Інструментарій мовної політики потребує оновлення

Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах, – каже історик і політолог Володимир Кулик

Закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної" виповнилося в липні шість років. Як оцінюєте його ефективність?

– Для України цей закон був революційний. Хоча по суті він лише повторює підхід, який діє в інших країнах. Ініціатори закону надихалися прикладами Квебека, Латвії, де національну мову зробили мовою за замовчуванням у всіх сферах суспільного життя.

 

Чому це важливо саме для України?

– Бо мова – це не тільки освіта чи державна служба. Сучасна держава не має повного контролю над усіма ділянками життя: приватний сектор, ринок, сфера послуг, медіа – це величезний простір, де домінування мови колишньої імперської метрополії легко зберігається, якщо не втрутитися.

Що з того, якщо у школі навчають українською, а на ринку праці переважає російська? Саме така була ситуація у Квебеку: в держсекторі впроваджували французьку, а приватні компанії продовжували працювати англійською.

Яке завдання ставив перед собою цей закон?

– Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах. Тобто, коли приходите до кіоску, магазину чи банку, до вас звертаються українською. І цей підхід спрацював. Ми це бачимо щодня: супермаркети, книгарні, точки продажу – українська стала стандартом. Кінотеатри були українізовані ще раніше, іншим механізмом, але після ухвалення закону українська мова стала домінантною в публічному просторі загалом.

Чи виконують закон однаково в усіх регіонах?

– Ні, не скрізь. На сході та півдні, в переважно російськомовних містах, забезпечити виконання закону складно. Якщо й надавач, і отримувач послуг хочуть спілкуватися російською, закон їм цього прямо не забороняє.

Але він захищає право кожного на обслуговування українською – і тут працює механізм скарг. Це важливо: закон не лише встановлює норму, а й забезпечує інструмент її реалізації.

Що саме змінив закон?

– Він чітко окреслив правила. Також запровадив санкції за порушення. І найважливіше – створив механізм кон­тролю: інститут Уповноваженого із захисту державної мови. Це не суд, не прокуратура – до нього можна звернутися просто, без адвоката. Уповноважений сам проводить перевірку, реагує на порушення. Цей механізм працює.

У Києві, наприклад, мовна норма вже здається природною. Прийти в магазин і почути українську – це стандарт. В Одесі, Харкові, Запоріжжі ще не скрізь так, але тенденція є.

А які проблеми ви бачите у виконанні цього закону?

– Україна велика, а уповноважений працює здебільшого з порушеннями, на які є скарги. Системного нагляду поки що немає.

По-друге, влада, схоже, не зацікавлена в жорсткому дотриманні закону. Термін Тараса Креміня, попереднього мовного омбудсмена, завершився, але його не продовжили. На мою думку, саме через те, що він вимагав реального, а не декоративного виконання закону.

Нову уповноважену вже призначено. Які у вас очікування?

– Перші заяви Олени Івановської, на жаль, не надихають. Вона, зокрема, хоче прибрати згадку про російську мову з Конституції. Але це, як на мене, хибний головний фокус. Таку зміну провести складно – потрібно 300 голосів у парламенті. І навіть якщо це зробити, це не замінить щоденного контролю за виконанням чинного закону.

Тобто питання в тому, що важливіше – символічні кроки чи реальні механізми?

– Саме так. У нас чимало добрих законів. Але якщо їх не виконують, якщо немає санкцій і відповідальних інституцій, то закон втрачає силу.

Щодо Конституції, чи варто прибирати в ній згадку про російську мову?

– Це питання складне. З одного боку, Конституція – Основний закон, і важливо, що в ній написано. З ­другого, ми розуміємо, що ця норма була політичним компромісом. Її скасування не гарантує змін у мовній практиці, а голосів для такого рішення, найімовірніше, не вистачить.

До того ж така ініціатива може викликати відчуття дискримінації, навіть якщо воно буде юридично необґрунтоване. Я нині не займався би цією нормою. Натомість зосередився б на чіткому й неухильному виконанні чинного мовного законодавства.

Можна змінювати Конституцію, і мабуть, колись це буде доцільно. Але тільки на додаток до суворого виконання мовного закону, а не замість нього.

Чому мовний закон іноді саботують, бо пряму фінансову вигоду не дотримуватися законодавства тут важко знайти?

– У нормальній державі так і діє: є норма – вона працює автоматично. Коли йдеться про фінансові потоки, чиновники можуть ухилятися через власний інтерес. Але тут – мовне питання, і прямої вигоди від саботажу немає. Не можна сказати, що державні службовці не володіють українською, – це не так. На центральному рівні всі говорять державною мовою. Давно немає Авакова, який виступав "на слобожанском язикє". Так, є окремі фігури, як Труханов в Одесі. Але і він, і Терехов у Харкові вже змінили риторику й публічно здебільшого вживають українську. Я не бачу особистої зацікавленості в саботажі закону.

