Ексклюзиви
Вівторок, 08 серпня 2017 12:46

У жовтні зник один із командирів. У березні знайшли його в березовому гайку

Письменник Артем ЧЕХ 10 місяців відслужив на Донбасі

Тричі ходив до військкомату. Вперше – коли почалася окупація Криму. Записали прізвище й сказали, що зателефонують. Удруге – під час Іловайського котла. Неприємне було відчуття: пацани там, а я – вдома. Утретє – під час боїв за Дебальцеве. Звільнився з роботи – щоб дописати книжку про район, у якому виріс. Сім'єю поїхали на травневі свята на дачу. Тесть між іншим: "Там тобі повістка". За три дні пройшов медкомісію. Лише окуліст ретельно оглянув. Хірург на литки подивився – чи не наркоман. Дантисту через стіл зуби показував.

12 травня позаторік виїхали на полігон у Рівне. Проводжала дружина. Рік не курив, але купив пачку. В голові була каша. Автобус із емблемою шоу "Танцюють всі", мужички стоять розгублені. Невідомо – хто повернеться. Пожував бутерброди й заснув. Прокинувся, бо мужики розповідали про свою службу. Один казав, що йому роками снилося, як знову йде в армію. Як почалася війна – що на Донбасі. Почали бухати й заспокоїлися. Пили несильно. День минув, як у тумані.

  Артем ЧЕХ, 32 роки, письменник. Народився 13 червня 1985-го у Черкасах. Батько – автомеханік. Мати – педагог, працює у власній студії раннього розвитку в Києві, готує дітей до школи. Здобув ступінь бакалавра соціології, далі вчитися не став. Працював продавцем у книгарні, журналістом-копірайтером. ”Десь – місяць, десь – два. Дописував у журнали”. Переміг у конкурсі ”Міський молодіжний роман”. 2007 року дебютував із романом ”Цього ви не знайдете в Яндексі”. Автор восьми книжок прози. У травні позаторік призвали до армії. Служив у 59-й мотопіхотній бригаді Збройних сил. 10 місяців пробув на передовій на Луганщині. У травні видав книжку написаних у зоні АТО армійських нотаток ”Точка нуль”. Працює художником-молдмейкером. ”Роблю реквізит для реклами. Наприклад, роботів чи покемонів”. Дружина – письменниця й режисерка Ірина Цілик. Мають 7-річного сина Андрія
Артем ЧЕХ, 32 роки, письменник. Народився 13 червня 1985-го у Черкасах. Батько – автомеханік. Мати – педагог, працює у власній студії раннього розвитку в Києві, готує дітей до школи. Здобув ступінь бакалавра соціології, далі вчитися не став. Працював продавцем у книгарні, журналістом-копірайтером. ”Десь – місяць, десь – два. Дописував у журнали”. Переміг у конкурсі ”Міський молодіжний роман”. 2007 року дебютував із романом ”Цього ви не знайдете в Яндексі”. Автор восьми книжок прози. У травні позаторік призвали до армії. Служив у 59-й мотопіхотній бригаді Збройних сил. 10 місяців пробув на передовій на Луганщині. У травні видав книжку написаних у зоні АТО армійських нотаток ”Точка нуль”. Працює художником-молдмейкером. ”Роблю реквізит для реклами. Наприклад, роботів чи покемонів”. Дружина – письменниця й режисерка Ірина Цілик. Мають 7-річного сина Андрія

Позаповнювали документи й нас повели у наметове містечко за адмінбудівлею. Бачив цих "махновців" і думав: "Йолки-палки". Всі – лисі, із беззубими ротами. Над наметами тріпочуть прапори, зі звалища поряд валить дим. Під ногами – волосся, як килим. На полігоні – три тисячі людей, постійно голять одне одного. Безліч приблудних собак із розірваними боками.

Видали берці – на два розміри більші. У наметі на 20 людей жили 38. Нам пощастило. В деяких було по 60 – робили двоповерхові нари.

Виганяли на полігон побігати, постріляти. Відстріляв 20 патронів, став у чергу, отримав ще 20, розписався. Виходиш о дев'ятій, якщо відстріляєш до другої дня свої 60 патронів – добре. Лише раз привезли ящик набоїв і дозволили стріляти, скільки хто хоче.

Писав про умови служби у Facebook. Викликав комбат: "Ти що, синок? Ще війни не бачив. Може, тобі йогурти на сніданок давати?" Покрив мене матом. Викликав замполіт полігону. Потис руку: "Ви ж розумієте, що працюєте на ворога". Чув це багато разів упродовж служби. Навіть психолога присилали. Замполіт попросив переповідати розмови в підрозділі. М'яко натякнув: чувак, не до того звернувся. Писати не припинив. Але до умов звик. У перші дні не розумів, як люди можуть ходити в туалет у величезну траншею і ставати дупа до дупи. Це ж скотство якесь. Годували погано. М'яса не було – варене сало з підливою.

