Четвер, 08 квітня 2021 08:37

"До кінця року зрозуміємо, чи позбувся Володимир Зеленський ілюзій щодо Росії"

Україна має чесно собі відповісти на запитання, хто живе на півострові – жертви анексії чи її архітектори? Як ми ставимося до кримських татар, одного з корінних народів країни? Чи готові витрачати ресурси на повернення півострова, коли відкриється вікно можливостей? Інакше нам важко буде рухатися далі, – каже публіцист Павло КАЗАРІН

Через сім років після анексії Крим є в порядку денному політиків і українського суспільства?

– Цій темі присвячують 2 відсотки новин на телебаченні. Донбасу – більше, бо там триває війна. Крим потрап­ляє в медіа влітку, коли спостерігаємо, скільки росіян приїхали відпочивати на півострів. Або коли окупаційна влада затримує чергових політв'язнів. І згадуємо в лютому – на річницю початку анексії. Москва завжди нагадує своїм співгромадянам про півострів, Київ – мало.

Крим вмонтований у суспільний міф росіян. Вони вважають його своїм. Дві оборони Севастополя, літня резиденція царів, де Пушкін написав "Бахчисарайський фонтан". Є ще кримськотатарський міф. Крим – це розтоптаний мусульманський рай, словами Максиміліана Волошина (1877–1932, поет і художник українського походження, перекладач; жив у Криму. – Країна). Це історія про три століття суверенного існування у форматі Кримського ханства, вкрадену батьківщину й депортацію. Ці міфи між собою конкурують, бо кожен має давати відповідь на запитання: кому належить півострів?

Український міф не встиг з'явитися. Крим передали до складу УРСР 1954 року. Україна використовує кримськотатарський концепт. Каже про корінний народ півострова, який треба захищати, про репресії щодо кримських татар та українців. Тому ми приречені бути союзниками в боротьбі проти Росії.

  Павло КАЗАРІН, 37 років, журналіст, публіцист. Народився 3 грудня 1983-го в Сімферополі. Батьки – вихідці з російського Владивостока. Мати – біохімік, батько – філолог. 2005-го закінчив Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського. Вивчав російську філологію. З підліткового віку майже 15 років щоліта їздив в археологічні експедиції Кримом. 2004-го став ведучим ранкової програми на місцевому телебаченні. 2012 року переїхав до Москви. ”Я все життя працював у Криму. Був людиною з регіональною ідентичністю. Але розумів, що там мені тісно. У Москві свою українську ідентичність відчув більше, ніж на півострові. За столом у кафе хтось із друзів розповідає анекдот про українців. А я там один з українським паспортом – тільки я можу такі розказувати. 2013-го планував звільнитися й рік жити у столицях пострадянських республік, писати репортажі. Але почалися події зими 2014-го. Я прилетів у Сімферополь за кілька днів до так званого референдуму 16 березня”. Тоді ж отримав російський паспорт. По­збувся громадянства РФ у лютому цьогоріч. Переїхав до Києва в жовтні 2014 року. Працює ведучим програми ”Ранок у великому місті” на ICTV, суспільно-політичного токшоу ”Зворотний відлік” на UA: Перший разом із Мирославою Барчук, програми ”Подвійні стандарти” на Радіо НВ. Їздить на мотоциклі. Має фікус на ім’я Бенджамін. Неодружений
Павло КАЗАРІН, 37 років, журналіст, публіцист. Народився 3 грудня 1983-го в Сімферополі. Батьки – вихідці з російського Владивостока. Мати – біохімік, батько – філолог. 2005-го закінчив Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського. Вивчав російську філологію. З підліткового віку майже 15 років щоліта їздив в археологічні експедиції Кримом. 2004-го став ведучим ранкової програми на місцевому телебаченні. 2012 року переїхав до Москви. ”Я все життя працював у Криму. Був людиною з регіональною ідентичністю. Але розумів, що там мені тісно. У Москві свою українську ідентичність відчув більше, ніж на півострові. За столом у кафе хтось із друзів розповідає анекдот про українців. А я там один з українським паспортом – тільки я можу такі розказувати. 2013-го планував звільнитися й рік жити у столицях пострадянських республік, писати репортажі. Але почалися події зими 2014-го. Я прилетів у Сімферополь за кілька днів до так званого референдуму 16 березня”. Тоді ж отримав російський паспорт. По­збувся громадянства РФ у лютому цьогоріч. Переїхав до Києва в жовтні 2014 року. Працює ведучим програми ”Ранок у великому місті” на ICTV, суспільно-політичного токшоу ”Зворотний відлік” на UA: Перший разом із Мирославою Барчук, програми ”Подвійні стандарти” на Радіо НВ. Їздить на мотоциклі. Має фікус на ім’я Бенджамін. Неодружений

