Мій шлях у музику був такий: з одного боку мав шматок морквини, з другого – татовий пасок. І плакала моя дупа кривавими сльозами.
Із часом почав підбирати все на слух. І якось тоді ще простий молодий учитель Ігор Пилатюк (скрипаль, диригент, педагог, від 2007 року – ректор Національної музичної академії ім. Лисенка у Львові. – "Країна") почув моє бренькання й сказав: цього хлопця треба вчити гри. Запропонував: як вивчиш оцей твір, куплю тобі, що захочеш. А я мріяв про фотоапарат. Займався по 12 годин на день. Пиляв ту скрипку, мало дим не йшов. Вивчив і заграв. І Питлатюк купив мені "Смену 8М". То було щастя!
У Німеччині у 12 років здобув третю премію на конкурсі Kloster Schontal. Сподобалось – успіх, квіти, оркестр. Цей момент був для мене визначальний.
Уже лауреатом міжнародних конкурсів приїхав до бабусі в село Тлумач на Івано-Франківщині. Сидимо з нею, балакаємо, вона питає: "Що ти в тому Києві робиш?" Кажу: "Граю на скрипці". Бабуся сміється: "Та в нас тут кожен грає на скрипці. А професія в тебе яка?"
Студентом чітко знав: маю скрипку й мушу займатися. Решту спускав на гальмах.
Рухатися потрібно швидко і вперед, бо кожна зупинка – це відкочування назад
По приїзді в Італію мене поселили у старовинній віллі "Карміна". Колись вона була власністю сімейства Медичі. У ній жили папи Пій IX і Пій Х. Дім викупив 1924 року багач Адольфо Карміно і заповів Флорентійській академії мистецтв. По суті, цей двоповерховий особняк є музеєм – із картинами відомих майстрів, колекцією старовинної зброї, книжками XVII–XVIII століть.
Сцена – наркотик. Не дарма кажуть: для артиста найважче – це відчути момент, коли треба піти з неї. Кожен хоче там бути до останнього.
Життя таке – або пан, або пропав. Рухатися потрібно швидко і вперед, бо кожна зупинка – це відкочування назад.
Найгірший учень – це талановитий учень. Із ним завжди найбільше мороки. Рахманінов казав: "Все ученики – сволочи. А особенно – талантливые".
Страху перед сценою нема в людини, яка не хоче нікого вражати.
Часто дитина ніби й талановита, і ніби добре навчена, але не вистачає характеру, бажання чогось досягти. У результаті йде не так далеко, як могла б. Мають бути і талант, і працездатність, і працелюбність, і здорові та потужні амбіції.
В Італії я 12 років за кермом, і ні разу не зупинила поліція. За цей час двічі приїжджав машиною в Україну. Спиняли на кожному кроці: у вас те не так, се не сяк. Пропонували владнати ситуацію на місці. Платив і їхав далі. Це коштувало стільки, що дешевше було би прилетіти власним літаком.
Театр починається не з гардероба. Сьогодні він починається з листа менеджера, з реклами, з організації гастролей.
Молода людина, яка не протестує, є гнила по своїй суті.
Молода людина, яка не протестує, є гнила по своїй суті
Принципово купую квитки друзям, а не роздаю запрошення на концерт. Сьогодні я захочу дати щось "за так", завтра про це хтось попросить мене – і виникне коло взаємозобов'язань.
Коли мені було 16 років, померла мама, і я пішов у "самостійне плавання". У ті часи гроші для мене багато важили. В якийсь момент це було навіть питання самоствердження. Дуже радий, що зараз не так.
Успіх – це момент, коли моя скрипка на сцені втілює те, що маю в серці.
Неважливо, яку роботу робиш, важливо – як ти її робиш.
Щастя – усвідомлення того, що насправді відстань від усмішки до сльози – це є одна нота.