За два тижні відпустили додому – одразу після скандалу з керівництвом. Аж на три дні. Зазвичай – на день. Приїхав о 16-й годині. Наступного ранку подзвонив ротний: сталася НП і треба повертатися.

Потрапив до 9-го батальйону 59-ї бригади. Поїхали в Гайсин на Вінниччині. Там пробули три дні й – у Партизани Херсонської області. У мене підскочила температура до 40 градусів. Перед тим на день відпустили до Києва. Напився холодного квасу. Кололи, пігулки давали – не допомагало. Пропонували залишитися на лікування в Гайсині. Подумав: усі приїдуть, познайомляться, заведуться контакти. Хотілося зразу влитися до колективу.

У Партизанах охороняли самих себе. Поряд – Крим. У разі чого мали за півгодини бути на адмінкордоні. За місяць командири знайшли покинутий табір без вікон. Голі стіни. Переїхали туди. Щоночі троє обходили територію. Спека – плюс 30. Рибалили, купалися в Азовському морі. Біля табору в озері ловили дзеркальних коропів. Хтось бігав у село пиячити, хтось мазався лікувальними грязями. Гадюки повзали прямо під ногами. Під каналізаційними люками їх були десятки. Були майстри, які ловили гадюк дрючками, відрізали голови й смажили на грилі з медом і часником. Смачні під пиво. Яйця їхні варили – на смак як сир.

Відправили охороняти радіолокаційну станцію у Лазурному. Казали, до зими. Нас було шестеро, стільки ж контрактників. Від кого охороняти – неясно. Самі пляжники з надувними матрацами. Один боєць залишався біля вагончика дивитися за майном, інші йшли в кабак, замовляли шаурму із соком. У Лазурному пробули тиждень.

Відвезли назад у табір, звідти – на полігон у Широкий Лан на бойове злагодження – 45 днів. Перші два тижні просто жили там.

У серпні відпустили на сім днів додому. В Києві шокувало все. Ходив вулицями й думав: "Як можна жити так, коли йде війна". Мозок розумів, що не можуть усі бути солдатами, але серце не сприймало. Та й не та війна, коли треба усіх чоловіків кидати в м'ясорубку. Сидів удома. Дружина – режисер, знімала ролик про прапор. Я там бігав, стріляв, потім типу повернувся додому. Президент Петро Порошенко виклав ролик у Facebook. Транслювали по телевізору. На полігоні всі дивилися й кричали: "Це ж Чех!" Дуже скучив за хлопцями. Назад віз їм спорядження. Комусь – тактичні рукавички, комусь – шкарпетки, в яких не пітніють ноги.

Почалося якесь недолуге бойове злагодження. Люди по три місяці відслужили, а їх учать стріляти. Командири лякали, що поїдемо на кордон із Придністров'ям і сидітимемо там до кінця служби. Мовляв, не заслужили на Донбас. Хлопці казали: "Як потім дивитися іншим в очі? Служив і не був на Донбасі". Перед нами якась бригада показала погані результати і її відправили в тил. Пацани мало не плакали.

Серед нас були хлопці, які вже воювали. Прапорщик із мого взводу пройшов бої за Савур-Могилу: поранення, контузія, нагороди. Жодного разу на цьому не наголошував.

Повернулися з навчань. Офіцер сказав: післязавтра на Донбас. Потім – відбій. 15 вересня таки виїхали. Більшість на радощах набухалися. Зібрали все майно батальйону, повантажили на БТРи й "шишарики" (ГАЗ-66. – Країна). Вирушили на Миколаїв. Техніка 1959 року випуску. Їздити неможливо. В АТО більшість БТРів ми вкопали в землю, бо стріляли, але не пересувалися на них. У Миколаєві посадили в ешелон – вантажні вагони з технікою, причеплені до трьох пасажирських. Їхали понад добу, дуже повільно. Пили не всі. Але дехто губив зброю. Ми ховали її під ліжка. Уранці прокидаються: "Де мій автомат?" Загубити зброю – підсудне діло.

О шостій ранку приїхали в Ізюм (місто на Харківщині на кордоні з Донеччиною. – Країна). Розкантовували техніку. Ввечері вирушили на шести БТРах до Артемівська.

Під Попасною зустріли троє чуваків. Інші бійці 54-ї бригади, яких ми заміняли, вже виїхали. Ті провели екскурсію: "Сюди не ходіть – міни. Карта мінних полів? Немає. Просто не ходіть". І поїхали. Ми знайшли затишний бліндаж. Одразу виставили кулемети. Була дев'ята вечора. Ні біноклів, ні тепловізорів, ні приладів нічного бачення. Стояли й слухали. Було страшно. У перші тижні все здавалося ворогом. Гілочка тріснула – бабах з усього, з чого можна.

Поле розділене посадками. Там натикані бліндажі. По боках виставлені пости. Укріплення з дубових і акацієвих колод, мішків із піском. За два кілометри – сєпари. Коли навесні захопили кілометр сірої зони, то в ­бінокль було видно, як ходять, миються.

