"Сказали, що зерно забирають на Урал, де зараз голодовка"

У перші місяці Голодомору організовували "червоні валки" підводами

Моя мати Фросина Андріївна народилися 1903 року в сусідньому селі Вишнополі. Ходили в гості до старшої заміжньої сестри в Леґедзине, доки не познайомилися з моїм батьком – Яковом Прокоповичем Листянком, 1892 року народження. Він встиг повоювати на фронтах Першої світової війни. Подружжя мало двох дітей – мене і брата Олексія. Батько були добра людина, за все життя жодного разу не вдарили мене з братом. Мама, правда, трохи полохали, як ми не слухалися.

 

Із наближенням фронту німці гнали молодь на захід. Забрали й брата Олексія. Разом із хлопцями-односельцями його догнали пішки аж до Західної України. Там він повідомив хлопцям, що тікатиме. Коли поліцаї виявили, що одна людина втекла, поїхали кіньми на розшуки. За деякий час повернулися. Більше брата ніхто не бачив. Після війни ми подавали на розшук, відгукнувся його повний тезко, а брата слід пропав.

1932 року ми жили на самому краю Леґедзиного, на вулиці Новоселиця. Якраз я пішла до першого класу місцевої школи. Взимку 1932–1933 років уже було мало їжі, а тільки-но навесні закінчила навчання, як почався справжній голод. Брат ходив у ясла в селі, які по-сільському називалися майдан. Звідти я його забирала. Якось разом із нами пішов гурт дітей. Серед них була сусідська дівчинка Парася. Раптом із хати вийшла якась жінка. Її з матір'ю по-вуличному звали Бомбихами. Вона почала до нас щебетати та запрошувати до хати. Ми з братом не пішли, а Парася пішла. Увечері до нас прибігли її батьки, кажуть, що донька не повернулася. Ми про все розповіли, бо діти ж. Кинулися туди й знайшли на горищі голову, завернуту в платтячко, а в печі було зварене м'ясо.

Те вариво люди почали носити попід хати, показувати. Обох Бомбих виволокли на вулицю й почали бити всім селом. Були би вбили, якби не прибіг хтось із сільради й не забрав їх. Після того випадку їх у селі більше ніхто не бачив.

Одразу після цього батько кинули ту хату на Новоселиці й найняли в центрі села, бо сильно боялися за дітей. Нам наказували ні до кого не заходити. У новій хаті жили на дві половини: ми в одній, а баба Тьопка з дочкою Домникою – в другій. Я добре запам'ятала, що Домника мала по шість пальців на руках і ногах. Уже тоді вони пухли з голоду. Нас урятувала корова, яку ми мали. Мама з коровою щодня ходили на роботу. Запрягали нашу корову в ярмо з одного боку, а сусідську – з іншого. А робота була – возити мерців на цвинтар. Заходили в хати, забирали на вулицях. За це в колгоспі щодня давали кіло якихось відходів. Їх мололи, добавляли листя з берестка, смажили і їли. Бересток має листя на один бік, воно взагалі без смаку. Такі хлібці купи не трималися, тому мама пекли їх на капустяному листі або на лопухах. Тоді лопух відривали, а цей хліб їли.

Докучали комнезами. Ходили із залізними палицями по селу й штурхали землю в дворах. Особливо там, де вона була порушена, – і на городі, і в хатах. Ще на Новоселиці на горищі мама сховали відровий баняк зерна. Його одразу знайшли й забрали. Сказали, що зерно забирають на Урал, де зараз голодовка. Брехали, бо там голоду не було. У перші місяці Голодомору організовували "червоні валки" підводами. Потім уже їх не стало, бо не було що забирати. Хазяйка разом із донькою Домникою померли.

 

Почали годувати вже пізньої осені 1933-го, стало легше. Батько одразу повернулися у свою хату на Новоселиці. У школі, де ми з братом навчалися, довго дітей було мало – по шість-вісім у класі. А вже за кілька років вона знову наповнилася.

1939-го я закінчила сім класів і пішла вчитися в сусіднє село Тальянки. Там була середня школа. Восьмий клас закінчила весною 1940-го. Навесні 1941 року район зробив ревізію в нашому колгоспі "Спільна праця", де батько були комірником. Виявили брак 10 тонн ячменю. Прийшла до нас додому міліція і забрала тата. Також арештували голову колгоспу Костя Левенця та рахувальника Володимира Магаляса. Усіх повезли в Умань. Присудили конфіскацію всього майна. Оскільки конфісковувати не було чого, то забрали корову та швейну машинку. Мама сильно сварилися й обзивали конфіскаторів. За це її теж забрали до тюрми.