Можливо, причина глибша – в байдужості. У вкоріненому ставленні "какая разніца", з яким Зеленський прийшов до влади. Але й він змінився: тепер послідовно говорить українською, і рівень його мови помітно зріс. Але небажання чиновників підтримувати контрольні органи – універсальне.

Відомо, що мова та література були політичними інструментами в ХІХ та ХХ століттях. Чи залишається мова інструментом політики в ХХІ столітті?

– Безумовно. Найвиразніше це видно в багатомовних країнах. Я спеціально написав книжку українською – про мовну політику у світі, щоб її читали тут. У ній аналізую Швейцарію, Бельгію, Фінляндію, а також держави, які не асоціюються з багатомовністю, наприклад США. Там усе не так просто. Приміром, коли телефонуєш до банку, тобі пропонують: англійською – натисни 1, іспанською – натисни 2. Це ринкова логіка: банк не хоче втрачати клієнтів. Так само й у лікарнях є перекладачі, бо не всі пацієнти володіють англійською. Іспанську можна почути й на роботі, й на вулиці. Це викликає незадоволення частини англомовних американців. Вони реагують традиційно: "понаїхали", "говоріть своєю мовою вдома". Тож виникає політичний тиск – десятки штатів уже оголосили англійську офіційною, а на федеральному рівні така ініціатива теж має підтримку серед багатьох республіканців.

Українська мова стала панівною в Україні – і це породило спротив?

– Так. Ми бачимо це не лише у США, а й у Квебеку, Бельгії, Україні. Там, де носії пригнобленої мови є чисельною більшістю, вони раніше чи пізніше намагаються змінити закони й зробити свою мову панівною. В Україні довго домінувала російська, хоча більшістю залишалися українськомовні. І коли вони заявляють про своє право вживати свою мову в усіх ділянках, частина російськомовних відчуває себе ображеною.

Саме з цим пов'язане голосування частини електорату за Володимира Зеленського – як протест проти українізації часів Петра Порошенка. Але Зеленський нічого для них не зробив, як і Кучма, який 1994 року обіцяв надати російській мові офіційного статусу й не реалізував цього.

Після війни можливі нові спроби політичної організації російськомовних – не для захисту прав меншини, а для повернення втрачених привілеїв. Президента вони не оберуть, але пройти в парламент із гаслами про "захист російськомовного населення" зможуть.

Чому російська важко вписується в Європейську хартію регіональних мов або мов меншин?

– Тут є парадокс. У законі про ратифікацію Хартії російськомовних громадян ніби визнали меншиною. Але сама Європейська хартія – це інструмент для захисту мов, що зникають або обмежено вживані. Вона не про права людей, а про збереження мов як культурного надбання. Тож захисники російської мови вдалися до маніпуляції: використали міжнародний інструмент для закріплення особливого статусу колишньої панівної мови. Конституцію змінити не могли – не було голосів. Тому пішли через закон Ківалова – Колесніченка, формально спираючись на Хартію. І швидко російська мова отримала статус регіональної в південних і східних областях.

Чи коректно використовувати Європейську хартію регіональних мов у випадку з російською мовою?

– Ні. Саме тому сьогодні з'являються ініціативи змінити закон про ратифікацію Хартії. Коли держава її ратифікує, вона сама визначає, які мови підтримувати й на якому рівні. Захисники російської спочатку прагнули надати їй максимального захисту. Потім знизили вимоги до середнього рівня – і для прикриття додали ще 13 чи 15 мов. Але реальна мета – саме російська.

Обласні та місцеві ради швидко скористалися цією нормою й надали російській статусу регіональної. Ідея була така: якщо не можемо зробити її офіційною на рівні всієї країни, то закріпімо її там, де маємо більшість у радах.

Чи завжди "російськомовний" означає "прибічник державної підтримки російської"?

– Соціологія показує, що багато хто з людей, які спілкуються російською, вважає рідною українську й підтримує розвиток української мови. Але Партія регіонів про це не згадувала й намагалася подати себе захисницею всього російськомовного населення. Але зрештою Конституційний суд скасував цей закон 2018 року.

Що варто змінити сьогодні, щоб більше на ці граблі не наступати?

– Передусім вилучити російську з переліку мов, які підпадають під захист Хартії. Узагалі підхід до мовної політики має бути не декларативний, а заснований на реаліях. Наприклад, є мови, для вживання яких є інфраструктура: для угорської та румунської збережено систему освіти ще з радянських часів – є педагоги, громади, культурні інституції. Там підтримка цілком можлива й ефективна. А от у випадку з греками Приазов'я чи гагаузами Бессарабії – інша ситуація. Більшість членів цих меншин спілкується переважно російською. Тут немає умов для прямої мовної підтримки – і підхід має бути гнучкий, а не зрівняльний.