Замолоду я був добрячий ловелас. Але як тільки в очах дівчини з'являвся найменший натяк на женячку, я в ту ж мить віддалявся на тисячу кілометрів. А коли почали зустрічатися із Ксенею – все було по-іншому. Місяць минає, другий – жодного натяку. Думаю, треба одружуватися, бо втрачу.
Перед весіллям радився з другом, який у щасливому шлюбі 54 роки. Питає: чого вагаєшся? Кажу, боюся зробити неправильний крок. А він: мудрий будеш, коли станеш імпотентом. А зараз – дій, помиляйся, іди вперед.
Я – щаслива людина, бо кожного ранку дивлюся на дружину й радію, що прожив із нею ще одну добу. І на нас чекає ще один день. По тому, як ми пройшли складний період безробіття і безгрошів'я, зрозумів: довго будемо разом.
Маю несолодкий характер. Але дружина вміє так м'яко обійти мої гострі кути, що я зі свого боку готовий зробити все, аби обійти її гострі кути. Найважливіше – ми не боїмося говорити про наші гострі кути. Це буває і зі слізьми, і без них. Але якщо залишати скелети у шафах, рано чи пізно вони звідти повилазять.
Чого страшитися старості? Ну, з'являться зморшки, руки не будуть такі швидкі. Але в кожного віку є своє цвітіння. Коли мені буде 150 років – я не гратиму на скрипці, але викладатиму. Не пробіжу стометрівку, та пройду її. Мені буде страшно, якщо цю стометрівку не пройду із Ксенею.
Наше життя є таким, яким ми його будуємо. Гармонійна старість має бути підготовлена замолоду.
Сплю по 4 години на добу. Коли йду в ліжко, дружина вже спить, коли прокидаюся – ще спить.
Біля кутиків носа і за вухами в людини розміщені жирові залози, і хоч як ретельно миємося, за кілька хвилин ті місця знову зволожені. Для того, щоб пальці легше ковзали по грифу під час виступу, натираю ті місця пучками і проводжу ними по струнах. Такий спосіб знайшов Юрій Янкелевич із Московської консерваторії.
Різниці між скрипками такі, як між гоночною і звичайною машинами.
Я – щасливий, бо кожного ранку дивлюся на дружину й радію, що прожив із нею ще одну добу
Скрипаль відчуває пальцями різницю товщини струн в одну соту міліметра.
Якби не грав на скрипці, став би кухарем і щонайменше відкрив би свій ресторан. Дуже люблю готувати.
Чому є нещасливі сім'ї? Село. Дві хати поряд. В обидвох живуть молоді пари. Одна – душа в душу, а друга щодня свариться. І от на другу пару находить прозріння: ну чого ми весь час чубимося, а сусіди живуть у злагоді? Біжи, Іване, підглянь, як Василеві з Марійкою вдається ладити між собою. Той став під сусідським вікном і спостерігає. Жінка миє підлогу, відро – посеред кімнати. Тут заходить чоловік, зачіплюється за відро й перекидає його, брудна вода тече долівкою. Ось зараз почнеться сварка, думає Іван під вікном. Але Марійка починає щебетати: вибач, не попередила, аби був уважний. А Василь: ти не винна, вибач, що не побачив відра й зіпсував твою роботу. Перепрошують одне одного, горнуться, щебечуть. Послухав Іван, приходить додому й каже дружині: у нашій сім'ї ми одне одного звинувачуємо, а сусіди одне одному пробачають.
В Італії середній вік слухачів на моїх виступах 45–65 років. Ідуть зрілі люди, які відбулися в професії й тепер звертають погляд на ще щось.
Батько постійно кличе повернутися. Але я зможу більше зробити для України в Італії, ніж удома. Питання навіть не в тому, скільки стипендій дамо українським дітям. Кожен має реалізовуватися там, де є умови втілити свій максимум можливостей.
Якщо зроблю все, про що мрію, якщо досягну того, чого хотів би, – це буде слава не моя, а України.
Народ – величезна машина, яку важко зрушити з місця, але потім важко спинити.
3 
1
Коментарі