Із народженням дочки моя хронічна любов до анімації отримала нове загострення. І тепер я, 35-річний батько, щодня садовлю малу Варвару на коліна, і ми дивимося старі-добрі радянські мультики.

Майже всі люди, народжені в СРСР, свято переконані, що нічого кращого під сонцем так і не створено. В нашої людини можна відібрати все - серпасто-молоткастий паспорт, гімн Михалкова, гроші з ощадкнижки і ковбасу по 2,20 - і вона сприйме це зі стоїчним спокоєм. Коли ж їй скажеш, що Котьоночкін із Назаровим і Татарський із Черкаським - ніщо в порівнянні з "Томом і Джері" і "Качиними історіями" - це буде ударом нижче пояса. "Усе забирай - а мультиків не займай!", - скажуть мільйони пострадянський людей.

Штука в тому, що я теж досі ношу в собі подібну переконаність. І це лише підкреслює простий факт: закладені в дитинстві образи неможливо розлюбити, бо це означало б плюнути у власне минуле. Плюнути в себе малого у смішній білій кепочці, який летить у сонячний недільний день додому на звуки "Ну, постривай!", почуті з чийогось вікна.

Ти біжиш стрімголов, бо ось-ось мають показати нову серію, а ти реально пропустив уже цілих 2 хвилини. Біля пошти зашпортуєшся і падаєш - головою на бетон. Юшить кров і ти повзеш навкарачки. Очі твої залиті кров'ю, тобі боляче, якась тітка кричить "Викличте "швидку!", навколо тебе шум і шарпанина, звідкись з імли долинає голос батька.Ось він уже тебе несе додому, а кров скапує йому на вилогу піджака. І ти питаєш, уже немовби з потойбіччя: "Тату, встигнемо?".

І ось ви вдома, де зібралися за святковим столом гості і їхні діти додивляються 12-ту серію, а ти встигаєш вихопити своїм спухлим оком, що Вовк-Папанов знову, як завжди, покараний долею, а Заєць-Румянова знову врятувався. Тебе везуть "швидкою" - зашивати рани під загальним наркозом. Потім ти повертаєшся з батьком додому, звідки вже кудись вивітрилися гості, по телевізору йде "Міжнародна панорама", а в тебе вище брови - сантиметровий шрам імені "Ну, постривай!".

Мультики у твоїй голові - це як шрами на тілі, які залишаться з тобою до кінця. Спочатку вони лоскочуть, потім чухаються і заживають. Як тобі здавалося, назавжди.

Однак тобі мало цього, і ти, озброївшись виховним пафосом, намагаєшся передати свій досвід підростаючому поколінню. Я кажу своїй 2-річній доні, що не розуміє ще важливих дорослих слів - "минуле" і "пам'ять":

- Оце, Варко, татове минуле, поглянь.

І Варка дивиться на Вовка із Зайцем уже своїми очима. Вона так само, як і я колись, співчуває Зайцеві, але по-справжньому любить Вовка, бо той колоритний і фактурний. Вона ще не розуміє філософської складової "Ну, постривай!" - просто одна тваринка бігає за другою. Вона не розуміє, чому це Вовк - поганий. Кумедний і симпатичний невдаха - ось хто такий Вовк. У її світі взагалі ще нема нічого поганого - є добре і дуже добре.

А поруч сиджу я і також переглядаю свої "дитячі університети" - "Їжачок у тумані", "Карлсон", "Троє з Простоквашина", "Крихітка Єнот". У кожному мультику своя філософія й дидактика. Хоч найбільше, певна річ, ностальгії.

Батько несе тебе додому, кров скапує йому на вилогу піджака. І ти питаєш, уже немовби з потойбіччя: "Тату, встигнемо?"

Часом ловлю себе на думці, що малим бачив у них щось зовсім інше, ніж тепер. Чомусь іноді народжується дослідницький апломб: ну, добре, тоді мені могли вішати локшину на вуха, але тепер я знаю, що за всім цим прекраснодушним і естетично переконливим мультиплікаційним мистецтвом стоїть чорна тінь системи. І саме мультики були її знаряддям, формуючи поведінкові й ціннісні установки нового радянського громадянина. "Умка" вчив виживати в умовах крайньої Півночі. "Чебурашка" морально готував до біологічних мутацій. "Вовка-тренер" - до зустрічі з позаземними цивілізаціями. Якщо копнути гарненько, можна багато всілякого придумати.

От взяти, наприклад, мультфільм "Як Петрик П'яточкін слоників рахував" режисера Олександра Вікена. Якщо проаналізувати цю стрічку з точки зору репресивних практик, то раптом виявиться, що цілі покоління радянських дітлахів та їхніх українських наступників пригріли змію на грудях. "Петрик П'яточкін" - зовсім не той, за кого себе весь час видавав. І в цій важкій і неприємній правді треба, нарешті, собі зізнатися.