Який вигляд має мовна мапа України? Чи можна взагалі провести чіткі межі, як у інших країнах?

– Майже неможливо. Це одне з питань, яке я намагався розв'язати у своїй книжці "Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України". Я описав досвід 17 країн – від Швейцарії до Алжиру й Індонезії. І дійшов висновку: країн, подібних до України, мало. Основна наша відмінність – саме розмиті мовні межі.

В Україні велика частина населення говорить двома мовами. У багатьох людей мовна практика не відповідає мовній ідентичності: вони кажуть, що їхня рідна мова – українська, але в побуті використовують переважно російську. Поширене в останні роки явище – публічна українська, приватна російська. Багатьох людей не можна однозначно віднести до тієї чи тієї групи.

У Бельгії простіше: Валлонія говорить французькою, Фландрія – фламандською (нідерландською). Лише Брюссель –двомовний. У Швейцарії теж, за винятком кількох кантонів, більшість одномовна. Якщо ви переїжджаєте з франкомовного кантону до німецькомовного – дитина йде в німецьку школу. Там усе зрозуміло: яка мова, чиї права. А в Україні навіть у межах однієї області мовний ландшафт – строкатий. Міста часто російськомовні, села – українськомовні. А в містах іще складніше: якщо 25 відсотків містян говорять іншою мовою, ніж більшість, – це вже значна група, яку не можна ігнорувати й не давати їй жодних прав.

Наш випадок унікальний для Європи. Тому в нас має бути інша модель.

Яка має бути модель?

– На всій території України домінує українська, але для деяких категорій громадян, носіїв інших мов – наприклад угорської чи російської – слід передбачити право користуватися своєю мовою хоча б у певних сферах. Нині це непопулярна думка: більшість налаштована проти будь-яких поступок російській мові, вважаючи це загрозою сепаратизму й колаборації. І можливо, в умовах війни це справді не на часі.

Який вигляд це може мати після війни?

– Не бачу великої проблеми, якщо після війни, наприклад у місцеві органи влади в Одесі, можна буде звертатися російською. Звісно, це не повинно бути на загальнонаціональному рівні й не може супроводжуватися жодним формальним статусом російської мови. Цю ідею дискредитовано за часів президентства Віктора Януковича, і вона не має підтримки в суспільстві.

Так само я не вважаю загрозою, якби в Одесі були одна-дві російськомовні школи. Бо якщо є люди, які цього потребують, то демократична держава має забезпечити їм таке право. Але потрібно враховувати воєнний контекст: нині будь-які ініціативи щодо російської мови зустрічатимуть спротив і суспільне обурення.

Чи не суперечитиме це ситуації в РФ і на окупованих територіях, де Москва знищує українську мову?

– Це правда: Росія знищує все українське. Але принцип симетричності – "ми до вашої мови, як ви до нашої" – не відповідає демократичній практиці. Важить не те, що робить інша держава, а те, як ми ставимося до власних громадян. Росія – недемократична держава. Натомість завдання України – пояснювати, що ми йдемо європейським шляхом. Є Фінляндія, яка забезпечує мовні права невеликої шведської меншини. Є школи й газети для угорців у Румунії та Словаччині.

Якщо порівнювати нас не з Європою, а з постколоніальними країнами, то там теж видно унікальність України?

– У світовому масштабі ми вже не такі унікальні. У багатьох країнах Азії та Африки також немає чистих мовних мап. Там поширена двомовність: багато людей, крім рідної, знає також мову колишньої метрополії. У цьому сенсі ми ближчі до постколоніального простору, ніж до типових європейських національних держав.

Тоді які міжнародні приклади можуть бути для нас повчальні?

– Квебек – приклад того, як французька стала домінантною, навіть поруч з англомовною Америкою. У Бельгії фламандська більшість подолала диктат французької. У Латвії чи Естонії діяли радикальніше – частині російськомовного населення не надали громадянства, аби реалізувати мовну політику більшості, що не завадило вступу в ЄС. Україна цим шляхом не пішла, й це добре.

Наш шлях – виконання чинного закону про мову. І грамотна комунікація: пояснення того, що йдеться не про дискримінацію російськомовного населення, а про реалізацію прав українськомовних громадян. Люди, які говорять російською, не завжди хочуть, щоб держава підтримувала саме цю мову. Вона мала переваги внаслідок імперського минулого, і цей спадок ми не зобов'язані зберігати.

×