставити крапельницю, випити снодійне, випити вітаміни, випити морсу, випити марганцівки, випити морсу з марганцівкою, випити марганцівку без морсу, але зі снодійним, випити все разом і запити чаєм – так чи інакше, вона опікувалася мною, і від цього серце моє переганяло кров, і кров моя втікала в серце ніжно-червоною, а витікала з нього темно-кривавою.
Доки вона ходила довкола, доки порпалась у шафах і шухлядах, вишукувала в Ґуґлі рецепти й телефонувала знайомим аптекарям та анестезіологам, мені ставало все самотніше й гірше. Кухня в неї була дбайливо заповнена різними травами й спеціями, овочами та морепродуктами. Я легко пізнавав запахи кориці та гвоздики, гострий аромат карі, щемкі пахощі чорного перцю, різку присутність часнику та цитрин, темний дух рубаного м'яса, світлий сік різаної городини, свіжість криги й невагомість борошна, гіркоту, приреченість і невідворотність стейків, примарність оцту, замріяність сої, безтямність томатного соусу. Запахів ставало все більше, вони стояли наді мною, мов біси, залазячи в легені й стискаючи горло, вони обступили мене, як військо фортечні мури, вони складалися наді мною в дивні конструкції, набирали несподіваних обрисів, бентежили й пригнічували. Життя моє пахло свіжомороженою рибою, смерть моя буде відгонити китайськими грибами. Кількість запахів убивала мене, їхня насиченість робила цю смерть болючою. Лише не тут, наказував я сам собі, лише не в неї вдома. Йди додому, не зволікай, нашіптував я сам собі, вали звідси. Лише не тут. Тоді вона відчинила холодильник. І я помер.
Дивно, що мене не побили туберкульозники. Прикметно, що мене не пограбували в'єтнамці. Приємно, що мене викинули з макдоналдса. Жити мені залишалося кілька годин
Потім вона довго стояла наді мною, соваючи мою голову під холодний струмінь. Я відвертався й намагався підвестись, відводив її руку, проте вона наполегливо вимивала з мене біль і чорноту цього світу, примовляючи щось життєствердне й не даючи мені підвестись. Одяг її давно намок, я розумів, що їй холодно, що їй усе це сто років не потрібно і що поводжу я себе, мов останній мудак. І від цього розуміння сльози текли моїм обличчям, перемішуючись із холодною водою, що ж я так, думав я у відчаї, що ж я так усе зіпсував? Що ж тепер робити? Я просив у неї вибачення й вимагав відпустити мене, пояснював, що зі мною все гаразд, і прибріхував, скільки ж я насправді сьогодні випив, просив налити мені ще і важко відпльовувався шампанським та кока-колою, стримано говорив щось про її волосся й небагатослівно пропонував іти зі мною в ліжко. Вона терпляче все це вислуховувала, легко давала мені запотиличники, коли я заговорював про секс до весілля, ледь чутно здригалася від холодної води, ледь стримано усміхалася на всі мої пропозиції.
Коли я вичовгував від неї, залишаючи в коридорі щедрі мокрі сліди, мені захотілося сказати щось важливе.
– Знаєш, – сказав, – я б тебе охоче поцілував. Але сама розумієш, я тут тобі все обригав, уявляю, як від мене тепер тхне.
– Іди-іди, – відповіла вона, чи то погоджуючись, чи то заперечуючи.
І зранку я все пам'ятав, нічого не забув, жодного її слова, жодного її дотику. Пам'ятав, як стривожено вона на мене дивилась, як обережно тримала за руку, як дбайливо витирала всі мої соплі. Нічого не забув, хоча краще було б нічого не пам'ятати. У пам'яті зграями літали сполохані ластівки, на серце мені тиснули мішки з кригою, хотілося позбутися цього болючого тіла. Проте я знав: не можна втрачати часу. Тепер або ніколи. Я підвівся, так-сяк одягнувся, з третьої спроби почистив зуби, ошпарив руку, заварюючи чай, розлив молоко, розсипав цукор, перевернув відро зі сміттям.
Ось тепер усе й станеться, сказав я собі й рішуче вийшов за двері.
