"З усіх історичних травм українського народу Голодомор – найсильніша"

З чого починали дослідження травми Голодомору й коли?

– Тему колективних травм, зокрема Голодомору – центральної в цій проблематиці, я почав досліджувати 12 років тому, але цікавість до неї була все життя. Мої батьки пережили Голодомор, батько в 10 років, мама у 8. Мій дід, батьків батько, помер від голоду. Батько був дев'ятою, наймолодшою, дитиною. Його сестри розповідали про Голодомор, а батьки не любили про це говорити. Про страхіття я чув малою дитиною. Але темою колективних травм я почав цікавитися після Помаранчевої революції, коли побачив конфлікти між великими групами людей – помаранчевий Майдан і біло-блакитних прихильників Януковича. Я зацікавився методом соціодрами, який працює з такими політичними проблемами, зокрема і з наслідками колективних травм.

 

Розкажіть про соціодраму у зв'язку з колективними травмами.

– Соціодрама – це науково-практичний метод, розроблений австрійсько-американським психологом, соціологом, філософом Якобом Леві Морено, засновником психодрами, групової психотерапії, соціометрії, й зокрема соціодрами. Це метод, у основу якого покладено драматичне, тобто театралізованими засобами, інсценування історичних, політичних подій, міжгрупового протистояння, колективних травм. Соціодрама орієнтована на великі групи людей, але проводиться переважно з малими. Туди залучають людей, які є носіями травми великої групи, або тих, хто працює з людьми: представники влади, педагоги, преса, силові структури або люди, які найбільше постраждали, які перебувають у фокусі цієї колективної травматизації.

Соціодрама може працювати і з травмою Голодомору. 2008 року, на 75-ту річницю, я проводив майстерклас, який показав досить хороший результат. Відбулася рефлексія травми, яка довго замовчувалася, пережила інформаційну блокаду, особливо перші 20 років за життя Сталіна. Інформаційна блокада була ще однією психологічною травмою після фізичного знищення людей. Це був психологічний геноцид, спрямований на руйнацію історичної пам'яті народу. Він теж мав тяжкі наслідки, не менші за сам Голодомор. Травма була витіснена з групової свідомості, заборонено було оплакати її, пережити, і вона глибоко перемістилася в суспільне несвідоме.

Для того щоб подолати наслідки Голодомору, необхідно зробити непопулярну річ: відкрити доступ до цієї травми, пережити це жахіття, зустрітися з цією катастрофою і певним чином їх окультурити, опрацювати. Можна по-різному ставитися до Віктора Ющенка, але одне з його видатних досягнень – він почав про це говорити, суспільство почало усвідомлювати, і це єдиний шлях подолати наслідки травми, витісненої з групової свідомості. Оскільки це далеке минуле й витіснення було тривале та сильне, то краще працювати в символічному плані, скажімо, в літературно-художньому опрацюванні, творах, які давали би змогу переживати на культурному рівні ці жахіття.

Якщо говорити про силу травми, то моя думка, і не лише моя, що це найсильніша історична травма українського народу, найстрашніша катастрофа за всю історію України.

У соціологічних дослідженнях серед страхів сучасних українців на перших місцях – страх голоду.

– Це якраз наслідок того, що це одна з найскладніших травм. Але ті, в кого є страх голоду, далеко не всі усвідомлюють зв'язок саме з подіями 1932–1933 років, найстрашнішого з трьох Голодоморів, які пережила Україна. Тут були найбільші жерт­ви, які оцінюють приблизно як 4,5–5 мільйонів людей. Дехто називає 10 мільйонів, але немає оцінок менш як 3,5 мільйона. Це, з одного боку, найжахливіший і наймасовіший голод, а з іншого – штучно створений, спеціально організований як політичний терор. Він був наслідком декількох тисяч селянських повстань, які чинили спротив колективізації та розкуркулюванню. З усіх селянських заворушень на теренах Радянського Союзу в середині-кінці 1920-х – на початку 1930-х переважна більшість відбувалася на теренах України, на інших землях їх було в рази менше. Був ризик, що Україна взагалі випаде зі складу Радянської імперії. Ризик абсолютно реальний, враховуючи масовість опору. І саме Голодомор завдав настільки нищівного удару по визвольному рухові, що той на декілька десятиліть зупинився.

