Заперечення Голодомору як інструмент війни проти України

Уряди багатьох країн знали про масове вбивство голодом українців у 1932–1933 роках, але не втрутилися в ситуацію, обравши умовну дружбу зі Сталіним

Починаючи з кінця 1980-х, пам'ять про Голодомор була наріжним каменем української національної пам'яті, а її сприйняття – лакмусовим папірцем для визначення зрілості громадянського суспільства сучасної України. Перші мітинги, які розхитували фундамент Радянського Союзу, якраз і стосувалися вимог до влади: дати можливість маркувати місця масових злочинів, вчинених її попередниками, мати право вшановувати й молитися за жертв і вбитих, відкрити архіви й розказати людям правду про Голодомор і масові політичні репресії.

 

У 1932–1933 роках Москва цілеспрямовано використала голод як інструмент геноциду, щоб придушити опір окупації, запобігти виходу України зі складу Радянського Союзу та не допустити створення незалежної Української держави. Десятиліття до цього й багато десятиліть після того, доки Україна була окупована й колонізована, радянська Росія знищувала українську інтелігенцію, українську церкву, українську культуру й мову, русифікуючи простір, закриваючи останні школи з українською мовою навчання, фальсифікуючи історію, витираючи пам'ять у цілих поколінь. Тепер уже Путін поставив перед собою завдання знищити українську державність і повернути Україну в орбіту російської політики, вже не маскуючи своїх дій гаслами інтернаціоналізму та зближення націй, а прямо заперечуючи право на існування окремого від росіян українського народу. Росія веде геноцидну війну в Україні, називаючи її денацифікацією, якій передувала і яку супроводжує дегуманізація українців. А ми знову фіксуємо факти – як-от масові вбивства (Буча, Ірпінь, Гостомель, Ізюм), заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи (існування катівень на окупованих територіях, в яких утримують та вбивають людей з українською позицією, зґвалтування та інші форми тілесного насильства), умисне створення таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне її знищення (ракетні атаки на об'єкти цивільної і критичної інфраструктури, медичні установи, зернові склади та центри розподілу гуманітарної допомоги), насильницьке вилучення українських дітей та передання з української групи в російську, – які не тільки катастрофічно ідентичні з подіями 90-річної давнини, а й є чіткими ознаками-доказами злочину геноциду, що триває.

Суттєвою складовою історичної політики сучасної Росії у світі є присвоєння української історії та персоналій і заперечення Голодомору, організованого лідером російських більшовиків Сталіним разом із поплічниками на території окупованої України у 1932–1933 роках. Саме тому на окупованих РФ територіях, у Донецькій, Запорізькій, Херсонській областях, ще першого року окупації відбулися публічні руйнування пам'ятників, встановлених для вшанування пам'яті жертв Голодомору. І руйнування пам'ятника жертвам Голодомору та політичних репресій у Маріуполі не є відособленим фактом. У квітні 2022 року окупанти знищили в Маріуполі на Донеччині пам'ятник одному із засновників міста – митрополиту Ігнатію, а у травні – пам'ятник гетьману Сагайдачному в селищі Мангуш. Стирання пам'яті про історію України, мільйони людей, які стали жертвами організованого Кремлем геноциду, є елементами нового геноцидного плану. Заперечення Російською Федерацією Голодомору є запереченням права України на власну історію, а отже, й погано прихованою формою відмови українцям у праві на незалежне державне та національне існування.

Маніпуляції суспільними уявленнями про комуністичне минуле для російської влади є важливим інструментом психологічної мобілізації прихильників антизахідного політичного курсу диктатора Путіна. Крім цього, зумисне замовчування та спотворення історії Голодомору виконує роль одного з інструментів інформаційної війни, яку веде Росія.

Для України ж пам'ять про Голодомор є наріжним каменем історії державотворення, адже це історія про те, що буває з народом, який не має власної національної держави та сильної армії. Це наш урок, з якого ми зробили висновки й за­вдяки якому протистоїмо 11-й рік війні, яку розпочала Росія як правонаступниця СРСР.