Ми з братом, 14-річним Олексієм, залишилися вдвох – нема ні батьків, ні корови, ні швейної машинки. Та ще й до школи в Тальянки продовжували ходити. Виручала картопля, якої не конфіскували. Потім почалася війна. Нашу конфісковану корову разом з іншою колгоспною худобою погнали за Дніпро, й більше ми її не бачили. Усім селянам наказали рити окопи, щоби ховатися від німецьких бомб. Тільки-но ми з Олексієм вирили яму й поклали зверху якісь дрючки, мама прийшли з тюрми. А батька завезли аж у Ростовську область. Там голову колгоспу й рахувальника забрали до армії, а батька випустили, бо вони мали інвалідність ще з Першої світової війни. Ото вони звідти додому йшли пішки, і прийшли аж улітку 1942 року. Тоді мене вже вдома не було – поїхала остарбайтеркою в Австрію. Правду сказати, ми не тікали від тієї роботи, бо наш староста Танасій Гонтар сказав, що весну й літо попрацюємо в Німеччині, бо там не вистачає робочої сили, а восени повернемося в Леґедзине. В Австрії я натерпілася – важко хворіла й голодувала.

Спочатку нас – чотирьох дівчат із Леґедзиного – привезли на ферму в Австрію в родину Карла й Рози Кракуферів. Робота була знайома – працювали на полі й не голодували. Тут не було так страшно, як під час Голодомору. За сто років життя я побачила всього, але Голодомор був найстрашнішою подією. Набагато страшнішим, аніж війна.

Згодом дівчат відправили десь у інше місце, а мене одну лишили. Син цих австрійців воював, інколи приїздив, мав родину й жив окремо від батьків. Восени 1942-го він загинув під Сталінградом. Хазяйка так на мене сердилася, що геть зі світу зживала. Ніби це я його вбила. Трохи мене ще потерпіли і згодом завели на біржу. Там нас зібралося багатенько, але ніхто нас не брав. Зрештою повантажили у вагони й повезли через Відень до міста Вінер-Нойштадт. Тут був авіазавод із виробництва винищувачів "Мессершмітт".

У таборі була висока брама й подвійна огорожа з колючого дроту. Спали на двоярусних ліжках без матраців і подушок. Давали нам баланду з кольрабі – щось середнє між капустою й буряком. Коли її варили, вона смерділа. Словом, дають нам ту баланду в картонні одноразові миски, а ми щойно від хазяїна, крутимо носом, не їмо, виливаємо. Попри те, що я висока, важила на тому авіазаводі 50 кілограмів. Робота була така: щодня солдат із машингвером (німецьким кулеметом. – Країна) вів нас за 2 кілометри в цех фрезерувальних станків. Там ми колотили розчин для вихолодження фрези. На відміну від німців ми обідньої перерви не мали – мусили прибирати приміщення від металевої стружки. Ще й не всю докупи змітали, а по фракціях: більшу до більшої, меншу до меншої. Після обіду пакували вироби в коробки. Робітники-німці, особливо старші, намагалися нам принести їсти – давали шматочки хліба, помащені або маслом, або варенням. Кожен шматочок ми ділили на чотири частини – для всіх.

Згодом я захворіла: на обличчі висипало вавки, вони засихали, а з них просочувалася сукровиця. Мене помістили до табірної лікарні й забракували. Знову повезли на біржу праці. Усіх розібрали, а мене, худої та високої, ніхто не бере. Зрештою, приїхав один конем-важковозом і забрав усіх забракованих, десь біля десятка осіб. Фурман усю дорогу мовчав, а коли привіз до двору, скомандував: "Тераз злазьте!" Ми зрозуміли, що поляк. Франек німецькою розмовляв краще за деяких австрійців. Згодом служниця хазяйки принесла нам їжу – емальоване відро макаронів. З голоду ми вмолотили його за раз. Прийшов господар, призначив мене кухарем і сказав іти за ним. У льоху я набрала відро картоплі і спекла його в духовці. Усю ніч ми вставали до тієї картоплі і їли, а зранку німець приніс по пів літра молока на душу. Від того переїдання в нас порозпухали обличчя й руки. Зробилися грубі пальці, нічого до рук не можна було взяти.

1945-го нас звільнили. Дівчата поїхали в Будапешт, а потім додому, а я затрималася, бо була грамотна, закінчила дев'ять класів й мусила бути писарем при військовій частині. Сиділа до липня й повернулася на Петра й Павла, 12 числа.

Згодом навчалася в Уманському вчительському інституті. Вступала двічі: спочатку здала екзамени та пішла на перший курс фізико-математичного факультету, але міністр освіти Павло Тичина видав указ заднім числом, яким наказав відрахувати всіх студентів, які не мають 10 класів освіти. Мене відрахували й організували річні підготовчі курси. Замість двох років я вчилася три й закінчила 1948-го. Пішла працювати за розподілом в Оксанине. Викладала там фізику й математику, а коли треба було – підміняла вчителя німецької мови. Для п'ятих-шостих класів мого словникового запасу вистачало, бо розмовну мову я знала. А для старших готувалася серйозно, сиділа зі словником. Пізніше заочно закінчила Київський педагогічний інститут.

Вийшла заміж за фельдшера Григорія Савовича й перевелася в Леґедзине. Виховали двох дітей – Анатолія та Валерія. Нікого з них уже нема на світі. Чоловік помер ще 2005 року від інфаркту, хоч він мав добре здоров'я, а я була хвороблива.

Передплатити журнал "Країна"

×