Головне – визначитися з пріоритетами держави. Він нині один – вистояти у війні

Мрії про оновлення балансу, доки світ на межі

Володимир Горбулін, перший віцепрезидент Національної академії наук України, Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Використання путінським Кремлем балістичної ракети середньої дальності, а де-факто міжконтинентальної балістичної ракети (назвемо БРСД-МБР, адже розподіл до та після 5500 км є умовним, а після відправлення Договору РМСД у небуття – ­неактуальним), може справді бути свідченням, що світ вступив у новий етап війни, який легко може стати початком Третьої світової. Це наслідок надто слабкої західної політики у стримуванні РФ упродовж майже трьох років широкомасштабної війни.

 

Хоча саме епізод застосування ракети без бойової частини вдруге від початку наступальної операції Збройних сил України в Курській області продемонстрував нечувану слабкість кремлівської воєнної машини та крихкість режиму Путіна. Бо вибір експериментальної ракети замість перевірених цією війною балістичних разом із підписаною новою ядерною доктриною також є свідченням досягнення межі блефу в ядерному шантажу на тлі відчаю і безсилля самого диктатора. Безвідносно до того, чи було застосовано ракету РС-26 "Рубеж" – певною мірою "мертворожденне дитя" (2018 року проєкт вилучили з Держпрограми озброєнь РФ до 2027-го), чи таки "Орешник"/"Кедр", проєкт якого таки включили до Держпрограми озброєнь РФ до 2027 року, з подальшим випробуванням ракет-прототипів не пізніше 2024-го. Хоча цілком можливо, що це та сама робота, бо ракетні маніпуляції є давньою традицією Москви, ще з часів СРСР та Карибської кризи. Головним посланням "ракети" стало максимальне підвищення градуса залякування Заходу, а не України, яка майже щоночі "приймає" серії набагато дієвіших ракет. Для фахівців використання БРСД-МБР може здаватися дещо дивним іще й тому, що наявною ракетою 9К720 ОТРК "Искандер" Москва дістає майже до половини Португалії, тобто перекриває всю Європу. Хіба що мала вразити ядерна потужність ракети 200 кТн? Захід нового рівня шантажу не злякався, а реальна ймовірність обміну ядерними ударами – точно не те, чого насправді прагне кремлівський диктатор. Застосування ядерної зброї будь-де або конвенційної – по об'єкту НАТО приведе Путіна до поразки: перше – через відсторонення Китаю та Індії від підтримки; друге – внаслідок неможливості витримати протистояння з НАТО й економіками країн блоку. Путін не хоче поразки, тінь якої відсунулася із середини 2023 року; він уже хоче перемоги у вигляді рівних відносин із США й оформлення кон­тролю над Україною (чи тимчасово над її частиною).

Але для світу й України важливішою є інша, прихована, частина "ракетного послання" Москви. Переведення ракетно-ядерного шантажу на найвищий рівень є свідченням, що за умов західної ракетної допомоги Москва не те що програє Києву, але точно опиниться в невигідній позиції на майбутніх перемовинах.

Сама Україна в листопаді увійшла в пікову, можливо, критичну ситуацію. Але зовсім не через появу на сцені БРСД-МБР, а внаслідок продовження невпинного просування противника вглиб України. Ті офіційні коментатори, які обережно попереджають, що війна вступає в найнебезпечнішу фазу, не помиляються – тільки за один тиждень листопада РФ захопила територію площею майже 235 кв. км.

Однак друга половина листопада створила передумови для покращення перспектив. Завдяки рішенням адміністрації Байдена бити ракетами ATACMS на оперативну глибину на території РФ. І якщо правдивими є деякі медійні повідомлення про схвальне ставлення новообраного президента Трампа до такого рішення Байдена, то він, очевидно, не проти урівняти переговорні можливості України з її агресором. Імовірно, не через жагу справедливості – новому лідеру потрібно досягти ситуації, коли війну можна буде загасити без поразки Америки. А падіння України – це повний провал США й Заходу, розпад НАТО майже напевно. Тому курс на приборкання війни, хай там за рахунок поступок інших. І звісно, не за 24 год., а хоча б за якийсь реальний термін часу. Тому віталася Трампом і далеко не остання роль європейських рішень під час протистояння – нині це дозвіл застосовувати крилаті ракети Storm Shadow/SCALP для ураження цілей на території РФ до 300 км. Ракетні удари ЗСУ на Курщині виявилися не просто вдалими – вони створили ефект дзеркального тиску.

