Членство в Євросоюзі та НАТО – це не приз за перемогу над злом, а наслідок виконання реформ

Найбільшою проблемою України після війни буде людський капітал, – каже Валерій ПЕКАР, підприємець, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи

Перший рік війни минув для нас на адреналіні. Другий був роком надії. Як охарактеризуєте третій?

– Я назвав би його роком стійкості. Ворог обрав стратегію війни на виснаження, і 2024-й визначить, чи готові ми до цього. Але це не означає, що війна триватиме довго. Адже Росія має свої вразливості, не менші за наші. Це рік випробування на стійкість наших відносин із партнерами та союзниками. Рік випробування на стійкість українського суспільства – втомленого й виснаженого, але не готового здаватися. Цей рік визначить, чи ми здатні тримати економіку та розвивати оборонну промисловість. А також – чи здатна російська пропаганда розколоти наше суспільство. Хто з двох країн зламається цього року – той зазнав поразки.

Є три сценарії російсько-української війни – виснаження, заморожування, перемога. Чим характеризується кожен із цих сценаріїв для України і світу?

– Війна на виснаження – найгірший сценарій, і саме на це робить ставку Володимир Путін. Якщо цей сценарій затягнеться, нам буде досить важко, аж до суттєвого зменшення оборонної спроможності та необхідності вести переговори на російських умовах. У внутрішній політиці війна на виснаження не залишає можливості провести вибори. Фактично це сценарій поразки України, а водночас це поразка й Заходу. Адже Росія продовжить війну й перенесе бойові дії, інформаційні та кібер­атаки на країни Східної Європи.

 

Найкращий для України сценарій – перемога. Він сьогодні видається малоймовірним, але можливості залишаються, особливо якщо дивитися на перспективу не одного, а двох років. Щоб вийти на переможну траєкторію, треба, з одного боку, успішно провести внутрішні трансформації в державних інституціях, у Збройних силах, оборонній промисловості, сфері верховенства права. З другого боку, переконати партнерів, що наша перемога – це їхня перемога, а наша поразка – їхня поразка. Якість і кількість західної допомоги в цьому сценарії дадуть змогу успішно провести наступальну операцію на Півдні України, значно скоротити лінію фронту, заморозити окуповану частину сходу до кращих часів і в такому форматі вийти на переговори на українських умовах. Членство України в Євросоюзі та НАТО, кошти на відновлення та іноземні інвестиції, з одного боку, та пришвидшення руйнівних процесів у Росії, з іншого боку, зададуть курс до сталого миру.

Нині найімовірнішим залишається третій, проміжний, сценарій – заморожування війни під тиском союзників і партнерів: адже вони бояться як української поразки, так і перемоги. Вони розуміють, що наша поразка є поразкою всього демократичного світу й особисто тих політиків, які підтримують Україну. А наша перемога асоціюється в них із загрозами, які несе неконтрольований розпад РФ: безконтрольне поширення ядерної зброї, гуманітарна катастрофа з десятками мільйонів біженців, посилення радикального ісламізму та надмірне зростання Китаю, під контроль якого перейдуть російські ресурси.

Сьогодні сценарій заморожування може здатися малоймовірним, бо до переговорів не готові ні українське суспільство, ні Путін. Він зробив ставку на війну на ви­снаження. Але чимало факторів може змінити ситуацію. Передусім тиск західних партнерів на Україну та двосторонній тиск США й Китаю на російське керівництво. Важливо, що в цьому сценарії переговори вестимуть не на українських чи російських, а на американських умовах.

Отже, в цьому сценарії маємо мирну угоду, але ненадовго. Імперія завжди повертається, щоб завдати смертельного другого удару. Так було, наприклад, у російсько-чеченських війнах. Росії знадобиться п'ять-сім років для поновлення військової спроможності, щоб вивчити уроки першого вторгнення й напасти знову. Але найважливіше – як використає цей час Україна. Тут криється розвилина між двома варіантами. Нетривкий мир дасть змогу провести вибори, і доля України залежить від того, хто переможе. Якщо український народ обере популістів і змарнує час на підготовку до наступної війни, то друге російське вторг­нення призведе до зникнення України чи перетворення її на невелику сателітну державу на зразок Білорусі. Якщо ж переможе порядок денний модернізації, то якісні зміни в економіці та Збройних силах зумовлять неможливість успішного російського нападу.

