"Заправляти життям стали пристосуванці до влади або приїжджі з Росії"

Українці як народ були вихолощені. Почали майже з нуля, – каже письменниця Наталка ДОЛЯК

2021 року перевидали ваш роман про Голодомор "Чорна дошка". У чому секрет його популярності? Хто читачі?

– Книжка 2014-го вийшла тиражем п'ять тисяч примірників. За рік довидали ще дві тисячі – за держзамовленням для бібліотек. Здивувало, що швидко розійшлася. Адже важка для широкого кола. Роман не залежувався на складах, але я бачила в цьому й мінус. Здавалося, багато бібліотек у навчальних закладах захотіли її мати для галочки.

 

Права у видавництва на кілька моїх книг вичерпані. Поцікавилася, чи збираються перевидавати, чи можу йти з ними в інше. Погодилися на новий тираж саме "Чорної дошки". Змінили обкладинку, яка мені сподобалася. Упевнена, що цього разу роман купуватимуть ті, хто чув щось про нього чи зацікавився темою.

Як виникла ідея і як почали писати?

– Писала насамперед для себе. Загорілася цією темою, і з'явилося відчуття обов'язку. На місяць занурилася в атмосферу 1932–1933 років – і стало погано. Закрадалися думки, чи зумію пропустити це все через себе та втілити в тексті. З часом біль ослаб – і я змогла створити сюжет. Наповнити його переживаннями від прочитаного та почутого.

Буває, до Дня пам'яті жертв Голодомору мене запрошують у школи. Представляють, кажуть, що я написала "Чорну дошку" й роман потрібно прочитати. То я заперечую, до цієї книжки треба дорости емоційно.

Хто читав, в очі казали: "Це ж чорнуха". Справді, в ній немає явних ліричних епізодів, любовної лінії. Бо я завжди ставлю себе на місце героїв. Подумала, що навряд чи мене турбували б любовні стосунки, якби я пухла з голоду й навколо помирало стільки людей.

Із Голодомором пов'язано багато емоційних образів, тоді життя наповнилося жахливими змістами. Чому роман назвали "Чорною дошкою"?

– У мене завжди назва твору – це його тема, а останнє речення – ідея. Без назви нічого не буде. Вона тягне за собою наповнення книжки. На чорні дошки партійні органи вивішували списки сіл і районів, які найбільше протидіяли колгоспам або не могли виконати завищені плани здавання зерна. Таких блокували, відрізали від життя – і вони вимирали. Тому чорна дошка стала обеліском загиблим і тим подіям.

Що робили, щоб краще відчути ту епоху й показати героїв реалістичними?

– Перед написанням твору завжди намагаюся перечитати й передивитися все найцінніше. Перед "Чорною дошкою" додатково ще й походила в державний архів у Вінниці. Просила справи 1932–1933 років. Не перебирала, гортала все підряд. Документи допомагали відчути атмосферу. Натрапляла на повідомлення 1933-го про крадіжки коней, зникнення дітей, яких шукали всім селом.

Багато перечитала вирізок із газет. У них відображено зовсім не те життя. Писали про передовиків, збільшення темпів колективізації і здавання зерна. Тобто глибока прірва між написаним і реальністю. Це допомогло зрозуміти, в яких психічних станах жили ті люди.

Найбільше емоційну складову я почерпнула із записів свідчень старожилів. Перетравила їх і використала в тексті. Як-от історію про жінку, яку хотіли покарати й посадили у хлів до бика.

 

Головний герой твору – журналіст. Ви теж працювали в цій сфері. Доводилося порівнювати умови тодішніх журналістів і теперішніх?

– І тоді, і тепер на журналістах лежить левова частка відповідальності за все, що коїться у країні. Доля головного героя це добре показує. У Голодоморі є і його провина. Був писакою, який робив те, що наказувала Компартія. Він у те вірив, бо був далеким від реальності. Та, побачивши справжнє життя, зрозумів, як помилявся і брехав. Хоч і пізно, але він зрозумів.

Сьогодні на журналістах лежить така ж відповідальність. Ми недалеко пішли від 1933 року. Теж маємо класно зроблені, але брехливі статті, перекручені. Слід зупинитися. Якщо не можеш відстояти власну позицію чи вона відсутня, то краще піти працювати в іншу сферу. Якщо завтра країна перестане існувати, то серед винних будуть журналісти. Я також виконувала завдання, за які мені соромно, тому пішла з професії.

