"Одеса була здивована несподіванкою. Полковник гвардії вів свою школу під сепаратистським українським прапором"

Михайло Омелянович-Павленко після поразки визвольних змагань очолював "військову опозицію" до Симона Петлюри

Михайло Омелянович-Павленко долучився до українського руху в 39 років. 1917-го він, полковник лейб-гвардії російської імператорської армії, кавалер найпрестижніших військових нагород за хоробрість, був начальником Другої одеської школи прапорщиків. Пише, що ніколи не зловживав владою над студентами-юнкерами. Тож першого дня Лютневої революції, що скинула самодержавство в Російській імперії, студенти й солдати качали його на руках.

Запитав в одного з тих, хто "засапався від старанного підкидання свого "контрреволюційного керівника", за що така дяка. Той відповів: "Ви ж дивилися, чи в нас цілі чоботи, чи досить соломи в матрацах та чи добра їжа".

3 березня 1917 року в місті відбулася перша велика українська маніфестація. Із 1911-го в Одесі діяло культурно-­просвітницьке товариство "Українська хата". Узяли участь у заході солдати-українці, а також студенти обох місцевих шкіл прапорщиків на чолі з Омеляновичем-Павленком. "Під час учорашньої маніфестації Одеса була здивована несподіванкою, – написала наступного дня газета "Одесский листок". – Популярний начальник Другої студентської школи юнаків, полковник гвардії, георгіївський кавалер, із перев'язаною пораненою рукою, на чудовому рудому коні вів свою школу під сепаратистським "українським прапором".

"Я виїхав до Катеринослава, де сподівався вже цілком певно знайти вихід усім моїм почуттям старшини – нащадка старшини Дунайського козачого війська", – пише у спогадах Омелянович-Павленко про своє призначення начальником залоги в місті, що тепер зветься Дніпропетровськ. Одразу встановлює контакт із місцевою українською громадою. Бере участь в українізації військових частин, створенні Третього гайдамацького коша Слобідської України. Але проголошення Української Народної Республіки Третім Універсалом Центральної Ради, зізнається, було для нього, як сніг на голову. З цієї нагоди полковник Омелянович-Павленко скликає національний парад у місті, де водночас паношилася й Катеринославська рада робітничих та солдатських депутатів.

Уся залога вийшла із українськими прапорами, а гайдамацький курінь роздобув навіть козацькі однострої. Більшовики сполошилися. "Гайдамацькі полковники і старшини влаштували парад військ, вірних Центральній Раді, – згадував один із їхніх керманичів Мойсей Равич-Черкаський 1922 року. – Тут були всі роди зброї. Коли вони пройшли повз Раду (робітничих і солдатських депутатів. – "Країна"), війська зупинились. Очолював парад якийсь полковник з яскраво вираженою гайдамацькою фізіономією, у широких шароварах, – пише про Омеляновича-Павленка. – Він виголосив промову, яку закінчив напрочуд сильно: "Хто не підкоряється Центральній Раді, тому голову з плечей!" У Раді у той час був Яковлєв-Епштейн. Знизу вимагали представників Ради на балкон. Завжди охочий до всіляких урочистих виступів, Епштейн вибіг на балкон розгублений, щось із важливим виглядом виголошував, безпорадно щось доводив і завершив: "Хай живе Центральна Рада!"

За Гетьманату, коли 1918-го Україною сім із половиною місяців правив Павло Скоропадський, Омелянович-­Павленко ­командує 11-ю пішою дивізією. Згодом стає кошовим отаманом Запорозького коша. Утім, українізація війська відбувалася водночас із його більшовизацією. Антигетьманське повстання готували й українські соціалісти, й російські більшовики. "Політики доброї волі були ще у нас рідкісним явищем, – пише Михайло Володимирович у спогадах про причини поразки гетьманського проекту. – Зусилля їхні розбилися об наші смертельні гріхи: заздрість, персональну амбітність, а головне – невиправне фантазування й будування справ на підставі знаменитого прислів'я: "Якось-то буде".

Після повалення Гетьманату Омеляновича-Павленка запрошують на службу в Українську Галицьку армію як "начального вождя" – головнокомандувача. Вона веде тривалу війну з поляками, що теж претендують на Львів і Галичину, де після розпаду Австро-Угорщини проголосили Західноукраїнську Народну Республіку. Українцям бракує кваліфікованих офіцерів, озброєння й амуніції, а поляків підтримує Франція. Улітку 1919-го УГА відступає на Наддніпрянщину та приєднується до армії УНР, яка воює з "червоними". За серпень обидва війська звільняють Правобережжя. Але на підходах до Києва перед ними з'являються "білі" генерала Антона Денікіна. Українське державне керівництво сподівалося домовитися з ними й організувати спільну боротьбу проти "червоних". Вести переговори з денікінцями доручають Омеляновичу-Павленку. Він особисто знав багатьох із них по царській армії.