Травмує не лише масовість і кількість жертв, травмують і обставини – порушення справедливості, організація терору, який унеможливив спротив. Було вжито всіх можливих заходів, для того щоб умертвити декілька мільйонів людей. Це були українські селяни, переважна більшість – етнічні українці. Але це був не етнічний, а соціально-політичний геноцид, спрямований проти селянства на території України та Кубані. До речі, якщо подивитися карту, де був наймасовіший голод, карту УНР 1918 року, яка включає Кубань, і карту етнічних українських земель, можна побачити, що вони практично накладуться одна на одну.

Ви зазначили, що люди, які не переживали Голодомору, підсвідомо бояться голоду. Яким є механізм міжгенераційного передання цієї травми?

– Будь-яку колективну травму, не опрацьовану чи недостатньо опрацьовану тим поколінням, яке безпосередньо пережило події, воно, на жаль, делегує нащадкам. Ця закономірність спостерігається на матеріалі різних колективних травм. Найбільш досліджені ці механізми на прикладі травми Голокосту. Є сотні, якщо не тисячі, наукових публікацій, присвячених травмі Голокосту, і велику їх частку присвячено трансгенераційним механізмам передання. Фахівці працюють уже з третім і навіть четвертим поколіннями, й у них виявляють ознаки травматизації.

Є різні механізми делегування. Один із них реалізується в сім'ї. Нащадки людей, які вижили в Голокості, в середовищі родин, створених травмованими людьми, відчувають атмо­сферу травмованості, несвідомо переймають цю ситуацію на себе. Вони народились і виросли в полі цієї травми, вони всотують цю інформацію, переважно несвідомими каналами. Жертви, які вижили, зокрема жертви Голокосту, не люблять розповідати дітям про це, приховують, але певним чином на несвідомому рівні ця травмівна інформація потрапляє до дітей та онуків. Мало того, там де є сили розповідати про травму, там сама розповідь, саме переживання дітей разом із батьками, сприяє зціленню, а замовчування, навпаки, сприяє тому, що інформація все одно існує в груповому інформаційному психологічному полі і, будучи неопрацьованою, може передаватись у спадок новим поколінням.

Як це працює на рівні колективної травми?

Інший механізм працює на рівні великих соціальних груп. Відмінність колективної травми – в тому, що вона поширюється на значно більшу популяцію, ніж умовно звичайне травмування. Через механізми вторинної травматизації травмуються люди, які безпосередньо не пережили травмування, але які були свідками, отримували інформацію в медіа.

Є ще третій механізм трансгенерації, так зване епігенетичне наслідування колективних травм. Ця теорія останніми роками набуває популярності. Епігенетика – це не зміна коду ДНК, але відбувається нашарування на генах, утворюється специфічне епігенетичне покриття, яке може активізувати або, навпаки, пригнічувати певну генну активність. У нащадків жертв колективних травм відбувається така епігенетична особливість, як поляризація: з одного боку, підвищена чутливість до травмування, вища, ніж у людей, які меншою мірою успадкували травмування. Нова травма дає сильні травмівні реакції, і ПТСР може утворюватися швидше, ніж у інших людей. З іншого боку – є підвищена стресостійкість, резильєнтність чи життєстійкість. Залежно від умов може запускатися той або той механізм.

Якщо це помічено в нащадків жертв травми Голокосту, то можна припустити, що в нащадків жертв Голодомору мають бути такі самі механізми. До речі, є багато паралелей між цими двома травмами. Можна припустити, що українцям, які є нащадками жертв Голодомору, також притаманна ця полярність – з одного боку, ми чутливі до будь-якого травмування, емоційно реагуємо на найменше порушення прав, справедливості. Але, з іншого боку, так само запускається другий механізм – життєстійкість, і ми здатні витримати надзвичайно сильні травмування.