Яким може бути український міф?

– Історики згадують про українські сторінки життя півострова – похід Петра Болбочана у Крим (спеціальна група армії Української Народної Республіки у квітні 1918 року виступила проти більшовиків, перемогла. – Країна), будівництво Північно-Кримського каналу. Але цього недостатньо, щоб сформувати український міф. Не певен, що зараз це можливо.

Донбас був набагато україноцентричніший за Крим. Українські військові й волонтери проливають кров за ті землі. Концепція українського Донбасу посилюється, а щодо Криму залишається незмінною. Бо кров сакралізує протистояння. Тому повертати Крим навіть легше, ніж Донбас. Бо на півострові не живуть діти, чиї батьки загинули в боротьбі з українською армією.

Нинішня влада спроможна повернути півострів?

– Аби Литва отримала незалежність, потрібно було, щоб розвалився Радянський Союз. Щоб повернути Крим, необхідні потрясіння не меншого масштабу. Бо він для Росії – головний доказ, що вона імперія. Як у "Гаррі Поттері" Волдеморт створював магічні предмети горокракси, без знищення яких не можна було його вбити. Горокракс першого президентського терміну Путіна – це перемога в Другій чеченській війні. Другого – підвищення рівня життя у РФ, бо тоді нафта дорожчала. Третього – перемога над опозицією та протестами. А четвертий горокракс – анексія Криму і "встающая с колен" Росія. Хочете вбити політичне життя Володимира Путіна, треба знищувати його горокракси. Але він захищатиме їх до останнього.

Нам треба свій Гаррі Поттер?

– Україна почала самоусвідомлення 2014-го, коли позбулася ілюзій щодо себе, минулого та країн навколо. Він став роком набуття реальної незалежності. Ще 2012-го георгіївська стрічка й пам'ятники Леніну були частиною нашого символічного пейзажу. Українська та російська економіки були переплетені, як сіамські близнюки.

Ми продовжуємо ставити нові запитання й відповідати на старі. Мені хотілося б, щоб серед них були й ті, що стосуються Криму.

Які це мають бути запитання?

– Хто живе на півострові – жертви анексії чи її архітектори? Як ми ставимося до кримських татар, одного з корінних народів України (такими є українці, кримські татари, караїми, кримчаки та греки Приазов'я. Решта етносів є національними меншинами, тобто мають свої етнічні батьківщини за межами України. – Країна)? Чи готові витрачати ресурси на повернення півострова, коли відкриється вікно можливостей?

На початку 1990-х Нагірний Карабах опинився під контролем Єревана. Але 30 років в азербайджанському суспільстві не обнуляли запиту на його повернення. Коли торік з'явилася можливість, Баку провів воєнну операцію. Якби Київ почав таку щодо Криму, чи збіглося б це із суспільним запитом? Якщо чесно не відповімо на це запитання, нам важко буде рухатися далі.

З чого починати?

– У лютому 2014 року Кремль оголосив війну всьому світу. Без анексії Криму не були б можливі катастрофа малайзійського боїнга, отруєння Скрипалів, втручання в американські вибори, бомбардування сирійських госпіталів. Місце народження цього дракона – центр Сімферополя, коли вночі російський спецназ вивісив триколор над кримськими органами влади.

Ви працювали в Москві у 2012–2014 роках. Як там змінювалася риторика щодо України?