Насправді цей мультик - про ламання особистості в умовах тиску колективістської ідеології. Причому, як усякий впливовий твір, він зроблений естетично переконливо і по-справжньому талановито. Важливий також й історичний контекст. Надворі 1984 рік - відверта андроповщина із останнім радянським "закручуванням гайок". Прогульників школи ловлять у кінотеатрах люди в цивільному. За запізнення на роботу - суворі догани і звільнення. Розперезаних за часів брежнєвського застою громадян, що в повітрі вже відчули запах свободи, востаннє намагаються якось дисциплінувати. Аж раптом на екрани виходить "Петрик П'яточкін" - практичний посібник із приборкання непокірних.

Як видно з розгортання сюжету, головний герой, вочевидь, є сином городян у першому поколінні. Батьки - технічна інтелігенція або держслужбовці. Місце дії - Київ, про що вже в перших кадрах свідчать автомобільні затори, русифіковані таблички та наявність метро.

Петрик виходить зі свого під'їзду на Оболоні, весело розганяючи голубів. За ним з'являються батьки, які дають малому останні настанови, але він не слухає. Це жвава й енергійна дитина, що живе в радісному й безжурному дитячому світі. Так, цей хлопчик неслухняний, але хто з нас був слухняний у його віці? Він застрибує на скейтборд, псує сусідську білизну й виривається з батьківських рук, мало не потрапляючи під машину. Його ведуть до дитсадка, але все його єство пручається - він прагне відтягнути зустріч із Системою. Вже краще робити збитки й наражатися на небезпеку, ніж знову цілий день терпіти цю нудну молоду виховательку.

Батьки приводять його в дитсадок і на цілий день "вмивають руки". Тепер Петрик у надійних руках виховної системи, покликаної зробити з нього нормальну радянську людину. Найперше, що треба цій системі зламати у хлопчику - це його життєлюбство, енергійність, або, як сьогодні модно казати, харизматичність. Так, він справжній лідер соціальної групи. Це очевидно, адже діти радо вітають його прихід: "Ура, П'яточкін!".

Саме тут місце для своєрідного маніфесту головного героя - пісні, в якій він коротко формулює своє життєве кредо:

"Неможливо не гасати,

Не стрибати, не скакати,

Не розбігтись, не стрибнути,

Не стрибнути, наче м'яч.

Хай гукають: "Гей потихше,

Аби як чого не вийшло!"

Та інакше я інакше

Я інакше накше накше

Не умію, хоч заплач."

Петрик усвідомлює свою інакшість, не бажаючи бути гвинтиком, елементом системи. Йому чужий соціальний конформізм. Недарма, коли вихователька закликає його до порядку ("Гам і галас там, де ти! Час до розуму прийти!"), він натякає, що має свій власний шлях, дао, яке вище за нього самого:

Надворі 1984 рік - відверта андроповщина із останнім радянським "закручуванням гайок". Прогульників школи ловлять у кінотеатрах люди в цивільному. За запізнення на роботу - суворі догани і звільнення

"Я зв'язав старанно ноги,

Щоб забути про дорогу…"

З Петриком явно треба щось робити, і на допомогу молодому педагогу приходить новий, значно тонший від усіх наявних, метод впливу. Вихователька занурює Петрика в гіпнотичний стан, що переходить у сон. У ньому за допомогою методу проекції поведінки слоненяти на поведінку дитини, цілковито змінюються ціннісні орієнтації малюка. Всього лише безневинний прийом - порахувати перед денним сном слоненят - абсолютно змінює Петрикову особистість. "Десь у Африці далекій, біля річки Лімпакекі" - вихователька користується таємними замовляннями. Вона викликає образ слоненяти, покликаного донести до свідомості Петрика мораль: поводитися так, як він, не можна. І хлопчик прокидається "зміненим" - стає пасивний, дезорієнтований і охлялий. Таке враження, що хтось добряче покопирсався в його мозку.

Отак ненав'язливо, за допомогою навіювання, відбувся процес перетворення анархіста-пасіонарія, за яким тягнуться і якого поважають усі діти, на "людину системи", "гвинтик". Вихователька спрацювала набагато ефективніше, наприклад, за Сестру Ретчед із роману Кена Кізі "Політ над зозулиним гніздом". Ні, це не електрошок і не лоботомія, яка перетворила Мак-Мерфі на рослину, а щось значно дієвіше.

Відтепер варто лише їй сказати "Всі рядком ставайте, діти...", і програма нормалізації спрацьовує бездоганно. Вихователька в мультфільмі не має імені. Вона - машина нормалізації, людина-функція. Лідер соціальної групи виправлений, такий, як потрібно системі, що більше не даватиме збоїв на мікро- й макрорівні.

Так ламається Петрикова "пружина", що дозволяла йому ходити "перевертом на руках", бути не таким, як усі. Його особистість нахромлена на прямий штир радянської дисципліни. Саме таким є призначення виховного закладу - зламати пружину, опір індивідуальності, випрямити звивини й поламати об коліно. Саме такою є мораль цього чудового мультика: ніхто не вийде звідси самим собою. Діти беруться за руки і, як щурі за Нільсом, ідуть за вихователькою. Система перемогла.

Але ми все одно самовіддано любитимемо цей мультфільм, незалежно від епохи і політичного режиму надворі. Інакше б ми не були радянськими дітьми. Головне, аби Варвара зробила з цього свої висновки.

×