Важливо, що майбутнє не визначене наперед: усі три сценарії – можливі, і розвиток подій залежить передусім від наших зусиль.

Європа і США переповнені російськими наративами та їхніми носіями. Що ми можемо протиставити цьому?

– Російським наративам треба протиставляти українські. Але варто розуміти, що на російському боці не лише величезні інвестиції у формуванні картини світу американців і європейців, а ще й багато десятиліть, протягом яких ця картина формувалася, доки Україна була відсутня – спочатку відсутня на мапі світу, бо західні стереотипи сягають радянських часів, а згодом присутня як третьорядна країна, що перебуває в російській зоні інтересів.

Західний погляд на Україну – це погляд крізь московські колоніальні окуляри. Імперія століттями не лише поневолювала народи, а й підміняла історію та при­власнювала культуру. Західні стереотипи сформовано традиційними шаблонами сприйняття колоніальних народів Російської імперії – від українців до якутів як неспроможних до державності носіїв другорядних культур, – а також підживлено російськими грошима, пропагандою, оманливим фасадом "великої російської культури" та страхом перед ядерною війною.

Зламати ці стереотипи непросто, але ЗСУ і народ вже зламали їх, коли Україна встояла під ударами другої армії світу й навчилася завдавати їй поразок. Сьогодні нам симпатизує більшість громадян західних країн, але ця симпатія не перетворюється на політичні дії. Психологія добре знає причини: треба перевести проблему допомоги Україні з емоційної в інтелектуальну площину. Традиційні українські апеляції до добра і зла, цінностей і моралі були ефективні лише 2022 року. Говорити треба про те, що Україна вирішує безпекові проблеми Європи й Америки невеликим коштом, що українські військові роблять те, що інакше робили б військові НАТО, про нові замовлення та робочі місця для західної оборонної промисловості тощо.

 

Важливе не лише наповнення української комунікації, а й її сила, частота та багаторівневість. Для цього потрібно поєднати силу української кадрової дипломатії з дипломатією парламентською та "народною" – громадськими організаціями, підприємцями, митцями. Обмеження українських зусиль лише офіційними представниками означає добровільну відмову від дипломатичних перемог, а небажання виходити на одну сцену з росіянами є залишенням без бою важливих майданчиків, де ворог за нашої відсутності безперешкодно поширюватиме власні версії минулого й теперішнього.

ВодноАчас тривожить не лише засилля російських наративів на Заході, а й їхнє домінування у країнах Азії, Близького Сходу, Африки, Латинської Америки. У цих регіонах традиційно не довіряють європейцям і американцям. Натомість Радянський Союз вважають захисником колонізованих народів, а Росію – його правонаступницею. СРСР використовував антиколоніалізм для підривання західного впливу, але на своїх теренах був жорстокою колоніальною імперією. Тож якщо традиційно вважати Захід злом, а Росію добром, то Україна як супротивник такого добра є безумовним злом. У таких умовах нам потрібні спеціальні антиколоніальні наративи, і тут ключем є підтримка Україною корінних поневолених народів, підтримка деколонізації Росії.

Російська економіка стоїть на воєнних рейках. У якому стані наша економіка?

– По-перше, ми не знаємо, де стоїть російська економіка. Інформація про російську економіку, яку можна побачити в міжнародних джерелах, ґрунтується на фальшивих цифрах, наданих російською владою. Одні фахівці вважають, що російська економіка протримається ще десятиріччя, інші впевнені, що вона зазнає краху протягом найближчого року. Хто з них правий, ми дізнаємося вже за фактом.