Знову ніхто не відчиняв. Знову довелося стояти й прислуховуватися до голосів і звуків. Що за чорт? – думав я, – вона що, не хоче мене пускати? Рішуче загупав у чорний метал дверей, будячи голубів на даху. Зрештою, задзвеніли ключі, потрапляючи в замок, двері важко відчинились. Я рвонув уперед і наштовхнувся на хлопчика. Було йому років сім. Була на ньому біла майка й футбольні шорти, коліна мав збиті, лікті подряпані, волосся – чорне й густе, дивився з-під лоба, довіри не викликав. У руках тримав кулькові ручки й олівці. Критично оглянув мене з ніг до голови. Тут із кухні вибігла Даша. Знітилась, вдавано недбало поклала руки малому на плечі.
– О, – сказала, – Ромео, це ти? А це Амін, – кивнула на малого.
– Як? – здивовано перепитав я.
Малий подивився на мене з ненавистю.
– Гарні в тебе ручки, – сказав я йому миролюбиво. – Це що, справжній паркер? У мене колись такий був.
– Ти вмієш писати? – процідив малий і пішов на кухню.
– В нього канікули почались, – швидко зашепотіла Даша, – його бабуся зранку привезла. Хоча що він тут улітку робитиме? Його б на море куди-небудь.
Точно, подумав я, на море, за буйки.
Я сидів на кухні, Даша бігала й щось готувала, демонструючи гостинність, малий дивився на все це скептично. На маму він схожий не був. Але маму, схоже, любив. Я йому, очевидно, заважав. Він мені теж. Даша все більш нервувала, щось спалила, щось пересолила, щось просто викинула в смітник. Я хотів розговоритися з Аміном, але той мені відверто хамив. Мама робила йому зауваження, але він хамив і їй теж, від чого вона нервувала ще більше. Зрештою, не витримала, схопила телефон, вибігла до сусідньої кімнати, з кимось довго говорила, доки малий злісно вимальовував паркером у шкільному зошиті монстрів і серійних убивць. Я підвівся й пішов додому. Малий навіть не підійняв голову.
Так минуло два тижні. Я прокидався рано-вранці від її кроків за стіною, чув, як вона бігає квартирою, як будить малого, як готує йому сніданок, як запізнюється, як збирає одяг, марно намагається навести порядок на голові, панічно шукає взуття, відчайдушно пробує комусь додзвонитися, безнадійно доливає молоко в холодну каву, приречено вибігає в під'їзд, кидаючи до торби телефони, таблетки та сонцезахисні окуляри. Я знав, що повернеться вона пізно, десь під вечір, можна нікуди не поспішати.
Малим займались. Приходили якісь її подруги, тітки, сусідки, вихователі. Одного разу вона попросила за ним приглянути мене. Але малий навмисно (так-так, навмисно, я бачив, що він це навмисно) поперевертав каструлі, зателефонував мамі (в нього був дорожчий телефон, аніж у мене!), поскаржився, розплакався. Вона мусила ловити таксі, летіти додому. Я пояснив, вона ніби й повірила, проте разом нас більше не лишала. Я злостився й посилав прокляття на голову малого. Звідки він тут узявся, думав, чому вона справді не відправить його куди-небудь на море, на озера, на болота, поближче до природи, до диких тварин.
Малий мене ігнорував – не розмовляв, не відчиняв мені двері (зневажливо дивлячись на мене крізь вічко, підставивши під двері стілець), демонстративно відмовлявся від їжі, коли я сидів у них на кухні, вмикав на повну колонки, коли вона говорила зі мною по телефону. Я навіть заповажав його, який принциповий, подумав. Насправді він безпечний, переконував я сам себе, нічого страшного. Але всі мої спроби потоваришувати з ним нічого не дали. Він загалом не виглядав на людину довірливу й беззахисну, мав тяжкий характер і серйозні іграшки. Тягав у кишенях хімічні олівці та канцелярські прилади (я сам бачив, як він намагався степлером прищепити шнурівки моїх кедів до підлоги, вона, звісно, не повірила), мав подарований татом використаний газовий балончик (ну, це вона думала, що використаний), подарований дідусем портсигар (від нього пахло тютюном, я говорив їй, але вона відмахувалась і не зважала), знайдений десь стетоскоп (для чого він йому? – запитував я знервовано), позичені в когось гільзи з мисливської рушниці, вкрадений у мене швейцарський ніж (не віддавав, уперто переконуючи, що це його, вона знову ж таки ніби й вірила мені, проте ніж так і не забрала).