– Коли Віктор Ющенко став президентом, новини з України були затребувані. Її спри­ймали як простір незрозумілого й нового.

З перемогою Віктора Януковича інтерес згас. Бо він естетично й етично не відрізнявся від будь-якого російського чиновника. Сплеск стався під час Майдану, вторг­нення у Крим, війни на Донбасі. І не згасає досі. Якщо росіяни припинять нас обговорювати, значить, вони перемогли.

Які були настрої серед вашого оточення?

– 2012 року в Києві був тотальний Янукович, а там відбувався протестний рух. Я застав еволюцію від Болотної площі до "кримнаша". Багато московських колег симпатизували Майдану. Говорили, що в них біжить громадянське суспільство, а за ним менти з дубинками, а в нас навпаки. Коли російський спецназ захопив кримські органи влади, наче рубильник перемкнули. Я не очікував, що у стількох людей є імперські фантомні болі. Почали говорити, що ми самі винні, дострибалися на Майдані.

Відчувалась ейфорія?

– Дуже. 86 відсотків підтримки Володимира Путіна після анексії Криму були не фальсифікацією. Імперія і свідомість її громадян завжди сильно прив'язані до цінності квадратних кілометрів. В імперії немає кордонів, є тільки горизонти. Якщо вона не розширюється – звужується й помирає. Для багатьох у Росії анексія й окупація Криму стали матчем-реваншем, спробою переграти 1991 рік.

Я вважав, що Путін нав'язав країні свій порядок. Мовляв, увімкнув на повну пропаганду і Росія увірувала, що найважливіше – розширювати кордони. Я помилявся. Він не нав'язав свого порядку, а в нього втрапив. Це був запит суспільства. І хоч хто опинився б у президентському кріслі, має відчути й відповісти на цей запит.

Куди це веде РФ?

– XX століття стало епохою розпаду імперій після двох світових воєн. Громадяни продовжували мріяти про втрачену велич. Інколи це призводило до важких наслідків, як-от Веймарська республіка (парламентська демократія виникла після революції в Німецькій імперії 1918-го. – Країна), що перетворилася на Третій рейх. А деякі пройшли за значно м'якшим сценарієм і стали порівняно миролюбною країною, як-от Франція.

Росія – це недорозвалена імперія. Вона більша за національну державу, але менша за імперію. Тому весь час говорить про духовні "скрєпи" – щоб пояснити ненцям, чеченцям, бурятам і дагестанцям, чому вони мають жити в одній країні. Мовляв, лишитеся з нами – подаруємо перемогу над Наполеоном, Гітлером, штучний супутник Землі, Гагаріна, ще й Большой театр.

Кожен президент України неминуче втрачає ілюзії щодо Москви.

– За винятком четвертого, така еволюція відбулася з усіма. 1991-го хто хотів у Європу та національно-демократичну Україну голосували за Чорновола, а хто хотів якнайменше змін – за Кравчука. 1994-го Кравчук здавався охоронцем суверенітету проти Кучми, який ішов на проросійських гаслах. А Кучма 1999-го – вже на тлі Симоненка.

Зеленський заборонив проросійські телеканали й запровадив санкції проти Медведчука. А 2019-го збирався домовлятися з Путіним посередині. Теж починає позбуватися небезпечних ілюзій, що з Росією можливий компроміс.

Політика Володимира Зеленського змінюється?

– До кінця року зрозуміємо, чи відбувається еволюція. З одного боку, Зеленський запроваджує санкції проти партії Кремля, а з другого – в його офісі працюють люди з табору антимайдану, як-от Олег Татаров. СБУ оголошує підозру Шарію, але тривають справи проти Ріфмастера і Стерненка.

Один із головних запитів Майдану – справедливість. Для мене вирок Стерненку – це причина вийти на вулицю й вимагати її. Цей запит неможливо задовольнити без аде­кватної судової системи. Та будь-яка влада в Україні або не ризикує її чіпати, бо боїться воювати з цією кастою, або вважає, що може їздити на тигрі верхи, а потім не втримує за вуха й опиняється в його іклах.

Ми подібні цим до Росії?

