Я не святий, щоб дівчата мені не подобалися. Але мав свою концепцію: якщо будеш собі зайве дозволяти, ідеали розгубиш. Добре все-таки, коли в тебе пальцем не тикають і не говорять: "Он він, такий-сякий пішов".
Дружина мене ніколи не ревнувала. Вірила. Я переконав, що люблю тільки її. Ми не сварилися й ніколи не заважали одне одному.
Великі таланти горілка занапащала. Я ніколи багато не пив. Дозволяю собі півсклянки вина.
Талант і воля повинні бути в єдності. Якщо немає волі, один талант не витягне людини. Є воля – є мета.
Співав на 70-річчі Сталіна. Він захотів, щоб на неофіційній частині ювілею я виступив. Коли заїхали в Кремль, на голові волосся заворушилося. Скоро вихід, а в мене дихання не вистачає. Поволі став виводити: "Дивлюсь я на небо". А потім видав "Темну ніч". Сталін із Мао Цзедуном підійшли: "Садыс, пакушай". Голодний був, як пес. Пиріжечок узяв, відкусив, а проковтнути не можу.
НКВС закатувало старшого брата Івана, 1940-го. За звинуваченням у шпигунстві. Іван навчався після гімназії в Морській школі в Констанці в Румунії. Володів кількома європейськими мовами. Приїхав додому на канікули. Катували, зламали хребет, він пройшов усі кола пекла. Благав: "Не мучте! Ви ж не розумієте мене, перекладача дайте". Хотіли, щоб шпигуном себе визнав. А йому: "Ничего, мы тебя русскому языку научим". Знущалися як хотіли, а потім розстріляли. Отаке інтелігентне місто було – Чернівці. Простий студент стільки мов знав.
Не можу ображатися на правителів – усі до мене добре ставилися. Хрущов плакав, коли я співав "Два кольори".
Дружині можу заспівати який-небудь романс. А коли просять у компанії, де вже люди напідпитку, кажу: "Співайте, а я послухаю".
В Африці ледь не став батьком темношкірої дитини. Співали для вождя племені туарегів. І тому так українські пісні в моєму виконанні сподобалися, що віддячити хотів за вищим розрядом – подарувати дитину від своєї коханої жінки. Я остовпів. А за спиною шепочуть: "Погоджуйся, інакше нас всіх тут прикінчать ці дикуни". Ледь відкараскався.
Румунську мову знав. А коли студентом Київської консерваторії був, у мене книжечку Емінеску (Міхай Емінеску – румунський поет, публіцист. – Країна) знайшли. Я думав, читатиму, щоб мову не забути. Під газетою в тумбочці сховав. І знайшли. Все! Ґвалт! Гнатюк іноземну літературу читає. Мало з консерваторії не вигнали. Зараз по-румунськи сказати нічого не можу. Знання ці ніби відрізав: небезпечно було.
На фронт пішов добровольцем. Під Польщу. Там у бомбування потрапили. Майже всіх убило. Врятувало мене те, що впав і на мені сім убитих лежали. Коли трупи розгрібали, хтось закричав: "Тут живий один є!" Витягли мене. В госпіталі майже три місяці пробув. А потім нас уночі – у вагони й повезли. Ми думали, що на фронт. Аж дивлюся, табличка: "Волга". "Хлопці, – гукаю, – ми в тил їдемо!" Привезли під Нижній Тагіл. Там танковий завод розмістився, з України перевезений. Ось у тому краю в мене голос і відкрився. Після контузії. Мутація голосу сталася: сильне потрясіння, страшні вибухи і контузія посприяли тому, що заспівав.
Війна закінчилася, 9 травня ми переможний концерт давали. Підходить Алексєєнко, який керівником танкового КБ тут, в Україні, був, і каже: "Дмитре, підбери-но хлопців талановитих. Ми вас демобілізуємо, щоб вчилися співати". Я 12 осіб відібрав, і 16 червня ми в Україну вирушили.
Приїхав до Києва вперше – Хрещатик весь покручений, бита цегла всюди валяється. До філармонії дійшов, дивлюся – Володимирська гірка. Красиво так, аж серце защеміло. Студентом став, гуртожиток дали, але жити було ні на що: до початку навчального року додому повинен був поїхати, щоб хоч якусь копійку десь заробити. Виходжу в Чернівцях із вагона – і тут циганка: "Дай поворожу!" Кажу: "Гадати? Я як собака голодний. Їсти нічого, не те що грошей тобі заплатити". А вона: "Не треба мені твоїх грошей – ти знаменитим станеш".
Григорій Верьовка запропонував 1949 року виступити з хором. Кажу: "Я б із задоволенням, але подивіться – ніде латки ставити, зовсім обносився". Він порадив: "Як на сцену виходиш, усміхайся, співай – і задком-задком за лаштунки". Я так і зробив. А назавтра він гроші приносить: "Купи костюм, сорочку білу, туфлі – все, що потрібно". Страшенно соромно було ті гроші брати, але становище було безвихідне.
Голод тоді був страшний. Лушпиння картопляне варили.
Сенс життя бачу лише в праці.
Дружину ніколи не зраджував, їй-Богу. Я знав людей, які це любили. Вони дуже швидко зі сцени йшли. Мистецтво і енергія – взаємопов'язані. Енергію втрачаєш – все. Борис Гмиря говорив: "Спів із того ж місця виходить, що й любов".
Спочатку купував усі картини, що сподобалися. Потім вирішив: буду тільки український живопис збирати. Шкодую, що не придбав роботу Миколи Мурашка. Хотіли за неї 10 тисяч карбованців, яких у мене на той час не було. Треба було позичити.
Хто б міг повірити, що зробимо таку велику справу – повалимо свого доморощеного диктатора, "крупнєйшого" злодія. Так обікрасти Україну – це ж який гріх. Розпуста, вседозволеність, золоті батони, золоті унітази, повні кузови старовинних ікон. Сором на весь світ. А невинно вбиті життя… Антихрист і великий безбожник. Він буде вмирати у важких муках, адже проклятий мільйонами. Хоч нас тепер атакує російський бузувір, у тисячу разів нахабніший і жорстокіший. Не можу змиритися, що Крим не наш уже.
Багато при владі людей, які Україну не люблять. Ще й вихваляються цим! Боже, чому ж ви хвалитеся?
Навіщо Росія полізла в Крим? Стільки мають своєї землі, якій ради не можуть дати. Жирують лише Москва і Петербург, а решта – бідося.
Більше подобався Київ той, радянський, як не дивно. Коли за кордон їздив, важко було – шум, машини гудуть. А Київ був тихий. Після двох місяців на гастролях уже хворів, ніщо було не миле. Коли повертався, на другий день на Володимирську гірку йшов, сідав там на лавку – і так добре ставало!
Співак мусить бути здоровий завжди.
Була мрія так заспівати українську пісню, як ніхто інший. І я її здійснив. Тому я – щаслива людина.
Як нас із дружиною не стане, в помешканні хай зроблять музей. Воно майже в центрі столиці, неподалік Театру імені Івана Франка. Нехай люди приходять, і їх надихатиме не лише заспівана Гнатюкова пісня, а й колекція картин.
Текст укладено за інтерв'ю Дмитра Гнатюка виданням "Високий Замок", "Гордон", "ВВС Україна", Nhe Chernivtsi Times
3 
1
Коментарі