На тлі цього з'явилися непересічні рішення в політиці й економіці. США запровадили нові санкції проти Газпромбанку та ще десятків інших банків і фінансових установ РФ. ЄС ухвалив рішення обкласти санкціями нафтотранспортного гіганта РФ Совкомфлот, а Британія довела кількість підсанкційних суден до 73, що стало своєрідним світовим рекордом. Європа на низькому старті щодо розгортання потужної торгової війни з Китаєм. Зі свого боку G7 готова посилити тиск на Китай та "інші треті країни", які підтримують воєнну машину Росії. Випливли неофіційні дані, що "команда Трампа планує довести Іран до банкрутства за допомогою нового плану "максимального тиску". Це вже не кажучи про демарш Саудівської Аравії щодо намагання РФ під дахом БРІКС у Казані прискорити створення нової фінансової системи, альтернативної до наявної, західної. У цілому всі кроки Заходу вписуються в узагальнений вислів голови комітету в закордонних справах палати представників конгресмена-республіканця Майкла Маккола, що підтримка України збережеться. Зрештою, для здатних до аналізу зрозуміло, що економіка РФ тримається не тому, що вона потужна, а тому, що дії Заходу були занадто м'які. Цілком імовірно, настане інший етап, і Трампу надзвичайно вигідно, щоб усі важелі на стримування злочинного режиму у Кремлі увімкнув не він, а інші. Він прийде як миротворець і третейський суддя – така роль потішить його амбіції. Навіть за умов, якщо Путін влаштує "Карибську кризу ХХІ століття" – так тільки більше лаврів дістанеться Трампу за влаштування миру (чи небезпечного перемир'я).

Напередодні переїзду Трампа в Білий дім спробуємо окреслити нові умови та майбутні перспективи наступного року.

Перспектива перша: фактор гарантій, імовірності союзників і відкриття нових форматів. Нині гарантій безпеки для України немає. І можливо, не буде в майбутньому, хоча й ерзаци, за умов ретельного розрахунку, можуть виявитися їх цілком адекватними замінниками. Щоб усвідомити, чи справді щось може зрівнятися з офіційним запрошенням у НАТО, спробуємо відповісти на запитання: чого ми прагнемо на цьому етапі війни з Росією? Бо навряд чи хтось наважиться заколисувати себе мріями, що Трамп або хтось інший здатний привести планету до сталого миру без ліквідації осередку російського фашизму в Москві, тобто зміни політичного ладу в цій країні.

Тож яка може бути проміжна мета України? Припинення війни на певний час із метою оновлення держави та посилення її до рівня недосяжної цілі для будь-якого Кремля? Досягнення післявоєнного стану політичного та суспільного ренесансу, основаного на усвідомленні своєї, української, суб'єктності, незалежності та неподільності? У межах міжнародних кордонів 1991 року, хай і тимчасово окупованих. Неприємно, що вживання слова "перемога" раптом стало недоречним, і вдвічі неприємно, що однаково винні в цьому західні партнери та ми самі.

Але якщо так, то можна оглянути сильні сторони України зразка кінця 2024 року. Держава стала суб'єктом міжнародної політики, має найкращу армію в Європі та вперше з часів незалежності виходить із позиції власних інтересів, хоч і на тлі тотальної залежності від партнерів. Сильні сторони в усвідомленні партнерів, що поразка України – це поразка Заходу, перспектива світової війни на тлі неготовності європейського НАТО до прямого кінетичного зіткнення з РФ. Тому пішла ланцюгова реакція щодо "данської ініціативи" – вже майже десяток країн фінансують ОПК України для масштабування озброєнь. Європа вигадує нові способи підтримки, щоб прикритися Україною від війни. Використовує заморожені активи РФ, збільшує виробництво ракет і боєприпасів, кардинально змінює риторику. Зокрема Парламентська асамблея Північноатлантичного блоку закликала уряди країн-членів надати Україні ракети середньої дальності для стримування російської агресії та самозахисту.