Ми тільки говоримо про зміни, а не робимо справжніх висновків. Їдучи у громадському транспорті, мовчки слухаємо, як хвалять Радянський Союз. Немає за що його хвалити. У ньому був Голодомор. Забуваємо про це, тому так і живемо.

У 1920-х селяни так само були заклопотані хліборобством і не думали, що вмиратимуть із голоду. Події розвиваються швидко. Не встигаємо зорієнтуватися, як уже лежимо в могилі. Тому "Чорна дошка" – великою мірою про сучасність.

Чим шкідливе уникання теми Голодомору у школі?

– Не навчальні заклади мусять доносити її до дітей. Це має робити родина. Мати й батько повинні спочатку самі зрозуміти суть того геноциду. Тоді виховуватимуть дитину в такому ключі: це наша історія, наші предки, яких довели до голоду, щоб знищити. Якщо ж батьки чи інші члени родини сумують за Радянським Союзом, а дітям у школі розпинатимуться про Голодомор, то це буде пшик.

Як говорили про минуле у вашій сім'ї?

– Коли захотіла писати "Чорну дошку", згадала про бабусю. Вона розповідала казки. Одні – ліричні – як я потім зрозуміла, перекази Біблії. Другі – страшні, подібні на спогади про Голодомор. Робила це за своєю методикою, щоб не травмувати.

Ще постійно згадували про голод, коли заходила мова про дідових сестер і братів. Вони від голодної смерті втекли до Запоріжжя. Там працювали на заводі – отримували хлібні пайки. Пам'ятали і про двох сестер мами, які не вижили тоді.

Історики працюють з архівами й намагаються реконструювати минуле. Яке завдання художніх текстів про Голодомор?

– Пам'ять про Голодомор сидить усередині кожного українця. Та більшість тільки раз на рік згадує про трагедію. Натомість потрібно докласти зусиль, щоб усвідомити ті події. Одразу братися за історичні джерела важко. А от художня література й кіно – саме те. Для десятої частини цього може бути мало. Візьмуться за дослідження істориків або підуть в архів шукати інформацію про рідних.

Це наче виробити суспільний імунітет до хвороби. Необхідно, щоб більшість зробила щеплення чи перехворіла. Ставити свічку раз на рік, а то й через рік – не допоможе. Маємо зрозуміти, що це наша історія і вона йде по колу. Щоб не повторилися трагедії минулого, слід із ними розібратися.

У романі пишете про страшні сновидіння, які у 2000-х приходять до нащадка головного героя. Чи може Голодомор досі впливати на українців?

– На початку 1930-х майно й зерно відібрали насамперед у найзаможніших. Вони гарували поколіннями, мали багато дітей, становили еліту села. Були тоді й нероби з п'яницями, яким ідеологія давала змогу прилаштуватися до влади. Саме вони найчастіше проводили обшуки та вилучення в хазяїв. Сім'ї добрих господарів залишалися без їжі й вимирали від голоду. Село очистили від них. Заправляти життям стали пристосуванці до влади або приїжджі з Росії. Потім їхні діти. Українці як народ були вихолощені. Ми почали майже з нуля.

Я покладаю надію на наступне, четверте покоління після геноциду. Бо всі попередні – заражені вірусом страху на генетичному рівні. Жили за принципом "мовчи й не висовуйся". Мали особливе ставлення до продуктів. Ми відрізняємося від європейців тим, що бідні, але маємо вдома повні холодильники, мішки з цукром і борошном, заставлені підвали десятками закруток. Це не від радянського дефіциту, а з того підсвідомого страху, що треба закопати зерно, бо мало що може статися.

Потрібно читати і проговорювати тему.

Голодомор – непопулярна тема серед авторів і режисерів. Якщо пишуть чи знімають фільми на історичну тематику, то обирають інші періоди. Споживачам не цікава ця тема?

– На заваді стає генетична пам'ять – інстинкт не висовуватися. Наші мізки закриті до цієї теми, ми не знаємо, як її подати. В Голлівуді Голокост – тема номер один серед історичних фільмів. Голодомор не поступається йому.

Найкраще до дорослих достукатися фільмом чи серіалом. Якби держава була зацікавлена, то знайшла б сценаристів, створювали б кіно. У багатьох щось йокнуло. Навіть ті, хто вчора хвалили СРСР, подивившись, сказали б: "Пам'ятаю, що бабуся таке щось розказувала".

×