"Без домовини, без священника відвозили до ями і скидали"

Комуністи групами по два-три чоловіки ходили по хатах

Нас у батьків було троє – найстарша Ксеня, я і на два роки молодша від мене Ніна. Восени 1932-го нам було 11, 9 і 7 років. Із сільських хат все вимітали "червоною мітлою", а в батьків тоді навіть корови не було. Мама по різних закутках ховала каструльки з крупами, але все находили й забирали. Добре, що хоч деякі вузлики вдалося сховати. Але багато зерна в нас і не було, бо ж засівали невеликими клаптиками – тільки для себе.

 

Комуністи групами по два-три чоловіки ходили по хатах, штрикали землю на обійстях, розкопували, як щось знаходили. Тоді ми забули про хліб. Ранньою весною 1933-го ходили по ще мерзлій землі й вигарбували гнилу бараболю. Мама її мила, розтирала в макітрі й без ніякого жиру смажила на чарі. Часто до цієї бараболі добавляли листя з липи чи з берізки – такого бур'яну. Щавель тієї весни не встигав рости – ми все об'їдали. Так і живилися. Ще мати варила такий борщ – кислий буряк, щавель і все. Куліш важко було зготувати – об'їждчики добре слідкували, щоб хтось якийсь колосок не підібрав на полі. Як когось піймали, то били, судили, забирали не знати куди, бо ті люди потім не верталися.

Всіх змушували йти в колгосп, хоч у багатьох уже не було сили. Наш батько спух, вже думали, що його не стане. Тоді в нас не було навіть що продати, щоб його поставити на ноги. Мали тільки грубе полотно, але кому ж воно треба? А наш тато був знаний коваль, раніше його часто наймали. І в Гайсині мав замовлення у євреїв. Коли ж спух із голоду, мама на­йняла підводу й повезла його до тих євреїв. Вони його відгодували, відпоїли, й так він врятувався.

На жаль, від голоду помер наш дідусь. Не всі сусіди вижили. Я була дитиною, але й досі пам'ятаю, що в людей ноги були, як колодки, настільки спухали. По нашій вулиці жила жінка з малими дітьми, то 1933-го всі вони померли. А одного дядька зна­йшли мертвим у його холодній хаті на печі. Тоді мертвих забирали возом і без домовини, без священника відвозили до ями і скидали. Це страшно навіть уявити.

Коли закінчила сім класів, почалася війна. 1942-го поліцаї зігнали молодих хлопців і дівчат до сільради, а звідти ми пішки йшли до залізничної станції в Ситківці. У Німеччину везли у вагонах для худоби. Лише через щілини дивилися, що робиться зовні. На пересильному пункті потрапили, ніби на базар, але там вибирали не речі, а нас. Так ми стали остарбайтерами. Когось брали на заводи, а мене й іще одну дівчину вибрав німець як служниць по господарству.

У хазяїна робили все. Прокидалися о 4-й ранку й одразу йшли до худоби – чистили, годували, доїли корови, поїли телят. Потім нас везли в поле. Саджали, сапали, пололи, збирали камінці. О 12:00 поверталися додому – і знову до худоби. Нам давали їсти так, аби не голодували. В Німеччині ми каші не бачили. На сніданок – чорний чай і дві скибочки хліба. На обід – ріденький суп і бараболю, її не жаліли – бери скільки хочеш. Увечері та ж бараболя і чай. Лише на Паску давали якусь свою випічку й суп із курки. На свята пригощали пиріжками з маком, ним засівали великі площі – по 3–5 соток.

У Німеччині познайомилася з першим чоловіком Михайлом. Він був родом із Заходу України. Коли повернулися з Німеччини, його забрали дослужувати в сусіднє з моїм село. Потім він приїхав до мене, влаштувався на роботу. Ми так раділи, коли народився син. Але, за тодішніми законами, в нас не можна було прописати західняків. До моєї матері прийшов голова сільради й почав запитувати, чому зять не прописаний. Саме в той час сусідка вкрала трохи пшениці – й до неї приїхала міліція. Ми ж злякалися, що Михайла теж заберуть, бо ж без прописки. Так він поїхав у своє рідне село, але згодом вернувся. Після цього казав: "Там мені не бути, а тут мені не жити". І справді не давали життя. Через деякий час Михайла знову видворили на Захід України. Більше ми не бачилися.

Вдруге вийшла заміж за місцевого – фронтовика Леоніда. Він був грамотний, закінчив інститут у Москві, став головою сільради. А я працювала в колгоспі. Весною мала вдома готувати їсти трактористам і в горщиках виносити в поле. У колгоспі давали небагато продуктів – лише борошно, хліб і гірку ріпакову олію. Удома намагалася зробити якусь засмажку, щоб було хоч трохи смачніше. Влітку ж я працювала в полі біля техніки. Проте чоловік захворів на запалення легень, ще й загострилися фронтові рани. Тоді мені допомогли влаштуватися на легшу роботу – санітаркою в медпункт, а потім у лікарню. На жаль, чоловіка врятувати не вдалося – 1961-го він помер 40-річним.

Нема такого, що я щось їм, а чогось не їм. Усе люблю, а особливо тушковану капусту. Коли залишилася сама в хаті, то багато не готувала, щоб не псувалося. А тепер живу з родиною доньки. Вони мене забрали після початку повномасштабної війни. Тепер рідні за мене спокійніші, а мені з ними веселіше.

×