По-друге, треба визначити, що ми розуміємо під воєнними рейками. Картинки часів Другої світової війни, коли жінки й діти цілодобово працювали на воєнних заводах, давно не актуальні. Значна частина російського бюджету йде на обслуговування потреб війни, і те саме відбувається в Україні.

Якщо йдеться про здатність виробляти сучасну зброю, то ні український, ні російський військово-промисловий комплекс на це не здатний. СРСР виробляв найсучасніше на той час озброєння, але воно вже застаріло, і навіть таке росіяни давно вже виробляти не можуть, тож користуються запасами. Більше того, найпотужніші зразки військової техніки минулих часів, як-от крейсер "Москва", вже не актуальні.

Тож ідеться про щось інше. Передусім про стійкість економіки, про її здатність витримувати значні навантаження й випробування, породжені війною. З цієї точки зору, проблеми є в обох сторін. Російська економіка потерпає від санкцій – вони працюють, бо обсяги експорту виміряти нескладно, а способи обходження санкцій поступово перекриваються. Українська економіка страждає від економічної несвободи – можна сказати, від санкцій, накладених українською корупцією. На початку повномасштабного вторгнення Україна посідала 130-те місце у світовому рейтингу економічної свободи. Якщо цього не змінити, такий стан справ не залишає шансів ні на перемогу, ні на післявоєнне відновлення.

Ідеться передусім про дві речі: по-перше, посилення верховенства права й припинення незаконного тиску правоохоронних органів на бізнес. По-друге, про збільшення прозорості та спрощення в податковій, митній, регуляторній системах. Більше економічної свободи означає більше податків і більше бажання підприємців розвивати власні справи.

Окремо стоїть питання збільшення спроможності вітчизняної оборонної промисловості. Нещодавній конгрес ветеранських і бізнес-спільнот чітко визначив основні завдання: припинення тиску правоохоронців, максимальна дерегуляція, укладання довгострокових державних контрактів із виробниками оборонної продукції, інакше вони не зможуть розгорнути виробництво до необхідного рівня.

Що нині є найбільшою загрозою для нашої перемоги у війні?

– Таких загроз є цілий спектр: від суттєвого погіршення відносин з іноземними партнерами до зриву мобілізації чи проведення її в такий спосіб, який більшість суспільства вважає несправедливим чи який підриває оборонне виробництво та ключові експортні галузі. Від російських інформаційних операцій, що розколюють українське суспільство, до місцевої корупції, що підриває економіку як основу обороноздатності. Ми йдемо по тонкому лезу, й ціна помилок може бути надто висока.

Що і хто може прискорити розпад Росії?

– Розпад Росії неминучий, бо колоніальні імперії не можуть жити в ХХІ столітті. Питання в тому, завершиться цей процес за 10 років, 10 місяців чи 10 тижнів. Щоб із цим розібратися, треба дивитися на імперські "скрепи" – що утримує величезну строкату країну?

По-перше, гроші – перерозподіл бюджету. По-друге, страх перед силовиками, він також втрачається у міру того, як путч Пригожина, заворушення в тих чи тих регіонах і теракти демонструють їхню меншу спроможність. Інші "скрепи", як-от спільна ідеологія, спільна ідентичність, можливість для місцевих еліт зробити кар'єру в імперському центрі так само, стрімко занепадають.

Що треба робити для розпаду Росії? По-перше, послаблювати "скрепи": завдавати ударів по економіці, по спроможності силовиків. Це вже роблять наші сили оборони. По-друге, допомагати корінним поневоленим народам збільшити спроможність їхніх національних рухів, на це спрямовано законопроєкт, який нині розглядає Верховна Рада.

Як нам завершити війну перемогою?

– Потрібно спершу визначитися, що таке перемога. Очевидно, вихід на кордони 1991 року сам собою не означає перемоги: адже водночас можуть продовжуватися бойові зіткнення, обстріли міст, блокування моря. Так само й мирна угода в очікуванні наступної фази війни не є перемогою.