Але до заміни гарантій ще далеко. Як це має бути?

Першим кроком має стати створення умов, коли Москва втратить спроможність продовжувати війну. Слідом за ракетами ATACMS і до­зволом бити ними по території РФ США мають витягнути з рукава й інші козирі. Надати крилаті ракети AGM-158 для F-16 та можливості використовувати їх без обмежень (базова дальність 370 км) – їх та ще новітні ракети PrSM дальністю 500 км до РСЗВ HIMARS. Згадані ракети може встигнути надати адміністрація Байдена, але можуть купити і країни Європи. Країни європейського НАТО можуть проголосити закриття неба над Україною – з метою стримування російського тероризму. Це механізми зацікавити США Трампа. Тільки після зупинки противника на полі бою можна говорити про перехід до тимчасового, більш-менш прийнятного на цей момент миру.

Якщо говорити про економічні зацікавленості, то офіційний Київ уже започаткував дискусію про можливість використання українських покладів – титану, урану, літію, цирконію та іншого. Фахівці називають невипадковою заяву сенатора-республіканця Ліндсі Ґрема, який натякнув: українські рідкоземельні метали можуть трансформуватись у стратегічний актив США.

Що ж до повоєнних гарантій, то в разі блокування Трампом опції повного членства в НАТО може бути компенсація у вигляді розміщення на території України ракетних систем Typhon середньої дальності – американських наземних пускових установок, які запускають крилаті ракети Tomahawk. Замість розміщення їх у Німеччині. У різних версіях ракети Tomahawk можуть знищувати цілі на відстанях 1600–2500 км – на тлі наявності в РФ 12 найвагоміших ракетних заводів на дальності 500–1500 км від кордону України це був би адекватний крок. Не вирваний із контексту, звісно.

Немає сумніву, що після такого рішення Вашингтона й німецькі крилаті ракети Taurus з'являться в ЗСУ. Зрештою, зміна канцлера у ФРН – Шольца на Мерца – й без американського рішення приведе ракети до українських літаків.

Приборкання Китаю, Ірану та Північної Кореї – це вже прерогатива США в інших регіонах світу. І як антагоніст КНР Трамп цілком може вдатися до різних механізмів стримування – від санкційного закону CAATSA до особистих перемовин. Адже Трамп неодноразово натякав, що його свідомість не уражена афганським синдромом.

У будь-якому разі на період вакуумного відрізка часу – до ліквідації або самоліквідації кремлівського путінізму – саме Україна рятує Альянс та демократичні цінності планети. І вона цілком гідна реалістичних гарантій з боку демократичного світу.

Перспектива друга: фактор внут­рішньої стійкості. Здається, Європа не залишить Україну хоча б через інстинкт самозбереження. Досі, незважаючи на ядерні потенціали, питання перемоги на полі бою забезпечується технологічними перевагами та міцною логістикою.

Тоді, коли Силам оборони України потрібні тисячі ракет і десятки тисяч далекобійних дронів-камікадзе, а також належне поточне забезпечення фронту боєприпасами, артилерією, бронетехнікою, засобами ближнього бою, відбулося значне розширення списку країн, готових вкладати в українську зброю. Слідом за Британією та Данією пішли Нідерланди, Литва, Естонія, Норвегія, Швеція. Головна родзинка цих внесків – вихід насамперед на потужне масштабування виробництва українських ракет, крилатих, балістичних і для ракетно-реактивної артилерії. А також – масового виробництва далекобійних дронів із радіусом ураження 1000–2500 км.

Важливим додатком до згаданих вище ракетних гарантів можуть стати західні бізнеси. Німецький Rheinmetall будує в Україні чотири цілком захищені заводи, ще один запустить турецький Baykar, на порозі ухвалення рішення шведський SAAB. З Італією розгорнуто перемовини про спільне виробництво сучасних засобів ППО, що вперше передбачає значну локалізацію в Україні (очікується до 30% виробництва). Із компанією Thales Belgium розгортається спільне виробництво ракет для результативної протидії дронам. Такі бізнеси можна розглядати як додатки до збройових гарантій, бо навіть тимчасове припинення війни може стати прецедентом для активного нарощування оборонних спроможностей, а може і стати передвісником появи військових контингентів.