Перший обстріл був за тиждень. Із посадки по нас гепнули з підствольного гранатомета. За місяць з'явився тепловізор і стало спокійніше. На кілометр видно, як повзають миші. Буває, бачиш чувака, який лежить і на тебе дивиться. Гатиш, а то птах – шух і полетів. Не раз плутали диверсійну групу з кабанячою зграєю. На штаб:

– ДРГ.

– Ні, то кабани.

– Та ДРГ. Можна ми ввалимо?

– Валіть.

Розбіглися – отже, кабани. А бувало, присідали. Кабани не присідають.

У бліндажі мешкав із Санею і Владом. Рідко спілкувалися з людьми із сусіднього. На пости виходили вдвох, іноді – по одному.

На дні народження, Новий рік не пив більше трьох чарок. Щоб у разі чого йти й робити, що треба. У сусідній бригаді вночі вирізали бліндаж. Ці історії обростають міфами. Не дізнаєшся, що правда, а що – ні.

Із місцевими бували перепалки. Починалося зі слів: "Когда же это все закончится? Вас же дома ждут дети, мамы. Едьте домой". Проукраїнські кажуть: "Спасибо за Украину".

У жовтні зник один із командирів. Ширилися чутки, що перейшов на бік ворога. Думали: все розкаже і буде наступ. Хоча – ну прорвуть нашу лінію, і що далі? Поле, а потім – ще одна лінія. Але ми чекали, боялися. Стріляли в кожну мишу. У березні знайшли командира в березовому гайку, поїденого донбаською фауною. При зброї і з простреленою головою. Сам себе. Казали, мав психічні розлади.

У листопаді поїхав у відпустку. Зробили малому сюр­приз: пішов у садочок забирати. Сидів у формі й чекав. Син спочатку не впізнав.

Два тижні майже не виходив із квартири. Грав на комп'ютері, нічого не хотілося. Тільки в день народження дружини вибралися в місто. Після відпустки почалася депресія. Хотілося додому, до дружини, сина. Не міг дивитися на бліндажі, зброю, слухати жахливий російський реп. Ще й захворів. Залишалося служити вісім місяців. Потроху минулося.

Різали посадки, топили. Надворі мінус 25, а в бліндажі – плюс 25. У трусах лежали. Було одне велике ліжко: матраци, спальники, подушки. Кубло. У відпустці купив репітер, який передає сигнал мобільного зв'язку. Грали онлайн у комп'ютерні ігри, дивилися кіно. У січні випало багато снігу й одразу розтало. Бліндаж затопило. Вода текла з усіх щілин, розмила сходи. Саня був у відпустці. Я пішов сам на пост. Влад за чотири години все відремонтував. Розкочегарили буржуйку й за пару днів усе висохло.

Дружина приїхала в Сіверськодонецьк на поетичні читання. 40 кілометрів від нас. Викликав на позиції таксі й подався до неї. Заплатив 500 гривень. Погуляли, сходили в кінотеатр.

У березні висунулися з лопатами на кілометр у сіру зону. Зазвичай це роблять так: штрафників і аватарів зганяють з усього батальйону. Ми стаємо з автоматами й охороняємо їх, а вони копають наприкінці посадки нові пости. Звісно, сєпари бачили. Інші бійці відволікали їх. За 3 кілометри наші атакували їхній пост, вони – наш.

В АТО подивився 450 художніх фільмів. І багато писав. Бувало, й на посту. Загалом – 500 тисяч символів.

Весною дуже чекали дембеля. Ще важче стало, коли термін перевалив за рік. Активних дій немає, а нас не відпускають. Злилися на командування.

Додому повернуся торік 12 липня. Поїхав на дачу до малого, потім – в Одесу. Відпочивав, купався, радів життю. А за місяць – скис. Почали з'являтися привиди з минулого. Вересень і жовтень пролежав у ліжку. Велика важка війна мене оминула. Було скоріше побутове болото. Сходив до психолога. Побалакали пару годин – на кілька днів відпустило. У кінці жовтня влаштувався на роботу – й усе минуло.

Не хотів би витратити ще рік життя на армію. Але якщо буде необхідність, то піду. Зараз її не бачу.

Зараз ви читаєте новину «У жовтні зник один із командирів. У березні знайшли його в березовому гайку». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 82
Голосування З якими артистами у вас асоціюється незалежна Україна?
  • Богдан Бенюк
  • Марія Бурмака
  • Святослав Вакарчук
  • Джамала
  • Андрій Кузьменко
  • Руслана Лижичко
  • Тарас Петриненко
  • Олександр Положинський
  • Олег Скрипка
  • Ольга Сумська
  • Богдан Ступка
  • Сестри Тельнюк
  • Сергій Фоменко
  • Анатолій Хостікоєв
  • Тарас Чубай
Переглянути