– Не можу уявити, щоб там суд не реагував на дзвінки з владних кабінетів. У нас навіть за Кучми були суди, які не підпорядковувалися Адміністрації президента. Україна – не монополія, а олігополія. Якщо офіційний Київ сильний, ця каста сидить струнко й домовляється. Коли відчуває, що влада ослабла, дозволяє собі більше.

І в Україні, і в Росії суди несправедливі. Тільки там вони виконують волю влади, а тут часто чинять на власний розсуд із корупційних мотивів.

Чи не забагато взагалі говоримо про сусідню країну?

– Якщо там почнеться громадянський конфлікт, у Москви буде менше ресурсів і сил на дестабілізацію України. Наша доля безпосередньо залежить від рівня російського хаосу. РФ залежить від цін вуглеводнів і західних санкцій.

Москва – давно не глобальний гравець, але дуже хоче ним бути. Мислить себе радянською імперією. А на Заході її бачать через кому з багатьма регіональними порушниками спокою – Філіппінами, Туреччиною, Саудівською Аравією.

Україна – із ким через кому?

– Нам пощастило опинитися по інший бік залізної завіси. Росія хоче, щоб межа між нею і Заходом пролягала українсько-польським кордоном. Ми – українсько-російським.

У пострадянській "Сонячній системі" навколо найбільшого об'єкта, Росії, найближче на орбіті бовтається Білорусь. Далі – Вір­менія. Найвіддаленіші – Туркменістан та Україна. Перший готується перейти в китайську "Сонячну систему", а друга переходить в європейську.

Імперія завжди промацує межі дозволеного. Вторглися в Грузію – прокотило. Придністров'я – можна. Йдемо далі. Росія бомбардувала в Сирії дружній до Туреччини підрозділ, і та одразу дала зрозуміти: цього не можна робити. 7 секунд перебував російський літак у повітряному просторі – й Туреччина його збила. Зараз Росія в Європі промацує кордони допустимого.

У Криму наша армія не відкрила вогню, і ми втратили регіон. Тепер ніхто не сміє сказати: Україні не можна провокувати Росію.

Уявімо, президентом Росії стає Олексій Навальний. Санкції знімають. Що буде з Донбасом і Кримом?

– Російська політика не залежить від персоналій. Будь-хто опиняється перед вибором – стати Путіним чи Горбачовим. Новий президент або перетягуватиме країну цією імперською арматурою в єдине ціле, або змушений буде розпустити Росію по домівках. Навальний може стати Путіним, який відрізнятиметься лише стилістично.

У Росії їхнього президента критикують дві категорії людей. Одні вважають, що він надміру Путін, а потрібно більше демократії, свободи. Для других він недостатньо Путін, треба жорсткіше, російські танки десь під Львовом, а краще – під Варшавою. Путін як радянська людина десь має до України симпатії. Представляє її як УРСР – кухня смач­на, пісні тягучі. А йому на зміну може прийти людина, яка просто ненавидітиме українців, як Гітлер євреїв. Не стримуватиме себе в методах.

Росія приречена бути українським противником. Тому розслабленість і віра в те, що можна не озброювати армії, може дорого нам коштувати.

Раніше ви називали себе кримчанином, зараз ким вважаєте?

– 2010-го на першому місці була регіональна ідентичність. Зараз – загальногромадянська. 2014 року з'явилося нове трактування України як політичного проєкту. Де не важливо, якою мовою тобі співали колискові й чи стояв Кобзар на полиці. Якщо для тебе цінний український державний проєкт, то можеш у нього влитися, як етнічний вірменин Сергій Нігоян чи білорус Михайло Жизнєвський.

Зараз ви читаєте новину «"До кінця року зрозуміємо, чи позбувся Володимир Зеленський ілюзій щодо Росії"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 861
Голосування Справа Медведчука - це:
  • Спроба Зеленського наростити рейтинг. Медведчука не посадять
  • Початок боротьби з олігархами
  • Піар з одночасним ударом по Порошенку
  • Перерозподіл ринку і потоків
  • Вплив американців
  • Мені байдуже
Переглянути