"Мусила переступати через спухлі трупи та йти далі"

Від Голодомору у Воловодівці вимерла половина села

Мала три роки, коли 1928-го арештували й розстріляли батька за доносом сусіда. Батько за розмовою сказали щось погане про радянську владу. Сусід написав донос, і тата арештували. За тиждень мама народили сестричку Надю, яка ніколи не бачила батька. Як ми підросли, почали дражнити й проклинати сусіда. Він спочатку відбивався, обзиваючи нас байстрючатами. А ми кажемо: "Неправда, в нас тато був, та ти його вбив!" Той сусід не витримав і виїхав десь у Дніпропетровську область.

 

Я стала нянькою для меншої сестрички, бо мамі лише три дні було дозволено бути в декреті, а потім мусили йти на роботу. Мама залишали мені шматок хліба, вмоченого у воду з цукром. Казали, як сестра кричатиме, то давай їй цей хліб посмоктати. Щоби мама покормили її, я брала сестру на плечі й несла зо 3 кілометри на ферму чи на поле, де мама годували її грудьми. Потім назад поверталася.

У 5 років я вже пасла корову. Зранку мама приходили з ферми, де працювали за трудодні, знімали чоботи, куфайку засмальцьовану, а я одягала й ішла до школи. Мамі треба було відпрацювати мінімум 360 трудоднів. Бувало, прибіжу зі школи й лечу до мами. Я йшла попереду та проривала буряки, а вони за мною сапали. Уроки вчила вночі й до 4-ї ранку. Лампу ми мали з гільзи снаряда.

Голод почався взимку 1932-го. По селу ходили "буксирні бригади" з місцевих активістів, підсилених представниками району. Їх називали комнезами – від слів "комітет незаможників". Одразу забрали в нас конячку, а корову лишили. Усі мали залізні щупи, штрикали всюди і знаходили їжу. Ми на гною сховали клунок квасолі, а вони знайшли й забрали. Так само знайшли трохи ячмінної крупи, яку мама повішали у клунку та заховали в комин. Ми варили з неї рідюсінький супчик, економили крупу. Бувало, що в тарілці лише пара крупинок.

Коли я пригонила з пасовиська корову, то заставала повний двір людей – усі сидять кругом хати. І старі, й молоді. Чекали, доки мама, які були добрі, видоять цю корову й кожному винесуть по малесенькому стаканчику молока. Мама лишали нам із Надею склянку молока, розведеного водою. Варили бурякове насіння, гичку. ми Їли калачики, обчищали бузину. Особливо любили цвіт конюшини. Оце везуть конюшину возом на ферму, а я стою край дороги й прошу: "Дядечку, киньте трохи конюшинки, щоби квіточок нарвати!" Досі пам'ятаю саме її смак, а ще калачиків. Але мені вони були недобрі.

У ті часи парканів не було, а хати й межі обкопували ровами. Ідеш селом, а в тих ровах повно людей валяється. Наш рів був крайній у селі, я мусила переступати через спухлі трупи та йти далі. Потім волами їхала гарба. Нею їздили люди, які ще здужали підняти мерця. Кидали туди й везли до ями. Я сама бачила кількох людей, які ще дихали, а їх кидали на ту гарбу. Загалом від Голодомору у Воловодівці вимерла половина села. Людоїдів, слава Богу, в нас не було. Принаймні я про таке не чула.

Усю війну я відбула в селі. З Воловодівки остарбайтерів не забирали, бо нас рятувала земля. Вона в селі була чорна та родюча. Тому нікого в Німеччину не забирали, а використовували для вантаження землі. Землю доправляли до Вінниці, а звідти вагонами в Німеччину. Робота була не набагато легшою від остарбайтера. Ззаду за мною стояв німець із нагайкою, як тільки забарилася, одразу бив по плечах. Плечі постійно були сині.

У школі я була відмінниця. Після війни мене прийняли до Вінницького педагогічного інституту. Ходила на на­вчання пішки щосуботи. Мама дадуть мені на тиждень пляшку молока й буханку хліба. Ще – трохи масла, що назбирували від корови. То я його не їла, а платила власникам-євреям за квартиру. Навчалася до листопада, а потім кинула, бо взутися не було в що, ні вдягнутися. Мала лише чуні, які вирізали з тракторного ската. Тому й називалися ЧТЗ – Челябінський тракторний завод. Словом, навчання я покинула та й пішла на роботу. Навчили трохи бухгалтерії, то я працювала рахувальницею. У Він­ниці познайомилася з майбутнім чоловіком – росіянином майором Борисом Воробйовим, родом із Вятки. Він пройшов усю війну, а його частину привезли у Вінницьку область на розмінування. Ми ж заготовляли дрова для організації. Згадував, що я його вразила працездатністю. Так ми почали зустрічатися, а згодом одружилися. Борис закінчив Мелітопольський інститут і викладав у Тальянківському технікумі механізацію. Я ж працювала в бібліотеці та 30 років секретарем. 1983-го Борис помер від наслідків туберкульозу. Під час Корсунь-Шевченківської операції три дні пролежав під снігом і застудився.

Тепер живу сама, пораюся на городі, а ввечері обов'язково прогулююся на стадіоні. У неділю ходжу в нашу українську церкву, молюся Богу. Маю український церковний словник 1988 року. Увечері дивлюся новини. Син Анатолій приходить допомагати.

Передплатити журнал "Країна"

×