Свого часу, аби довести, що голоду в СРСР немає, Москва організовувала показові візити іноземних політиків та діячів культури, які мали б авторитетно переконати світ, що в Україні голоду немає. Серед цих діячів були Бернард Шоу, Едуар Ерріо, Герберт Веллс, Ромен Роллан. Окрему роль відводили іноземним журналістам, які погоджувалися закривати очі на маніпуляції радянської пропаганди. Як сьогодні нам відомо, уряди багатьох країн знали від своїх дипломатів у СРСР про масове вбивство українців. Українці благали про допомогу в Міжнародного Червоного Хреста, Ліги Націй та інших міжнародних організацій. Лідер УГКЦ Андрей Шептицький закликав християн усього світу допомогти Україні. На жаль, усі ці зусилля виявилися марними – міжнародна спільнота не втрутилася в ситуацію, обравши умовну дружбу зі Сталіним як противагу тоталітарному нацистському режиму Гітлера, який набирав сили.

Згодом путінська Росія швидко взяла на себе роль заперечувача Голодомору. Російські науковці, дипломати, ЗМІ, використовуючи сучасні інструменти поширення інформації, з новою силою почали переконувати світ, що Голодомор не був актом геноциду. І це триває досі. Ми як музей стикаємося з цим щодня. Навіть якщо й не маємо прямого контакту з росіянами.

Двоюрідний племінник журналіста Ґарета Джонса, який розказав усьому світові про те, що в Україні люди помирають із голоду, – ліберал Філіп Коллі – каже, що історія Голодомору є "націоналістичним інструментом пропаганди, метою якого є обдурити світ і розпалити ненависть до свого сусіда".

У листопаді 2023-го, в рік 90-х ро­ковин Голодомору, керівництво департаменту політичних наук Університету Інсбрука, другого за престижністю вузу Австрії, через день після відкриття згортає нашу інформаційну плакатну виставку "Непокараний геноцид українців повторюється". Її створили, щоб розповісти світові про історію зла, яке не було покаране і яке таки повернулося сьогодні знову. У виставці йдеться про історію деструктивних українсько-російських відносин, розповідається про їх причини, наслідки та способи остаточно перемогти це зло. В офіційному листі на наш запит із проханням пояснити причини демонтажу виставки директор департаменту Мартін Сенн написав, що вона містить праворадикальну інформацію, яка стирає межу між історією та політикою. Хоч до того її з успіхом демонстрували у штаб-квартирі ООН, Університеті Індіани й біля бундестагу. Але не­офіційно ми знаємо, що за рішенням про демонтаж виставки стояв Герхард Манготт – працівник департаменту, багаторічний фахівець із питань зовнішньої політики Росії, який тільки за минулий рік дав 600 інтерв'ю та коментарів, людина з неоднозначними поглядами, широко критикована в українських колах і шанована в російських, яка є частим гостем у Кремлі.

Або з останнього. У вересні ­2024-го Національна рада Швейцарії з третьої спроби ухвалила декларацію про визнання Голодомору актом геноциду. Але в текст також потрапила згадка і про 2 мільйони казахів та сотні тисяч росіян, які померли внаслідок голоду, але точно не в Україні і не в роки Голодомору. Що розмиває рамки і хронологію Голодомору за російським механізмом.

І це все в той час, коли 103-річна Любов Ярош із Житомирщини, яка пережила Голодомор, Другу світову війну, повоєнний голод і, зрештою й Радянський Союз, щодня плете маскувальні сітки, допомагаючи своїм дітям, адже троє чоловіків з її родини сьогодні зі зброєю в руках захищають Україну від росіян, і каже: "Головне – дожити до перемоги".

Щодня в Залі пам'яті нашого музею ми приймаємо з екскурсіями людей, яких із війною стало більше. Одні розповідають родинні історії виживання та втрат у роки Голодомору, дарують сімейні реліквії до музею. А інші, кому вдалося раніше чи пізніше виїхати з тимчасово окупованих територій або хто має зв'язок із рідними, зі сльозами підсумовують, що сьогодні росіяни вчиняють ті самі злочини, що й понад 90 років тому. І для одних, і для інших історія Голодомору перестала бути однією з тем в умовному підручнику, фізичному чи тому, що в голові, сухою та забутою. Це наш невивчений урок, наслідком якого є сучасна війна й випробування нас на спроможність бути нацією та державою.

Саме тому для нас сьогодні максимально важливим є визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом української нації всім світом на міжнародному рівні. Бо це відновлення історичної справедливості, це перші кроки до притягнення РФ як правонаступниці до відповідальності, адже злочин геноциду не має терміну давності, й найголовніше – це підтримка нас як держави, нашого права на пам'ять і національну культуру.

Передплатити журнал "Країна"

×