Ми вже третій рік витримуємо страхітливе травмування повномасштабною війною. Це теж може пояснити епігенетичним механізмом наслідування травми. Там, де треба виживати, ми виживаємо. Ми маємо в історичній пам'яті досвід не тільки Голодомору, а й величезної кількості травм минулого. Тому ми більш витривалі, і це дає привід сподіватися, що стійкості вистачить, для того щоб ефективно подолати цю травму, з перемогою. Ми чутливіші до травм і переживаємо їх болісніше, ніж народи, менш обтяжені колективними травмами.

Травма Голокосту після завершення Другої світової війни отримала широкий розголос у суспільстві, у світовій спільноті. Нюрнберзький трибунал був присвячений злочинам німецького нацизму, серед яких геноцид євреїв був центральною подією. Була велика кількість досліджень, безліч психотерапевтичних, соціотерапевтичних програм, що допомагали справлятися жертвам, які вижили, і їх нащадкам. Я співпрацював із Яковом Наором та Пітером Келлерманом, ізраїльтянами, які працюють із нащадками жертв Голокосту, зокрема й засобами соціодрами.

Щодо травми Голодомору була інформаційна блокада. Світ робив вигляд, що він про це не знає, і це замовчування було подвійним травмуванням українців. Жодним чином ця травма не була опрацьована, ритуалізована, не було міжнародного трибуналу, який засудив би винуватців Голодомору. Уявіть собі, як можна було б посадити Сталіна на лаву підсудних. Навпаки, більшовицька влада після червоного терору й Голодоморів, після злочинів 1939 року була фактично реабілітована як переможець у Другій світовій війні. На всі злочини більшовизму заплющили очі. Радянський Союз був включений до Ради Безпеки ООН як один із п'яти членів із правом вето.

Яким чином наше суспільство може зцілитися від колективних травм, зокрема й від травми Голодомору?

– Нині наше суспільство травмоване війною. Але не всі отримали травму на полі бою, не всі потерпали від бомбардувань, потрапили під окупацію… Є люди, яких особисто не торкнулася трагедія, ніхто з близьких не загинув, майно не постраждало. Але все одно вони травмовані, бо травмується все суспільство. Травмівний стрес війни є постійним, тривалим, ми існуємо в цьому полі, співпереживаємо. Отримування інформації також є травмівним чинником. У суспільстві, що переживає травму, ця подія стає важливою, інколи домінантною темою суспільної свідомості, активно поширюється в медіа. Ця інформація певним чином присутня в суспільній свідомості й суспільному несвідомому, згодом вона стає частиною історичної пам'яті. Після завершення події травма продовжує існувати в суспільній психіці – і люди, що народжуються в цьому полі, потрапляють у це інформаційне середовище й отримують травмівний досвід. У них виникає бажання щось із ним зробити, є потреба зцілюватися чи мститися кривдникам.

Суспільство виробило два засоби опрацьовування травми – окультурювання і ритуалізацію. Окультурювання – це опрацювання культурно-мистецькими засобами події колективної травми. Це героїчний епос давніх часів, де описували травмівні події, це пам'ятники, які ми ставимо в місці, де щось відбувалося. Це літературні пам'ятники, це музичні твори, поезія, пісні. До речі, в Україні є величезна кількість народних пісень. Але немає пісень про Голодомор. Тобто ця травма не була опрацьована, окультурена.

А ритуалізація – це здійснення суспільних заходів. Це відзначення роковин, увічнення в топоніміці, називання вулиць і міст іменами героїв. Ритуали, пов'язані з колективною травмою, теж допомагають зціленню, без цього травма не опрацьовується, вона певним чином живе десь у несвідомому й може впливати на процеси сьогодення.

Які дослідження ви робили з вивчення травми Голодомору?

– Я робив анкетування кілька років тому. Є багато історичних праць про Голодомор. Психологічні наслідки Голодомору досліджували мало. Серед них відомі дослідження Віталія Климчука та Вікторії Горбунової. Цю тему досліджували також психологи Андрій Маслюк, Любов Найдьонова, Лариса Засєкіна, а також історики, культурологи, соціологи – Оксана Кісь, Віталій Огієнко, Соломія Онуфрів, Ірина Рева й деякі інші. Серед зарубіжних дослідників це переважно представники діаспори – Брент Бецо і Стефанія Маггі, Юлія Федорович, історикиня Дарія Маттінглі. Цих дослідників одиниці.