Перемогою, за визначенням класиків стратегії, є мир, кращий за попередній. Що може бути кращим за стан очікування війни? Очевидно, сталий мир, коли Росія ніколи більше не загрожуватиме Україні й іншим країнам. Це може статися лише внаслідок глибоких політичних змін у РФ. Інакше кажучи, ключ до сталого миру лежить у Кремлі. Доки Росія є колоніальною імперією, вона постійно загрожуватиме Україні. Отже, наша перемога – це припинення існування імперії, деімперіалізація, деколонізація Росії. Саме таке бачення закладено в "Маніфесті сталого миру", ключовому українському документі про перемогу й мир. Саме таке бачення підкреслює нещодавня резолюція Європарламенту щодо Росії. Важливо наголосити, що деколонізація, на відміну від неконтрольованого колапсу, запобігає чотирьом вищезгаданим страхам Заходу.

Звідси випливає, що нам треба зробити для досягнення перемоги. З одного боку, послабити режим, завдаючи йому болючих воєнних та економічних ударів. З іншого – сприяти деімперіалізації, якій відкриє шлях низка суттєвих російських поразок.

Яка буде доля України після перемоги?

– Після перемоги на нас чекатиме відновлення країни, членство в ЄС і НАТО. Для цього потрібно буде провести чимало реформ. Адже для того, щоб інші країни відкрили для нас свої кордони й узяли під свою парасольку безпеки, необхідно відповідати певним жорстким критеріям. Членство в Євросоюзі й Альянсі – це не приз за перемогу над злом, це наслідок виконання взятих на себе зобов'язань щодо реформ.

Найбільшою проблемою України після війни буде людський капітал. Повернення тих, хто виїхав, передбачає не лише безпеку – це фактор номер один, – а й наявність інфраструктури: житло, дороги, школи, лікарні. Третій фактор – економічний: робочі місця чи можливість започаткувати чи відновити власний малий бізнес.

Окреме важливе завдання – ресоціалізація ветеранів. Ветеранська політика має ґрунтуватися на новому су­спільному договорі, згідно з яким ветерани – це рольова модель для наслідування та одна з головних цінностей суспільства, а не його проблема. Відновлення – це передусім про людей, а вже потім про інфраструктуру. Пріоритетом ветеранської політики є не зниження соціального статусу ветеранів через перетворення на пільговиків, а підвищення їхнього соціального статусу через державні інвестиції в соціальну реінтеграцію та створення можливостей. Тут ідеться як про систематизацію політики, так і про ветеранські привілеї й можливості, передусім у власному бізнесі та професійній кар'єрі.

Але якщо українська економіка динамічно розвиватиметься, їй не вистачатиме принаймні кількох мільйонів робочих рук. І це означає імміграцію. Але хто приїздитиме? Чи стане Україна магнітом для талантів, чи зливним бачком для невдах? Тут є два ключові виклики. Перший – це потужність української мови й культури, що дасть іммігрантам змогу набути українськості. Другий – це відкритість, інклюзивність українського суспільства, яке готове буде прийняти цих нових людей, після того як вони зроблять усе від них залежне для набуття української ідентичності.

Який буде післявоєнний світ після перемоги України? А в разі поразки?

– Після української перемоги буде можливість побудувати більш сталий і безпечний світ, де міжнародна політика керуватиметься не правом сили, а міжнародним правом. Для того потрібно відновлення справедливості й низка заходів щодо зміни правил гри на світовій арені.

У разі поразки України світ увійде в довгу низку конфліктів, які остаточно утвердять силу диктаторських режимів, призведуть до занепаду демократії в західному світі, спонукатимуть більше країн заради безпеки накопичувати ядерну зброю. Україна є точкою напруженості у глобальних сценаріях розвитку світу саме тому, що це перша велика війна після Другої світової, а ще перша постмодерна війна, в якій архаїчний тоталітарний режим активно використовує інструменти викривлення реальності, і ще й тому, що це остання війна останньої вмирущої колоніальної імперії – звісно, лише якщо майбутнє переможе минуле й вивчить його уроки.

×