Сторони зустрілися ввечері 13 вересня 1919-го на станції Пост-Волинський під Києвом у вагоні пасажирського потяга. Домовлятися росіяни не планували. Заявляли, що переговори можливі, лише коли йтиметься про "єдину неділиму Росію". Денікін у наказі військам 23 серпня наголошував: "Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони мають негайно здати зброю і розійтися по домівках; або ж приєднатися до нас, визнавши наші гасла, одне з яких – широка автономія окраїн. Коли петлюрівці не виконають цих вимог, то їх належить вважати таким же противником, як і більшовиків". А в мемуарах згодом він стверджував: "Само собою, ніколи ніяка Росія – чи то реакційна, чи демократична, республіканська чи одноособова – не дасть згоди на відірвання від неї України, поєднаної з нею кровним зв'язком".

Наприкінці 1919 року українські державні установи й армія були затиснуті польськими, більшовицькими і білогвардійськими військами на Волині в так званому "трикутнику смерті": Остропіль – Любар – Миропіль. Політики пропонують перейти польський кордон, скласти зброю й боротися за визволення України дипломатичними методами. Військові наполягають на продовженні збройної боротьби. 5 грудня головний отаман Симон Петлюра призначає генерал-хорунжого Омеляновича-Павленка командувачем Дієвої армії УНР – як найздібнішого і найдосвідченішого серед генералітету. Колишній командарм Василь Тютюнник і начальник його штабу Євген Мишковський були хворі на тиф й відправлені до госпіталю в Рівному. Наступного дня українські частини вирушають у партизанський рейд тилами "білих" та "червоних". Він увійде в історію як Перший зимовий похід армії УНР.

– Тепер, панове, йдіть до своїх частин, вдихніть в слабких духом бадьорість, надію, і з твердою вірою у світле будуче рушимо на Україну, – так закінчив Михайло Омелянович-­Павленко нараду старшин у Мирополі 5 грудня.

Участь у поході взяли близько 5 тис. старшин і вояків. За п'ять місяців – виступ тривав до 5 травня 1920 року – вони подолали близько 2,5 тис. км, ліквідовуючи ворожу адміністрацію. "Ми розуміли, що за успішні дії Зимового походу треба дякувати передусім командирові армії, генералові Михайлові Омеляновичу-Павленкові, – свідчить полковник Сергій Самійленко у мемуарах, що вийшли 1958-го в Нью-Йорку. – І сьогодні як жива стоїть у мене перед очима постать генерала в сіряку, без відзнак, лише з одним георгіївським хрестом на грудях, що його він дістав іще в царській армії. Завжди на коні, одна рука на перев'язці, бо нею він не володів після поранення. Генерал завжди був перший у небезпеці й не виглядав утомленим". За Перший зимовий похід Омелянович-Павленко дістав звання генерал-поручника – генерал-лейтенант за сучасним рангом, а згодом – орден Залізного хреста.

У листопаді 1920-го українська армія, а за нею державний апарат, під натиском більшовиків відходять до сусідньої Польщі. "Серед українців, що опинилися в еміграції, запанували безпорадність і безнадійність, – згадував ті дні прем'єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа. – Усі шукали винних у тому, що сталося. Підняла голову стара опозиція проти Петлюри. Мовляв, це він завинив нову катастрофу на фронті… У дійсності за всім цим ховалися старі плани противників Петлюри – усунути його від провідного становища в державному центрі УНР".

"Військову опозицію" до головного отамана очолює Михайло Омелянович-Павленко. В емігрантських колах ширяться чутки про ймовірність запровадження військової диктатури. Тодішня атмосфера відчутна з листа полковника Олександра Вишнівського до генерал-хорунжого Олександра Осецького від 23 грудня 1920 року: "В сто перший раз ми стаємо мудрими, як той лях по шкоді: коли не маємо ні території, ні армії, ні громадянства за собою, крім вивезених тисяч двох ріжних урядовців, ми скликаємо Державну нараду. Визначну роль у сучасній політиці намагається зараз відігравати наше вояцтво з генералом Омеляновичем-Павленком на чолі, але тяжко наразі передбачити, в що конкретне виллється політика цих кол. У всякім разі блискучих перспектив я, як і багато інших, не бачу".

Петлюра дорікає генералам, що тим бракує державного мислення. Вони "не можуть зрозуміти великої ідеї будівництва нашої держави, – пише в листі до генерал-хорунжого Миколи Удовиченка. – Не можуть збагнути, як тяжко вести вперед її, якої обережності, розважності треба додержуватись, щоб провести її серед лабіринту неоформленої волі народу, складних обставин міжнародного характеру і неповаги до тих, хто оддає їй і свій мозок, і душу свою. Ці люди часто за деревами не бачать лісу, задовольняються сьогоднішнім днем, не хочуть побачити перспективи завтрашнього дня".