І все ж найбільш болючі питання та проблеми стосуються мобілізації та прискорення власних високотехнологічних виробництв. Без докорінних, оперативних і системних змін, забезпечення та демонстрації соціальної справедливості говорити не тільки про перемогу, а й про виживання нації вкрай складно.

Необхідне невідкладне викорінення корупції й недбалості у структурах, дотичних до мобілізації й роботи оборонної промисловості, важливою є демонстрація суспільству жорстких покарань. Слід унеможливити появу та впровадження будь-якого варіанта економічного бронювання ("Плати й не служи"). Необхідно невідкладно масштабувати наявне рішення щодо надання можливості командирам військових частин дозволу рекрутингу без участі ТЦК. А також реалізувати шлях укрупнення за рахунок масштабування відомих і успішних бригад. Оперативно впровадити дієву програму для всіх держслужбовців, придатних до служби за віком та станом здоров'я, щодо їх мобілізації, проходження служби й участі в бойових діях – у разі скорочення державного апарату влади щонайменше вдвічі.

Кардинальних змін потребує і ОПК. Проблема неякісних мін стала віддзеркаленням похибок у побудові управління оборонною промисловістю – без трансформації вертикалі такі резонансні події повторюватимуться. Усі питання, які стосуються розвитку та виробництва зброї, слід підпорядкувати Міноборони. Мають бути програми – ракетна, дронова та боєприпасна, які повинні координуватись і виконуватися військовим відомством. ВТС у рамках цих програм – також справа військових як головного замовника зброї, який забезпечує армію. Тобто рішення, з ким та як розвивати і спільно виробляти ключові озброєння, – за військовими. Усі інші міністерства й відомства мають підпорядковуватися єдиному центру – в Міністерстві оборони.

Якщо йдеться про ракети, то всі питання адміністрування та координації мають погоджуватися з Міністерством оборони. Зокрема проведення конкурсу та призначення ключових керівників проєктів, що належать до ракетної програми. А також щодо роботи відповідних підприємств. Не може так бути, щоб на бажання Мінстратегпрому підприємства Державного космічного агентства були передані в підпорядкування АТ "Укроборонпром". Хоча б тому, що Україна, яка вже кілька років живе без космічної програми, все-таки повернеться до космосу, створюватиме вітчизняне угруповання супутників і космічні дрони. Та тому, що не може бути ціллю штучне покращення рейтингу АТ "Укроборонпром" у списку світових виробників зброї за рахунок передання в підпорядкування додаткової групи підприємств.

Центр розвитку технологій має також бути оформлений у Міноборони, а всі його ділянки підпорядковані військовому відомству для забезпечення війни. Україна демонструє потужні та креативні рішення, але для їх масштабування не вистачає централізованої конструкції адміністрування. Об'єднання в одних руках потреб військових та можливостей науки і промисловості. Тому, приміром, у Силах оборони 170 типів дронів замість трьох десятків, і міль­ярди гривень ллють у пісок, тому що немає кому взятися за уніфікацію зв'язку, навігації, систем наведення, двигунів та інших елементів безпілотників.

Потребує вдосконалення й політика закупівель. Щонайменше слід припинити прикриватися державною таємницею та розібратися із зловживаннями – як у середовищі спецекспортерів, так і в окремих епізодах Агенції оборонних закупівель. Та забезпечити відповідальність за приймання озброєнь і боєприпасів.

Головне – визначитися з пріоритетами держави. Він нині тільки один – вистояти у війні, не допустити поразки. Бо шанс для нації випадає раз на кілька десятиліть. Слід усе підпорядкувати цій меті. Зусилля спрямувати на технології і впровадження в зброю штучного інтелекту. Бо що далі триває війна на виснаження, то більше дешеві й масові технології отримують нового значення, грають вагомішу роль. І саме вони можуть дати Україні змогу пережити найбільш важкі часи.

×