Якщо довго йти в одному напрямку, то вийдеш на велику дорогу. У дитинстві часто гуляв житніми полями біля рідного села. Мав можливість загубитись і подумати. Моментами було тривожно. Але з поля завжди виходив на дорогу, де були люди.
Дід Григорій казав мені: "Щоб бути справжнім чоловіком – треба пройти школу пасовиська". Дивився за коровою з 4 років. Там хлопці навчили курити.
Перші олівці робив мені дідо – столяр і тесля. Тоді по селах були проблеми з папером. Я малював на дощечках, які він мені відкладав із залишків деревини.
Батьки були категорично проти моєї мрії стати художником. На деревообробному комбінаті була творча майстерня. Там два художники малювали плакати з радянськими пропагандистськими гаслами. Мали багато сторонньої роботи, яку оплачували горілкою. Обидва підірвали собі печінку, так і померли. У батьків іншої асоціації не могло бути: художник – значить, пияк.
Учитись не любив. Оцінки – або "п'ять", або "три". Так і в характеристиці написали: "Може, але не хоче".
Малювати вчився сам. Перемальовував із бібліотечних журналів і книжок. Дотепер, щойно беру в руки книжку, шукаю ілюстрації.
У старших класах уроки малювання проводив учитель фізкультури. Сказав зробити ілюстрацію до повісті Аркадія Гайдара "Тимур та його команда". Мені поставив четвірку. Не повірив, що я намалював сам. Думав, "перебив" під копірку.
Люди часто допомагають іншим не з благими намірами, а щоб самоствердитися.
Кажуть, друг пізнається в біді. Але ще більше – в радості. Співчувати й допомагати легше, ніж тішитись успіхами інших.
Історію пишуть переможці. Тому в нас вона така погана. Нас мають за бідний, знедолений, глупий і безпорадний народ.
Маю великий страх, що втратимо Україну як державу. Не хотів би повернутись у часи, коли були "філією" північно-східного сусіда.
Маємо все, щоб жити краще, ніж Арабські Емірати. У них є лише пісок, нафта й газ.
У сім'ї не без виродка. Так є всюди. Але в нас їх забагато.
Мене просять: "Діду, не кажіть при внучці, що всі москалі погані". Не можу. Хто такий москаль, чітко описав ще Шевченко: "А щоб не плакав, не журивсь, то віддадуть у москалі". Куди було дівати сиріт? У військо на 25 років – відстоювати імперські інтереси. Іди на Кавказ чи в Сибір, убивай людей, які інакше думають. Без жодного самоусвідомлення. Москалі погані всі. Вони дотепер є серед українців. А от росіяни – це нація.
Дратують смішинки про чукчів. Вони – один із найвойовничіших народів Півночі. Тримали під собою евенків, якутів. Росії так під хвіст дали, що ні Катерина ІІ, ні радянська влада не могли дати їм ради.
"Я не дам тебе четвертый курс закончить. Пойдешь в Афган!" – лякав воєнком у Кременецькому училищі. Чіплявся до моєї дівчини Оксани, теперішньої дружини. Я заступався. Відповів йому: "Я піду, але вернусь. Тоді поговоримо". Він втратив дар мови і відправив мене на Далекий Схід.
Служив у Єврейській автономній області, яку Сталін створив 1928 року на кордоні з Китаєм. За два роки не зустрів там жодного єврея.
Єдиний позитив від двох років армії – зрозумів, хто я є насправді. Там служили представники всіх національностей колишнього Радянського Союзу. Після спілкування з ними зрозумів, що я не "советский человек", а українець.
Досі не знаю, що краще – екстремальна спека чи собачі морози. Якщо взимку в армії ще якось намагалися зігріватись, то влітку було пекло. Висока вологість через болота довкола, хмари комах кусали до крові. Ще й помитись ніде. Запах у казармах стояв жахливий.
Перемога силою – не перемога. Убивство та поневолення слабших не приносить честі.
"Гріша, то аби-но перший раз. А дальше воно само тягне", – так говорив моєму дідові товариш. Вони пройшли не одну війну. Зарубати курку, заколоти свиню, вбити людину – коли робиш це вперше, то переживаєш. А потім стає нормою.
В армії годували як попало. Якось солдат-чеченець украв із нашого столу їжу. Я не витерпів і вдарив його алюмінієвою тарілкою по обличчю. Мене повели розбиратись. Ніхто з українців не заступився. Хоч відстоював спільні інтереси.
Ніколи сильно не переймався грошима. Скільки б за життя не заробив, після смерті з собою того не забереш.
Найважливіше, що батьки можуть дати дітям, – освіта й добре виховання. Якщо в батьків є великі статки, але вони не привчають дітей працювати, їхні внуки можуть лишитися жебраками.
Уперше закохався в дитячому садочку. То була вже доросла дівчина. Висока, з довгою темною густою косою. Мабуть, єдина в селі носила вишиванку. Тому й звернув на неї увагу.
У молодості був мовчазним і сором'язливим. Боявся зайвий раз очі підняти. Коли почав зустрічатися з майбутньою дружиною, водив її на гору Бону в Кременці. Тільки там міг доторкнутись до неї – коли подавав руку.
Їздив до Оксани в Теребовлю. Тоді не можна було собі уявити, щоб до місцевої ходив хтось чужий – одразу лізли битися. Але я до побачень готувався, ніби до свята. Одягав костюм, брав оберемок конвалій. Мене й не чіпали. Хлопці не знали, як підступитися, щоб збити могорич.
Була пізня осінь, ми з Оксаною гуляли Кременцем. Запитав, чи можна її поцілувати. Почервоніла і сказала: "Більше мене такого не питай". Більше й не питаю.
Дружина жартома дорікає мені за балакучість: "У молодості був мовчазним, а тепер надолужуєш?"
Щастя в одиноких та сімейних чоловіків – дуже різне. Перші радіють успіхам на роботі. Другі – спокою і достатку в сім'ї. Щастя одруженого чоловіка більш зріле та відповідальне.
Коли народилася дочка, всередині стало так тепло, що аж розплакався. Хоч хотів хлопця.
Люди, котрі проходять довгий шлях разом, не можуть жити один без іншого. Після смерті батька мама пережила шість інсультів. За рік померла.
Власноруч виготовив надмогильний пам'ятник батькам. Витесав хрест із теребовлянського пісковика. То була моя остання дяка їм. Відчув полегшення, коли його освятив мій рідний брат, отець Іван.
Щоб повірити в чудо, треба побачити його на власні очі. Був присутній на народженні внучки в пологовому відділенні. Тоді й побачив своє чудо.
Люди не міняються після одруження. У розлученнях винні обоє. Той, хто обіцяв змінитись, і той, хто в це повірив.
Питають: "Як можеш просити таку ціну за цю картину, ти ж її півгодини писав?" Так, написав за півгодини. Але вклав у неї знання всього свого життя. Мистецтво – це про досвід. У нас за нього платити не готові.
Талант – як яблука. Кому потрібні зелені, квасні, тверді плоди? А от червоні, соковиті й солодкі хочуть усі. Чекати, поки вони визріють, готові одиниці.
У студентські роки почав записувати в зошит свої ідеї та думки. Часом прокидаюся посеред ночі, щоб записати сон. Потім дивуюся: невже це моє?
1990-ті переживав легше, ніж теперішній час. Тоді було розуміння, що ми тільки стали на ноги і скоро все буде добре.
У реінкарнацію не вірю. Але було б добре, якби вона існувала. Хочу в наступному житті виправити всі свої помилки.
3 
35413
Коментарі