Моє дослідження, відображене у книжці "Психологія колективних травм", переважно спирається на узагальнення емпіричних досліджень колег, аналіз документів, інших матеріалів, публікацій. На цій основі я створив власну концепцію колективних травм.

Серед результатів, які отримав, найголовніше таке. Для сучасників, які пов'язують сімейну історію з Голодомором, характерні ознаки політичної пасивності та нігілізму – він вищий, ніж у тих, хто не пов'язує сімейної історії з Голодомором. Для нащадків жертв Голодомору притаманний високий рівень недовіри до влади, інтерес до політики має невротичні ознаки з підвищеною емоційною, переважно негативною, оцінкою. У них умовно інфантильні критерії політичного вибору, які спираються не на реальну інформацію про політиків та їхні політичні здобутки, а на "подобається – не подобається", "викликає симпатію чи антипатію". Це, на жаль, не найкращі критерії в разі голосування на виборах президента чи у Верховну Раду. Багато нащадків жертв Голодомору має невисоку віру у свої сили, низьку самооцінку, психологію жертви. Хоча, з іншого боку, вони ж відрізняються високим рівнем здатності до виживання. Тобто є як мінуси, так і плюси. Багатьом притаманний страх майбутнього, оцінки часто полярні – від повної зневіри в майбутньому до віри в українське чудо, золотої середини немає. Для них також ставлення до сімейних цінностей є значно вищим, ніж до суспільних.

Чи потребує сучасна молодь зцілення від наслідків травми Голодомору?

– На часі успішне подолання травми, в якій ми нині всі, – це завершення війни, відновлення територіальної цілісності. Друга умова – це реальне засудження воєнних злочинців, які розв'язали війну. Третя умова – це репарації. Якщо три умови буде виконано, зможемо говорити про успішне подолання колективної травми. Повним, звісно, воно не буде. Ми не повернемося в ту країну, яка була 10 років тому. Ми оплакуватимемо численні жертви, відновлюватимемо зруйновані міста, але це буде позитивний результат цієї травми. Якщо ми максимально успішно подолаємо нинішню травму, це сприятиме зціленню історичних травм. Тому витягувати з глибин історичної пам'яті події Голодомору й переживати їх заново вже недоцільно та й неможливо. Безпосередній зв'язок між травмою і тим, що відбувається тепер, уже розірвано. Але ті незавершені заходи з окультурювання й ритуалізації травми Голодомору необхідно продовжити. У культурно-мистецькому опрацюванні травми варто знаходити позитив, наприклад, історії про рятівників від Голодомору. Ми можемо мати власний список Шиндлера. Цього поки що не зроблено.

Безпосередньо лікувати саму травму доцільно за індивідуальними потребами. Я займаюся психотерапією, і в моїй практиці були запити людей, пов'язані з історією їхнього роду, де була травма Голодомору. Зокрема, траплялися випадки канібалізму. Якщо предки були активісти, їх нащадкам може бути соромно, що вони займалися розкуркулюванням, прирікаючи односельців на голодну смерть. Такі події в історії роду можуть позначатися на поведінці, проблемах нащадків. Це є трансгенераційною травмою цих людей, яка їм заважає гармонійно жити, вони не мають нести провину за дії предків.

На рівні суспільства достатньо окультурювання й ритуалізації. А також досягнення принципу справедливості у визнанні винуватців. І важливо, що глобальна група, Євросоюз чи наші зарубіжні партнери також це роблять. Адже визнання великими групами травм меншої групи допомагає переживанню і зціленню цієї травми меншою групою. Уявіть собі, що світ взагалі не визнавав Голодомору аж до смерті Сталіна й фактично не визнавав до кінця 1980 років. Ми тримали все в собі, й це було тяжко. Нині названо винуватців Голодомору на національному рівні. Але бажано це зробити на міжнародному, хоча б назвати винних, поновивши справедливість у цьому питанні. Якщо визнання світом травми Голодомору наблизиться до рівня визнання травми Голокосту, це буде хорошим чинником зцілення.

Передплатити журнал "Країна"

×