Але вплив "військової опозиції" поступово меншає. Зазнають краху і її спроби домовитися з поляками. У травні 1921-го Михайло Омелянович-Павленко подає у відставку, Симон Петлюра її приймає. А згодом спроваджує його до Чехословаччини "для вивчення військової літератури". Більше до Дієвої армії генерал Омелянович-Павленко не повернеться.

У Парижі "мешкав у комірці, яку можна було назвати хлівом"

1878, 8 грудня – Михайло Омелянович-Павленко народився в Тифлісі – тепер Тбілісі, столиця Грузії – у дворянській родині. Рід походив із задунайських козаків. Батько, штабс-капітан російської армії, переїхав до Грузії з Катеринославщини. Мати походила із грузинського князівського роду. Менший брат Іван теж зробив військову кар'єру. 1898-го закінчив Сибірський кадетський корпус в Омську, 1900-го – Павлівське військове училище у Санкт-­Петербурзі. Мав високі бали з усіх дисциплін. У званні підпоручика призначений до лейб-гвардії Волинського полку, що квартирував у Варшаві. Зарекомендував себе, свідчить характеристика, як офіцер "твердого характеру, самостійний і дуже амбітний".

1904–1905 – брав участь у російсько-японській війні. За виявлену в боях хоробрість нагороджений орденами Святого Станіслава третього ступеня з мечами й бантом, Святої Анни четвертого ступеня – "За хоробрість", Святої Анни третього ступеня з мечами й бантом. Достроково одержав звання штабскапітана – старший лейтенант натепер. На змаганнях зі стрільби 1904-го здобув Другу імператорську нагороду і 100 руб. грошима, а по війні – призове місце у стрільбі з револьвера. У січні 1906-го повернувся до Волинського полку. Майже щороку видає методичні праці, серед яких  – "Тактична підготовка унтер-офіцерів", "Програма для бойової підготовки молодих офіцерів".

1914 – зі своїм полком вирушає на фронт Першої світової. У нічному бою проти 2 листопада важко поранений у праве плече, далі – багатомісячне лікування у госпіталі в Петрограді. Відновити праву руку не вдалося, вона залишилася недієздатною.

Генерал влаштовується помічником бібліотекаря

12 серпня 1915-го отримав звання полковника. У липні 1916-го захворів на тиф. Визнаний непридатним до фронтових дій. Служить спостерігачем за всіма унтер-офіцерськими командами Петроградської залоги, начальником Другої одеської школи прапорщиків.

1917-го переходить на українську службу: начальник Катеринославської залоги, український комісар Одеського військового округу. Із 8 червня 1918-го – командир 11-ї пішої дивізії.

1918, 17 жовтня – наказом по армії Української Держави Михайлові Омеляновичу-­Павленку присвоєне звання генерал-хорунжого, що відповідає теперішньому генерал-майорові.

1920, листопад – під натиском "червоних" разом із Армією УНР переходить на територію Польщі. Невдовзі перебирається до Праги. Влаштовується помічником бібліотекаря до Української господарської академії в Подєбрадах. Бере участь у роботі ветеранських організацій, пише спогади та військово-теоретичні праці. 1926-го 48-річний Омелянович-Павленко одружується із Марією Меліхаровою. Про особисте життя у мемуарах генерал практично не згадує. Оминають цю тему й сучасники.

1941 – від початку радянсько-німецької війни зближується із ОУН Мельника. Спільно створили Українську Генеральну раду ветеранських організацій. У квітні 1942-го поставив свій підпис під меморандумом протесту проти ігнорування національних прав українців, який був надісланий Адольфу Гітлеру. Підтримував ідею створення українських формацій у складі вермахту для боротьби з СРСР.

1944 року, перед наближенням радянських військ до Праги, із дружиною виїжджає до Німеччини. 1948-го очолює американську розвідницьку школу в Мюнхені.

1950 – перебирається із дружиною до Парижа. Живуть у злиднях. "Мешкав у комірці, яку можна було назвати хлівом, що протікала, була сира й холодна, – писав підполковник армії УНР, історик і публіцист Антін Кущинський. – Крім загального захворювання організму, генерал занедужав на очі, а те ще збільшило його душевні муки – людини, звиклої до постійної невтомної праці. Добрі друзі з-за океану час від часу посилали Командарму фінансову допомогу. Але генерал, коли накинуться йому якісь колишні вояки, то ділився з ними до останнього цента тими допомогами".

1952, 29 травня – генерал Михайло Омелянович-Павленко помер у Парижі у шпиталі для незаможних. Похований на кладовищі Пер-Лашез.

×