Найгірше, що зі мною вона тепер майже не спілкувалась, хоча й далі забігала час від часу, дверей при цьому не зачиняючи й сторожко увесь час озираючись, на всі мої спроби перепинити її на сходах, заговорити з нею на вулиці, затягнути її до якої-небудь темної затишної брами щоразу напружувалась, ставала вдавано легковажною, нав'язливо привітною, нарочито щирою. Він весь час був десь поруч – чекав на неї, стоячи на балконі, видзвонював її, щойно я торкався її руки, прокидався, щойно я серед ночі легко стукав до її дверей, ранив собі пальці й обпікав язик, дер одяг об цвяхи й встрявав у бійку на вулиці, совав до рота прострочені харчі й тягнув додому вуличних псів – і все це, аби відвернути від мене її увагу, перетягнути її на свій бік, викликати її співчуття чи бодай роздратування, сльози, сміх і любов. Вона натомість злилась на нього все частіше, сварилася з ним усе відвертіше, разом із тим усвідомлюючи: ну, що ж із ним сваритися, він розумний хлопчик, він усе розуміє, все робить правильно, чужий тут я, і злитися треба на мене. Але все одно злилась на нього.
Він весь час був десь поруч – чекав на неї, стоячи на балконі, видзвонював її, щойно я торкався її руки, прокидався, щойно я серед ночі легко стукав до її дверей, ранив собі пальці й обпікав язик, дер одяг об цвяхи й встрявав у бійку на вулиці, совав до рота прострочені харчі й тягнув додому вуличних псів
Поступово у нас із нею склалися дивні стосунки, що трималися на тому, аби лишити малого з нічим. Вона намагалася по дорозі з роботи видзвонити мене й повернутися додому разом. Вночі надсилала мені повідомлення, в яких питала про погоду та останні новини в країні. Зранку встигала заскочити до мене, на якусь мить, просто привітатися, й одразу зникала, лишаючи по собі запах гарячого хліба. Малий розумів, що відбувається, тому одразу зайняв оборону, хитро й розумно розставляючи повсюди пастки. Спав із її телефоном, гуляв під своїми вікнами, замастив замок моїх дверей пластиліном (добре, що хоч пластиліном, думав я), писав мені записки з чорними мітками та вудистськими закляттями. Мене все це виснажувало, я втратив сон, втратив спокій, навіть захотілося якоїсь миті повернутися додому. Мені було шкода малого, якого я відверто діставав, шкода її, що не могла знайти собі поміж нами місця, а вже як шкода було самого себе – про це краще взагалі не говорити. Так почалося літо, так померли всі мої мрії.
Вона зайшла у п'ятницю надвечір, забігла з вулиці одразу до мене. Кинула торбу, звідти посипались візитки, блокноти, контейнер для лінз. Ходила квартирою, старанно оминаючи мене поглядом. Говорила про спеку, що впала на місто, про птахів, що не давали спати, про проблеми з водою, я спробував її перепинити, але вона якось рішуче виставила долоню, мовляв, стій, де стоїш, і сказала:
– Ромео, – сказала, розглядаючи шпалери, ніби шукаючи помилки в малюнках, – в мене подружка завтра заміж виходить. Запросила на весілля. Мені немає з ким піти. Пішли разом.
– На весілля? – насторожився я.
– Це поруч, – швидко заговорила Даша, – подарунок я вже купила.
– А малий?
– Посидить удома, – суворо сказала вона.
– Як скажеш, – погодився я.
– Лише одягнись нормально, – порадила Даша, підхопила торбу й зникла в коридорі.
На ранок вона стояла перед моїми дверима. З малим, звісно, куди ж без нього. Сказала, що няня захворіла, що до сусідки серед ночі приїжджала швидка, що в знайомих у конторі перевірка, одне слово, немає з ким його залишити. Мала дещо припухле від сліз лице, тому одягла великі сонцезахисні окуляри. Малий дивився на мене переможцем. На руці в нього бовтався ролекс – палений, але красивий.
5 
1
Коментарі